Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 20

— А ви звідки знаєте, хто я?..

— А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.

— Молодці хлопці! — сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. — А як же Помпочка, пане Бодня?

— А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.

— Пощастило.

— Отож-бо… Ну, все. Зв’язати я його зв’язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? — він посвітив ліхтарем у нішу. — І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?

Вона усміхнулася крізь сльози.

Розділ XXVIII

І тут задзвонив телефон…

— Мовчать. Обидва, — капітан Горбатюк зітхнув.

— Нічого, заговорять, — підбадьорив його Попенко. — Наберись терпіння.

— Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук’яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?

— А що каже дівчина? Як вона пояснює?

— Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: «Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим».

— Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?

— Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… «Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!..»

— А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?

— Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.

— Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.

— Конкурент? З іншої парафії?..

— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв’язаних між собою.

— Чому не зв’язаних? А Мадам Дисконт? Зв’язок її з Лук’яненком безперечний. І з Гугнявим теж.

— А що Лук’яненко про неї каже?

— Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам’ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.

— Ти його затримав?

— Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати…

— А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович.

— Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..

— Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?..

— Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав?

— Що?

— Що там хтось є, хтось живе…

— Де?

— У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.

— Ну, звісно, Гугнявий.

— Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той «хтось» навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.

— А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам’ятаєш?

— По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.

— Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?

— Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.

— Правильно. Що ж до отого таємничого «хтося», то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…

— Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…

— Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.

Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…

Горбатюк підняв трубку:

— Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення!

— Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко.

— Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: «Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!»

— От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?

— Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк.

Була одинадцята година вечора.

Розділ XXIX

Капітан і Королева

Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою «Адидас», притороченою до багажника.

— Не хвилюйтесь, приїде, — заспокоїв його капітан Горбатюк.

— Уже ж десять хвилин на п’яту, — постукав професор нігтем по склу годинника.

— Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, — Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. — Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.

Вже двічі біля «Барабашки» пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис «Зачинено», їхали далі.

— О! А ви боялись, — сказав капітан.

Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.

— Нарешті, — полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.

Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.

Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.

Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.

— Ну, держіться, професоре! — шепнув Горбатюк.

На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…

— Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! — усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.

Вона сіла не тому, що запросили, — просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе.

— Ох, ха-ха-ха! — засміялася вона. — Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?.. А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…

— Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, — капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. — Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..

— Що?.. Що?.. — вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: — Ох, хо-хо-хо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?

Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:

«Алло! Я слухаю».

«Все в порядку, Королево, — почувся неприємний гугнявий голос. — Завантажився!»

«Серйозно? — схвильовано проказала вона. — Ти не жартуєш, Капітане?»