Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 2

– Райлі казав! – перекривив Кевін хрипкувате сопрано співрозмовника. – Прояви свою натуру, Дієго. Райлі зараз не з нами.

Кевін розпростався на перекинутій «хонді» й ударом кулака висадив з боку водія віконце, яке досі дивом заціліло. Між уламками скла й надутими повітряними подушками він спробував намацати водія.

Я відвернулася й затамувала подих, щосили намагаючись утриматися при здоровому глузді.

Неможливо дивитися, як п’є Кевін. Мене саму мучить спрага, а мені зовсім не хочеться лізти в бійку. Бо опинитися в переліку ворогів Рауля – незавидна перспектива.

Проте блондинчика такі міркування не зупинили. Він зістрибнув із мурованої стіни й легко приземлився позаду мене. До мене долинуло, як вони з Кевіном загарчали один на одного, а тоді почувся вологий звук лускання плоті, й жіночі зойки стихли. Мабуть, ці двоє роздерли жінку навпіл.

Я старалася про це не думати. Але до мене долітало тепло людського тіла, за спиною я чула удари крапель об землю, і хоча я зовсім не дихала, у мене страшенно пекло в горлі.

– Я звідси забираюся, – буркнув Дієго.

Він позадкував до щілини поміж будинків, а я насідала йому на п’яти. Якщо я не втечу просто зараз, то зчеплюся з Раулевими горлорізами за тіло, в якому й так уже майже не лишилося крові. Й тоді, можливо, саме я сьогодні не повернуся додому.

Чорт, а як же горло пече! Я зціпила зуби, щоб не заверещати від болю.

Дієго промчав алейкою, заваленою сміттям, а тоді – опинившись у глухому куті – подерся на стіну. Я вчепилася пальцями в шпарки поміж цеглин і полізла за ним.

На даху Дієго відірвався від мене – він легко перелітав з даху на дах у напрямку світла, яке блимотіло унизу, відбиваючись від чорної води затоки. Я намагалася не відставати. Я молодша за нього, отож і дужча – добре, що ми, наймолодші, найдужчі з-поміж інших, бо в іншому разі в будинку Райлі ми не протягнули б і тижня. Я могла б легко обігнати Дієго, проте хотіла подивитися, куди він прямує, крім того, не воліла відкривати йому спину.

Милю по милі долав Дієго і не зупинявся; ми вже майже наблизилися до промислових доків. Раптом я почула, як він бурчить собі під ніс:

– Дурні! Якщо Райлі не давав нам настанов, значить, мав на те підстави. Наприклад, ми й самі повинні мати інстинкт самозбереження. Невже крихта здорового глузду – така вже розкіш?

– Гей, – покликала я. – Ми так і не полюватимемо? Горло просто палає у вогні.

Дієго приземлився на краєчку величезного заводського даху та блискавично розвернувся. Я насторожено відстрибнула на кілька кроків назад, проте він не виказував щодо мене агресії.

– Еге ж, – натомість мовив він, – просто я хотів забратися подалі від тих лунатиків.

Він цілком дружньо усміхнувся, і я втупилася в нього.

Цей Дієго не був схожий на інших. Він був якийсь… спокійний – ось правильне слово. Нормальний. Тобто не зараз нормальний, а раніше. Очі його мали набагато темніший відтінок червоного, ніж мої. Мабуть, він уже не новачок – чула я такі розмови.

З вулиці попід нами долинали звичні звуки нічного життя нетрів Сієтла. Проїжджали поодинокі автівки; хтось крутив музику, в якій переважали ударні; нервово озираючись, квапилися нечисленні пішоходи; удалині, не потрапляючи в ноти, співав якийсь пияк.

– Тебе звати Брі, правильно? – звернувся до мене Дієго. – Ти з новеньких.

Мені це не сподобалося. З новеньких! Та біс із ним.

– Так, я Брі. Але я з’явилася не в числі останніх. Мені вже майже три місяці.

– А ти досить урівноважена, як на тримісячне дитя, – мовив він. – Небагато хто зміг би отак залишити криваву сцену аварії, – це прозвучало як комплімент, наче я й дійсно справила на Дієго враження.

– Не хотілося заводитись із Раулевою наволоччю.

Він кивнув.

– Амінь, сестро. Від нього тільки й чекай прикрих новин.

Дивина. Дієго цей чудний. Він так говорить, наче ми тут просто зібралися потеревенити. Ні ворожості, ні підозріливості. Наче він і на думці не має, важко чи легко буде вбити мене тут і зараз. Просто собі балакає до мене.

