Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 2

На високих і широких греблях нерівномірно розкидані будинки та дерева. Та навіть більше — там прокладено чудові дороги, з яких можна дивитися вниз на будиночки уздовж шляху. Рівень води найчастіше вищий за рівень землі, тож кілі кораблів, які пропливають повз ці береги, рухаються на такій висоті, куди не сягають покрівлі низинних жител. Лелека, який клекоче зі своїми пташенятами на шпилі будинку, мабуть, вважає, що його гніздо звите достатньо високо і, значить, йому не загрожує жодна небезпека. Проте жаба, що кумкає у сусідніх очеретах, ближча до зірок, аніж оцей бусел. Водяні комахи сновигають вище, ніж ластівки, які гніздяться у димарях, а плакучі верби засоромлено схиляються, бо не можуть дорости до найближчих очеретів.

Тут усюди можна побачити заповнені водою рови, канали, ставки, ріки й плеса. Вихлюпнуті морем на суходіл, вони є осередком усієї людської діяльності й виблискують на сонці, зневажаючи тихі вогкі поля, що розляглися поруч з ними. Хочеться запитати себе: «Що ж таке ця Голландія — береги чи води?» Бо ж навіть зелень, якій, здавалося б, самою природою велено рости на суші, тут ніби помилилася й розбуялася на рибних ставках. Загалом країна подібна до губки, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:

Люди народжуються, живуть, помирають і навіть вирощують сади на кораблях, що пливуть каналами.

Дахи на фермах схожі на величезні обвислі капелюхи, насунуті на очі будинкам, які стоять на дерев’яних ногах, наче підіткнувши спідниці, щоб не замочити їх. Навіть коні носять по широкій дошці на кожному копиті, щоб легше було витягати ноги з драговини. Словом, Голландія — суцільний качиний рай. Улітку це дивовижна країна для босоногих хлоп’ят і дівчаток — тут добре тюпати по воді й пускати іграшкові кораблики, веслувати, рибалити, плавати! Лиш уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна пускати друзки-суденця, ані разу за цілісінький день не повернувши назад! Але годі! Якщо я розповім про все одразу, мої читачі юрбою помчать на Зейдер-Зее.

На перший погляд голландські міста видаються якимись чудернацькими хащами, де ростуть будинки, мости, церкви й кораблі, пускаючи пагони дзвіниць, щогл і дерев. У деяких містах човни, як коней, прив’язують до одвірка біля будинку їхнього хазяїна; вантаж на них спускають із вікон верхнього поверху. Матері кричать Лодвейку і Кассі: «Не гойдайтеся на садовій хвіртці, бо ще, не дай Боже, потопитеся!»

Водні дороги тут трапляються частіше, ніж ґрунтові й залізні. Канави із застояною зеленою водою оточують майданчики для ігор, низинні поля й сади. Подекуди зеленіють гарні живоплоти; але дерев’яні паркани, яких так багато у нас, в Америці, у Нідерландах побачиш нечасто. А кам’яні огорожі й поготів: голландець від зачудування здійняв би руки до неба, якби хтось запропонував йому побудувати таку. Тут немає каменю, якщо не враховувати здоровецьких брил, привезених для зміцнення й захисту узбережжя з інших країн. Усі маленькі камені й галька — якщо вони тут коли-небудь були — закуті в полон бруківки або розсипалися на порох. Хлопчаки зі спритними, сильними руками за все своє життя не знаходять жодного камінця, щоб пустити його по воді або сполохати ним кролика.

Водні шляхи, або ж канали, перетинають країну в усіх напрямках. Яких тільки тут немає: від величезного Північно-Голландського судноплавного каналу (він, до речі, є одним із чудес світу) і до таких вузьких канальчиків, що й дитині неважко їх перестрибнути. Водні омнібуси — «трексгейти»[3] — постійно возять цими дорогами угору та вниз пасажирів, а так звані «паксгейти» — пальне і товари. Замість зарослих травою стежок від поля до комори, а від неї до саду тягнуться зеленоводі канали, а поля (або «полдери», як їх тут називають), — це просто більші озера, з яких викачано усю воду. У містах жваві вулиці є заповненими водою канавами, тоді як багато сільських доріг вимощено цеглою.

