Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 3

— Думайте! Я вас прошу! — вона подивилась на нього таким благальним поглядом, що капітан Горбатюк відчув незручність.

Що він їй міг обіцяти? Поки що нічого.

Розділ IV

Завалійки. Надежда Кринична. Баба Секлета

Хоч називалося село не дуже поетично — Завалійки, — але виявилося воно справді надзвичайно мальовничим і гарним. Суцільні садки і городи. Море зелені, як справедливо сказав дідусь. А місце, де стояла ота за безцінь куплена дідом розвалюха, було чи не найкращим у селі. На пагорбі над річкою.

Справді, простір, небо, краєвид — все, як говорив дідусь. І бур’яни непролазні, і кропива вища голови, і сарай без даху, звідки витикаються вже кількаметрові зарості акації.

Жені сподобалось надзвичайно.

Вони з Вітасиком (авжеж, без вірного Жениного друга Вітасика Дорошенка не обійшлося) одразу пообдряпувалися об акацію, пообжалювалися об кропиву, бо почали ж усюди нишпорити.

Тільки в саму хату їх категорично не пустили. Хата була у небезпечно аварійному стані. Стеля, як уже мовилося, прогнила від дощів і впала; переламаний, як хребет, сволок трикутником упирався в долівку.

Дранки, мов чудернацькі перехрещені списи та шаблюки, стирчали врізнобіч. Величезні шматки штукатурки висіли не знати на чому і могли будь-якої миті обвалитися на голову.

А так же хотілося проникнути туди! Так же ваблять оті руїни чужого житла!

Особливо якщо колишні мешканці тих руїн оповиті серпанком таємниці.

Господинею цієї хати була колись Надежда Кринична. Не Надія і навіть не Надєжда, а Надежда (через тверде «є»). Як розповів дідусеві голова сільради Григорій Якович, уродженець Завалійок, то була особа незвичайна. Про неї у селі ходили легенди. По-перше, її знайшли у криниці. Один солдат проходив якось пізно увечері повз стару замулену криницю і почув звідти тоненький плач. Гукнув солдат людей, спустився з ліхтарем у криницю й витяг немовля. Видно, якась нещасна покритка вкинула туди свою дитину, що, як тепер би сказали, здійснила м’яку посадку на мул і лишилася живою.

Було це ще за Першої світової війни. Солдат був росіянин. Степан Безродних. Він і назвав дитину Надежда. А люди вже дали їй прізвище — Кринична. Вигодувала й виховала її баба Шептуха, що жила в цій хаті і була відомою у селі ворожкою. Після бабиної смерті Надежда Кринична почала теж займатися знахарством і ворожінням. Але на відміну від інших вона була веселою ворожкою і всі свої дії супроводжувала такими дотепними коментарями, що її «клієнти» невідомо від чого більше одужували — чи від трав та нашіптувань, чи від сміху. Заміж вона не виходила, дітей не мала. Хоча подейкували, що й безгрішною не була. Її фірмовий тонізуючий напій «криничний», що варився нею на травах за допомогою самогонного апарата, користувався великою популярністю серед чоловіків не лише їхнього, а й навколишніх сіл. І частенько сусіди бачили, як пізньої пори городами пробирається крадькома до хати якась самотня чоловіча постать. А може, то були інопланетяни?.. Тоді ж, за радянських часів, уфології не було, все це замовчувалося. А до кого ж прилітати тим НЛО, як не до Надежди Криничної?

Що цікаво — криниці у Криничної на обійсті не було. Воду вона брала або в сусідки, баби Секлети, або — найчастіше — з джерела, що було внизу, під горою, в кінці її городу. Для цілющих же напоїв, для чаю, приготування їжі — виключно брала воду з джерела. «З криниці мені пити воду не можна, — казала вона. — Кринична вода для мене отруйна».

І от десять років тому одного літнього дня прийшла Надежда Кринична до баби Секлети бліда як смерть і каже: «Настав мій час. Сьогодні помру. Всохло джерело». Баба почала її втішати, розраджувати: «Замулилося, мабуть, розкопаємо, розчистимо». Сама взяла лопату, пішла, та нічого не вийшло, вода з джерела відвернулася, всохло-таки джерело. І тієї ночі Надежда Кринична померла. Хоча ніколи на здоров’я не скаржилася і була не старшою за бабу Секлету.

Тепер бабі Секлеті дев’яносто.

Але вона ще міцна і, витягаючи з глибочезного колодязя відро з водою, корбу крутить так швидко й бадьоро, як не могли крутити з незвички ні Женя, ні Вітасик.