– Ти довго в команді Райлі? – поцікавилась я.

– Та вже понад десять місяців.

– Ого! То ти старший за Рауля.

Дієго закотив очі та, перегнувшись через поруччя на даху, сплюнув униз отрутою.

– Еге ж, пам’ятаю, як Райлі привів цього покидька. Після того справи пішли тільки на гірше.

Хвильку я помовчала, міркуючи, чи не вважає він усіх, хто молодший за нього, покидьками. Не те щоб я через це хвилювалася. Зараз мені було байдуже, хто що думає. Та й чого перейматися? Як сказав Райлі, тепер я – бог. Дужча, прудкіша, краща, ніж була в минулому житті. А більше ніхто не важить.

Аж тут Дієго тихо присвиснув.

– Ти диви. От що значить трохи кмети і терпіння, – він тицьнув пальцем униз на той бік вулиці.

Заховані за рогом темної алеї, стояли троє: чоловік і дві жінки; чоловік раз у раз брудно лаяв одну з жінок і давав їй стусана, а друга мовчки за цим спостерігала. Якщо судити з їхнього вбрання, то були сутенер і двоє його підопічних.

Ось так і велів нам діяти Райлі. Полювати на волоцюг. Нападати на людей, за якими ніхто не заплаче, які не прямують додому до родин, яких ніхто не розшукуватиме.

Саме так він і нас обрав. Харч і бог – і все це в одній особі волоцюги.

На відміну від інших, я намагалася чинити саме так, як наказував Райлі. Не тому, що ставилася до нього прихильно. Проте його слова здалися мені розсудливими. Який сенс привертати увагу до факту, що зграя вампірів застовпила Сієтл як свою територію? Нам це допоможе?

Та я взагалі у вурдалаків не вірила, поки сама не стала такою. Отож, якщо світ людей не вірить у вампірів, це означає, що вампіри досить кмітливі, коли йдеться про полювання, і саме так поводитися і велів нам Райлі. Розумне рішення.

Як казав Дієго, щоб полювати мудро, треба просто мати трошки кебети і терпцю.

Звісно, ми раз у раз хибили, Райлі натикався на газетні заголовки – і починав гарчати, лаятися й ламати речі – як от улюблену Раулеву відеоприставку. Тоді вже кип’ятився Рауль – міг роздерти й спалити будь-кого, хто трапиться під руку. Райлі натомість страшенно сердився, брався до обшуку – вилучав усі запальнички і сірники. Кілька таких сутичок – і Райлі доводилося приводити додому нову партію новонавернених волоцюг – на заміну знищеним. І цьому не було кінця-краю.

Дієго потягнув носом повітря – це був довгий глибокий вдих – і на моїх очах його тіло змінилося. Він присів на даху навкарачки, однією рукою ухопившись за край. Уся його дивна дружність розтанула – він перетворився на мисливця.

Таку поведінку я миттю впізнала, і мені стало комфортніше, адже саме такий спосіб життя я розуміла.

Я вимкнула мозок. Прийшов час полювання. Я глибоко вдихнула, ніздрями відчуваючи запах людської крові в тілах постатей, які метушилися внизу. Згадана трійця – не єдині люди на нічній вулиці, проте вони були найближче. Рішення, на кого ти збираєшся полювати, варто ухвалювати до того, як відчуєш запах потенційної жертви. Бо тоді обирати стає вже запізно.

Дієго стрибнув із даху та зник з очей. Звук його приземлення був настільки тихий, аж майже нечутний – на нього не звернула уваги ні заплакана проститутка, ні її байдужа подруга, ні розлючений сутенер.

Із-поміж моїх зціплених зубів вихопилося низьке гарчання. Моя! Ця кров буде моя! Горло спалахнуло у вогні – і більше я вже ні про що не могла думати.

Я пірнула з даху вниз, крутнулася, перелітаючи через вулицю, й приземлилася точно поряд із зарюмсаною білявкою. Спиною я відчувала, що Дієго зовсім поруч, отож застережливо заричала до нього, підхоплюючи сполохану дівчину за коси. І потягнула жертву до стіни в кінці алеї – хотілося про всяк випадок мати мур за спиною. Почуватися захищеною.

А потім я геть забула про Дієго, адже відчула, як під шкірою дівчини б’ється серце, як пульс вистукує зовсім близько до поверхні.

Проститутка розтулила рота, щоб заверещати, та мої зуби перекусили їй шию перш, ніж із її горлянки вихопився бодай звук. У її легенях захрипіло від повітря та крові, і я не змогла втримати тихенького стогону.