Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 5

– «Попіл, попіл, попільниця…» – замугикала я собі під ніс, зводячись на ноги та згрібаючи книжки.

Дієго гигикнув.

Дорогою додому ми ще раз ненадовго зупинилися – зазирнули у сусідній відділ і прихопили кілька пакетів із застібками та два наплічники. Всі книжки я запакувала у два пакети – мене дратують підмочені сторінки.

І ми по дахах знову побігли до води. На сході ледве-ледве починало сіріти небо. В затоку ми пірнули просто під носом у двох сторожів баржі, які й близько нічого не помітили, – пощастило їм, що я була неголодна, адже опинилися вони так близько, що самоконтроль міг мені зрадити; крізь темну воду ми попливли до будинку Райлі.

Спершу я й не здогадувалася, що ми пливемо наввипередки. Просто старалася гребти воду чимшвидше, адже небо дедалі яснішало. Ще ніколи я так не запізнювалася. Якщо бути відвертою з собою, треба визнати, що як на вампіра я доволі нудна: не порушую правил, не створюю проблем, тримаюся найвідлюдькуватішого хлопця в нашому товаристві, завжди вчасно повертаюся додому.

Аж тут Дієго наддав ходу. Добряче випередив мене, з посмішкою озирнувся, наче казав: що, не можеш наздогнати? – і знову помчав уперед.

Ну, на таке я не згодна! Не пам’ятаю, чи в минулому житті я переймалася через суперництво – зараз усе колишнє здавалося далеким і неважливим, – та схоже, щось таке в мені дрімало, бо я миттю відгукнулася на виклик. Із Дієго був неабиякий пливець, але я була міцніша, особливо зважаючи на нещодавній бенкет.

Проминаючи свого напарника, самими вустами я кинула: «Бувай здоровий!» – не впевнена, чи він це зауважив.

Дієго загубився в темній воді далеко позаду мене, та я навіть не озирнулася – не хотіла марнувати час, щоб пересвідчитися, наскільки я його обігнала. Просто летіла через затоку, аж доки не врізалася в піщане дно острова, де ми замешкали останнім часом. Попереднім нашим прихистком була простора хатина в Сніговілі-на-Краю-Землі, загубленому серед Каскадних гір. Теперішній дім, як і попередній, був віддалений, мав чималий підвал, а ще його мешканці нещодавно відійшли в кращий світ.

Я випірнула на мілководдя кам’янистого пляжу, зачепилася пальцями за гострий виступ пісковику й стрибнула. В ту мить як я вхопилася за стовбур сосни, що нависала над водою, і перелетіла через скелю, Дієго винирнув із води.

Коли я легко приземлилася на пальчики, одразу дві речі привернули мою увагу. По-перше, було дуже ясно. По-друге, будинок зник.

Ну, не зовсім зник. Дещо з нього ще можна було роздивитися, але залишилося від нього мало. Обгорілий дах, поламаний і безформний, рухнув – упав навіть нижче рівня дверей.

Сонце швидко викочувалося на небо. Чорні сосни починали потроху зеленіти. Ось-ось їхні світлі верхівки вирізнятимуться на чорному тлі – і тоді мені прийде кінець.

Справжній кінець, смерть. Друге життя вічно спраглого супергероя згорить у полум’ї. Можу тільки уявити, яким болючим буде вогонь.

Не вперше я бачила, як горить наша домівка, – зважаючи на постійні бійки та займання в підвалі, будинки зазвичай трималися щонайбільше кілька тижнів, – проте вперше я спостерігала сцену руйнації у загрозливому промінні вранішнього світла.

Дієго приземлився позаду мене, і я злякано хапнула ротом повітря.

– Може, закопаємося під дах? – прошепотіла я. – Буде там безпечно – чи…

– Не втрачай голови, Брі, – занадто спокійно сказав Дієго. – Я знаю краще місце. Ходімо.

І він дуже зграбно зістрибнув зі стрімкої кручі назад у воду.

Я боялася, що вода не здатна буде затримати сонячне проміння. Хоча… якщо ми під водою, ми ж не зможемо загорітися? Та все одно цей план мені не подобався.

Однак замість закопатися серед залишків зруйнованого будинку, я стрибнула зі скелі вслід за Дієго. Не знаю, що мною керувало, і це було дивно. Бо зазвичай я не відступала від правил – чинила як заведено, намагалась поводитися мудро.

У воді я швидко наздогнала Дієго. Він знову мчав як на злам голови, але цього разу без жодних жартів. Він утікав від сонця.

