Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 7


7
Изменить размер шрифта:

Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.

– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.

Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.

– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…

– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!

Я коротко кивнула.

– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.

– Дієго, не треба!

Та він уже зник із поля зору.

– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!

Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.

– No estoy quemando,[2] – гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..

– Дієго!

Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів[3] від мого.

– Гав!

Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.

– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.

– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.

– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?

Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:

– Одного разу я так і вчинив.

Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!

Проте Дієго лишався серйозний.

– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.

– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.

– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…

Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.

– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!

– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.

– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.

Щось у моїх словах здивувало Дієго. На якусь секунду він застиг із роззявленим ротом, а тоді стулив вуста.

– Що таке?

– Це всім відомо, – повторив він. – А що вампіри роблять цілі дні у домовинах?

– Ну… начебто сплять. Але гадаю, вони просто лежать собі там, адже ми не… Ну гаразд, тут перекази помиляються.

– Ні, за легендами вони не сплять – вони лежать цілком без тями. Не здатні прокинутися. І людина просто може підійти й проштрикнути кілком. І ось тобі ще: кілок. Як гадаєш, яка людина змогла би проштрикнути шкіру вампіра шматком дерева?

Я знизала плечима.

– Якось над цим я не замислювалася. Ну, гадаю, це не просто шматок дерева. Може, загострена паля з… Не знаю. Може, вона якась чарівна абощо.

Дієго фиркнув.

– Я тебе прошу!

– Ну, не знаю. Я б, звісно, не лежала собі спокійненько, якби до мене бігла людина з загостреною мітлою…

Дієго, з обличчя якого й досі не сходив глузливий вираз, ніби чари для вурдалака – ніщо, звівся навколішки й почав колупати вапнякову стіну печери в себе над головою. У волосся йому падали крихітні камінчики, але він не звертав уваги.

– Що це ти робиш?

– Ставлю експеримент.

Він шкрябав вапняк обома руками, доки не зміг випростатися, але й тут не зупинився.

– Дієго, докопаєшся до поверхні – згориш. Припини!

– Я не збираюся… О, знайшов.

Зачувся гучний тріск, але світло в печеру так і не просочилося. Дієго спустився назад (його обличчя знову опинилося на рівні мого), тримаючи в руці шматок кореня – білого й засохлого, вкритого багнюкою. Місце залому було нерівним і гострим. Дієго кинув корінь мені.

– Давай, проштрикни мене.

Я перекинула корінь йому.

– Відчепися.

– Я серйозно. Ти ж знаєш, що не завдаси мені ушкоджень, – він жбурнув мені корінь, проте я, замість зловити, відбила його.

Дієго на льоту впіймав шматок деревини і простогнав:

– Яка ти… забобонна!

– Я – вампір. Якщо вже це не доводить, що марновірні люди мають рацію, не знаю, як іще тебе переконати…

– Гаразд, сам зроблю.

Він драматичним жестом відставив руку, наче в ній був не корінь, а меч, і ним Дієго збирався прохромити собі нутро.

– Припини, – збентежено мовила я. – Це безглуздо.

– От і я про те. Нічого не буде.

Він тицьнув себе гострим коренем у груди – туди, де мало би битися серце, – з такою силою, що міг би простромити гранітну плиту. Я застигла, не в змозі придушити паніку, аж поки Дієго не розсміявся.

– Побачила б ти своє обличчя, Брі!

Він розтиснув пальці, крізь які посипалися тріски, – на землю падали скіпочки, які колись були коренем. Дієго обтрусив сорочку – це не надто допомогло, адже вона була мокра від плавання й брудна після копання вапняку. Наступного разу, щойно випаде шанс, треба накрасти побільше одягу.

– Може, це спрацьовує, тільки коли проштрикує людина.

– Адже людиною ти відчувала, що володієш чарами…

– Не знаю, Дієго, – виснажено буркнула я. – Не я вигадала усі ті легенди.

Він кивнув, зненацька посерйознішавши.

– А що як так воно і є? Як легенди – то чиста вигадка?

– Яка різниця? – зітхнула я.

– Не певен. Але якщо ми збираємося докопатися до причини, чому ми тут, чому Райлі приводить нас до неї, чому вона створює більше й більше таких як ми, то маємо спробувати зрозуміти якнайбільше, – нахмурився Дієго – тепер на його обличчі не лишилося й сліду веселощів.

А я просто витріщалася на нього. Відповідей на його питання у мене не було.

– Знаєш, а це допомагає, – вираз його обличчя пом’якшав, – коли ми все отак обговорюємо. Допомагає мені зосередитися.

– Мені теж, – згодилась я. – Не уявляю, як це мені самій таке ніколи не спадало на думку. Все ж так очевидно! А коли з кимось поспілкуватися… Не знаю. Так легше сфокусуватись і не з’їжджати на інші роздуми.

– Отож-бо й воно, – усміхнувся до мене Дієго. – Класно, що сьогодні нас відправили полювати разом.

– Не перехвали мене.

– Що таке? Невже ти не хочеш бути моїм НДН? – голос його підвищився на октаву, а очі широко розплющилися. – Найкращим другом назавжди?

Побачивши мій розгублений вираз обличчя, він розреготався.

Я закотила очі, не певна, глузує він із підліткової манії першого-ліпшого приятеля записувати в НДН – чи з мене.

– Та ну, Брі! Будеш моїм другом? Я не шуткую! – він досі дражнився, але усмішка на його обличчі була широка і… багатообіцяльна. Він простягнув мені руку.

Цього разу я дала Дієго п’ять по-справжньому, не усвідомлюючи, – поки він не схопив мене за руку й не стиснув її, – що насправді він мав на увазі дещо інше.

Як дивно торкатися іншої людини після того, як ти прожив ціле життя, – а останні три місяці й були цілим моїм життям, – намагаючись уникати будь-яких контактів! Це наче діткнутися обірваного дроту, на якому танцюють іскри, й раптом усвідомити, що це приємно.

вернуться

2

Дослівно: не горю (ісп.). У контексті може означати «не горю бажанням» тощо.

вернуться

3

1 дюйм = 2,54 см.