Міські човни з округлою кормою, позолоченим носом і яскраво розфарбованим корпусом не схожі на жодне судно у світі, а голландський візок з його хитромудро вигнутим маленьким дишлом — справжнє диво з див. «Одне зрозуміло, — вигукне наївний оптиміст, — тамтешні мешканці ніколи не відчуватимуть спраги!» А от і ні. «Країна суперечностей» залишається вірною собі. Хоч море раз у раз і намагається її затопити, а озера вічно намагаються від неї відійти, хоча вода у каналах переливається через край, у багатьох округах немає питної води. Бідолашним голландцям доводиться або потерпати від спраги, або пити вино та пиво, або ж посилати когось далеко вглиб країни, до Утрехта й інших щасливих місцин по цю дорогоцінну вологу, древнішу за Адама і все-таки юну, наче вранішня роса. Час від часу мешканцям, звісно, щастить ковтнути дощової води, якщо тільки її вдається зібрати, але зазвичай вони, подібно до переслідуваних альбатросом моряків у знаменитій поемі Колріджа «Старий моряк», бачать лише, що:

Величезні вітряки з лопатями-крильми розкидані по всій країні; здається, ніби на неї щойно спустилися незліченні зграї морських птахів. Усюди видно вигадливо підстрижені дерева зі стовбурами, пофарбованими сліпучо-білою, жовтою або червоною фарбами. Коней нерідко запрягають по троє у ряд. Чоловіки, жінки та діти ходять, постукуючи дерев’яними черевиками із випнутим каблуком. Якщо в сільської дівчини немає кавалера, який би супроводжував її на «керміс» (ярмарок), вона наймає собі супутника за гроші, а подружжя полюбовно впрягаються рядком у свої паксгейти і самі тягнуть їх берегом каналу на базар.

Ще однією своєрідною рисою Нідерландів є пасма піщаних пагорбів — дюни, інакше кажучи. Подекуди на узбережжі їх дуже багато. У давнину, перш ніж їхні схили було засіяно твердою осокою та іншими рослинами, аби не обсипалися, дюни насилали на країну грізні піщані бурі. Таким чином, поряд із рештою чудасій слід зазначити, що фермерам інколи доводиться знімати верхній шар землі, аби докопатися до родючого ґрунту. У вітряні дні сухі піщані зливи нерідко засипають поля, що залишаються вологими навіть по тижню сонячної погоди.

З іншого боку, багато дивних рис Голландії є доказом ощадливості й завзятої працьовитості її народу. В усьому світі не знайдеш такого розмаю сумлінно доглянутого саду, як у цій маленькій вологій країні, і немає хоробрішого народу, аніж її спокійне, дещо пасивне населення. Лише одиниці країн можуть позмагатися з Голландією у царині важливих відкриттів і винаходів; жодна не перевершила її у торгівлі, мореплавстві, освіті й науці, не доклала стільки шляхетних зусиль для розвитку просвітництва й громадської доброчинності. Голландія може пишатися своїми благородними та славними дітьми; вона може пишатися своїми історичними подвигами терпіння й опору, своїми перемогами, віротерпимістю, освіченою заповзятливістю, досягненнями у живописі, музиці та літературі. Її справедливо називають «європейським полем битви», і так само її можна назвати «всесвітнім притулком», бо пригноблені у себе на батьківщині тут знаходять прихисток і допомогу.

Якщо ми, американці, підсміюємося над голландцями — хоч чимало з нас є їхніми нащадками — і називаємо їх «людьми-бобрами», запевняючи, що їхня країна якогось прекрасного дня зсунеться у море під час відпливу, ми водночас пишаємося ними, знаючи, що вони виявилися героями і їхня країна, певна річ, ні в якому разі не спливе, поки залишиться бодай один голландець, щоб утримати її своїми руками.

Подейкують, ніби в Голландії близько десяти тисяч великих вітряків з крильми від вісімдесяти до ста двадцяти футів завдовжки. Вони пиляють ліс, молотять коноплі, мелють зерно й виконують безліч інших робіт; але основне їхнє завдання — відкачувати воду з низовин у канали й запобігати повеням, які надокучають голландцям, коли розливаються річки у внутрішній частині країни. Такі вітряки надзвичайно потужні. На круглій вежі такого вітряка, що часом здіймається навіть над фабричними будівлями, стоїть ще одна, менша за розмірами; вона звужується догори, і дах її схожий на ковпак. Основа горішньої вежі оточена балконом, а над ним виступає вісь, яку обертають чотири величезних крила зі сходами, прикріпленими до тильної сторони. Чимало вітряків досить примітивні, тож їх не завадило б удосконалити, та серед нових є просто геніальні. Вони обладнані хитромудрим пристроєм, завдяки якому самостійно підставляють вітру свої крила під таким кутом, який дає їм змогу працювати з необхідною потужністю. Тобто мірошник може спокійно подрімати, знаючи, що його вітряк, пристосувавшись до вітру, використовує його максимально ефективно. За найменшого поруху повітря кожна лопать розпластується, аби зловити найлегший вітерець, та якщо налетить руйнівний вихор, крила стиснуться, як листя мімози, і завадять йому обертати їх з усією силою.