Дієго обігнув скелястий острівець і пірнув глибше. Я здивувалася, що мій напарник не врізався в кам’янисте дно затоки; ще більше я здивувалася, відчувши теплий струмінь підводної течії там, де, мені здавалося, дно щільно вкривала оголена порода.

Мудрий Дієго – розшукав таку місцину! Звісно, мало приємного просидіти в печері під водою цілісінький день (за кілька годин неможливість дихати починала страшенно дратувати), проте це значно краще, ніж обернутися на попіл. Мені давно слід було подумати про таку схованку, як у Дієго. Подумати ще про щось, окрім крові. Підготуватися до несподіванок.

Дієго й далі звивався вузенькою ущелиною, яка зміїлася поміж скель. Вода тут була чорна як чорнило. Безпечна. Плисти по-справжньому тут було неможливо – замало місця, тож я вчинила, як Дієго: притримуючись за в’юнку стіну ущелини, просто пересувалася вперед. Аж тут Дієго випірнув на поверхню.

За півсекунди я вистрибнула з води за ним.

Печера – не більш як вузька нора завширшки з «фольксваген-жук», а заввишки навіть менша. У глибині було трохи місця, де можна було б згорнутися калачиком, але звідти пробивалося свіже повітря. Пальці Дієго залишили на вапнякових стінах печери чимало відбитків.

– Миленьке місце, – пробурмотіла я.

– Тут краще, ніж за спиною Бридкого Фреда, – посміхнувся Дієго.

– Не можу не погодитися. М-м-м… Дякую.

– Та будь ласка.

У темряві ми довгу хвилю вивчали одне одного. Обличчя Дієго було гладеньким і спокійним. Опинись я тут – на обмеженому просторі, у вимушеній близькості – з Кевіном, Крісті чи з будь-ким іншим, я б місця не знаходила від жаху. Я відчувала запах Дієго повсюди. Щомиті на мене чигала смерть. Але Дієго тримався так урівноважено! Ніхто більше так не поводився.

– Скільки тобі? – раптом запитав він.

– Три місяці, я ж тобі казала.

– Я не те маю на увазі. Скільки років тобі було перед тим? Отак, напевно, треба було спитати.

Я ніяково відхилилася, коли збагнула, що він каже про моє людське життя. Ми про таке ніколи не говорили. Ніхто його навіть згадувати не волів. Проте зараз я не хотіла обривати розмову. Адже просто балакати – це було щось новеньке, щось незвичайне. Я завагалася, а Дієго чекав із зацікавленим виразом обличчя.

– Мені було, гадаю, п’ятнадцять. Майже шістнадцять. Я точно не пам’ятаю дня… Здається, я ще не відсвяткувала свого шістнадцятого дня народження…

Я спробувала пригадати точніше, але останні голодні місяці розмилися нечіткою плямою, і в мене дивним чином починала боліти голова, коли я намагалася зосередитись. Потрусивши головою, я облишила марні спроби.

– А тобі?

– Мені вже виповнилося вісімнадцять, – сказав Дієго. – Я був так близько!..

– Близько до чого?

– До свободи, – мовив він, нічого не пояснюючи.

На хвильку запала ніякова тиша, а тоді Дієго змінив тему.

– Ти непогано трималась, опинившись у нових умовах, – сказав він, поглядом оцінюючи мої схрещені руки, притиснуті одне до одного коліна. – Ти вижила – уникала непотрібної уваги, нікуди не лізла.

Я стенула плечима, а тоді задерла рукав футболки на лівій руці, показуючи Дієго тоненький білий шрам біля плеча.

– Одного разу від мене відірвали дещицю, – зізналась я, – але вдалося відібрати руку назад, перш ніж Джен її підсмажила. Райлі показав мені, як прилаштувати руку назад.

Дієго сухо всміхнувся і пальцем торкнувся свого правого коліна. Мабуть, під джинсами теж ховався шрам.

– Таке з усіма трапляється.

– Ой! – скривилась я.

– Серйозно, – кивнув Дієго. – Але я не беру своїх слів назад – ти дуже врівноважена вурдалачка.

– Маю подякувати за комплімент?

– Я просто міркую вголос, намагаюся дещо зрозуміти.

– Дещо – це що?

– Що тут насправді відбувається, – нахмурився він. – Що замислив Райлі. Чому він постачає їй таких різних «діток». І чому для нього байдуже, буде це хтось як ти – чи якийсь бевзь типу Кевіна.

З його слів виходило, він знає Райлі не більше, ніж я.