Жила баба Секлета сама. Сама вправлялася з коровою, з десятком курей, з городом і садком.

Син, невістка, онуки й правнуки (були в баби вже й двоє дрібненьких правнуків) приїздили з міста здебільшого влітку, та й то коли щось дозрівало у садку чи на вгороді.

Правда, син і онуки весною допомагали садити картоплю, а восени копати.

Ходила баба Секлета у важких кирзових чоловічих чоботях і ноги не тягла, а карбувала крок чітко, як солдат. Ще й їздила на велосипеді. На базар, у крамницю, в церкву.

Церкву добре видно з колишнього Надеждиного, а тепер їхнього обійстя.

Вона святково здіймала свої сріблясті бані з хрестами за сусідськими хатами й деревами. Бань було шість — п’ять церковних і одна дзвінична. Була ще й сьома невеличка баня з хрестом — над колодязем у церковному дворі. За церквою — старий цвинтар, а за цвинтарем — якісь руїни з червоної цегли. Женя й Вітасик там уже побували, і якийсь коротко підстрижений беззубий дідок пояснив їм, що то руїни дуже древнього Георгіївського монастиря, знищеного під час революції.

— Може, й село через ті руїни називається Завалійки, — висловив припущення Вітасик.

— Ні, — похитав головою дідок. — Завалійками воно називалося ще й тоді, як монастир стояв цілий. Завалійки воно тому, що було за валом фортечним. Колись монастир був ще й фортецею.

— О! Бачиш! — гордо сказав Женя Вітасику.

З кожною хвилиною майбутня дача набирала в їхніх очах дедалі більшої ваги й цінності.

Розділ V

Дві версії капітана Горбатюка

— Реальна конкретність у цій справі у мене була одна — Гугнявий. Той, що дзвонив по телефону і, безперечно, мав безпосередній стосунок до зникнення Лук’яненка.

— Небагато, — сказав капітан Попенко. — Але я боявся, що й такого не буде. Хоч якась маленька ниточка, за яку можна вхопитися.

— Я й ухопився, — кивнув Степан Іванович. — Почав із фірми. На фірмі гугнявих не знайшов. Серед оточення теж. Пішов далі: знайомі Лук’яненка того періоду, коли він займався спортом. Був один гугнявий. Дуже порядний, поважаний чоловік. Вже немолодий. Заслужений майстер спорту. До того ж півроку тому помер. Відпадає. Розшукав інтернат, зв’язався з викладачами, вихователями, які працювали ще тоді, коли там перебував Жора Лук’яненко. Почали згадувати. Згадали. Було у той час в інтернаті навіть двоє гугнявих. Один, із так званою «заячою губою», вчився в одному класі з Жорою, Олег Давиденко. Другий, на три роки старший, — Грицько Яремов. Про Давиденка вони нічого не могли сказати, не знали, як склалася його доля. А от Яремов пішов кривими стежками. Колонія, тюрма… Одне слово, став рецидивістом. До речі, у колонію втрапив у той же час, що й Жора Лук’яненко. Власне, він Жору й втравив у цю халепу.

— О! Бачиш.

— Поки що, — розвів руками капітан Горбатюк, — на жаль, нічого не бачу. Бо Яремов, вийшовши рік тому з тюрми, десь завіявся. Ніяких слідів його відшукати не вдалося…

— Але ж версія цілком вірогідна… Жора «зав’язав». «Злодії в законі» таких не люблять. Можуть від нього вимагати якоїсь допомоги, навіть співучасті у кримінальній справі. А за відмову можуть і… Старі дружки інколи знаходять того, кого їм треба, навіть через багато років. Треба шукати Яремова! Треба напасти на його сліди. Якомога швидше.

— Звичайно-звичайно… Правда, можлива ще одна версія…

— Яка? — зацікавився Анатолій Петрович.

— Мені б не хотілося її розробляти. Я не вірю. Чесно тобі кажу. Серце моє протестує. Вона мені щиро сподобалася. Справді гарна, по-моєму, дівчина… Але… криміналістика, як ти знаєш, не припускає емоцій, особистих почуттів…

— Ти думаєш… наречена?

— Я нічого не думаю. Але, керуючись формальною логікою, виключати таку можливість не можу. Справа в тому, що за кілька днів до зникнення Жора зробив на її ім’я доручення, щоб вона мала доступ до грошей на його банківських рахунках… Сума там дуже солідна. А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук’яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах. Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…