Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 16


16
Изменить размер шрифта:

У логічному ланцюжку, чорт забирай, з’явилася нова ланка… І тут-таки увесь ланцюжок розсипався, а я знову розхвилювалася через Дієго.

Хай як я нервувалася, а збагнула, що міркувала доволі довго. Я відчувала наближення світанку. Ще якась година, і… Отож, де Дієго? Де Райлі?

В цю мить відчинилися двері, і в підвал зі сходів стрибнув Рауль, регочучи до своїх приятелів. Я пригнулася, тулячись ближче до Фреда. Рауль нас не помітив. Він поглянув на обгорілі залишки вурдалака в центрі кімнати й розреготався ще дужче. Очі його були ясно-червоні.

В ті ночі, коли Рауль виходив на полювання, він ніколи не повертався додому аж доти, коли вже зволікати не було куди. Він пив і пив кров – скільки влазило. Отже, світанок, либонь, навіть ближче, ніж я гадала…

Напевно, Райлі звелів Дієго довести свої слова. Це єдине пояснення. І вони чекають світанку. От тільки… це в тому разі, якщо Райлі не знає правди, якщо наша сотворителька збрехала і йому. Але чи це так? У мене в голові знову все перемішалося.

За кілька хвилин з’явилась і Крісті зі своєю бандою. Вона взагалі не зреагувала на купу попелу. Коли в дверях постало ще двоє мисливців, я швидко порахувала присутніх. Додому повернулися всі, крім Дієго та Райлі. А сонце зійде щомиті.

Хтось відчинив двері, які вели до підвалу, й вони рипнули. Я зірвалася на ноги.

Увійшов Райлі. Зачинив по собі двері. Спустився сходами.

За ним ніхто не йшов.

Перш ніж я це усвідомила, з горла Райлі вихопилося люте тваринне ричання. Він витріщився на обгорілі останки на підлозі, а очі його зі злості аж вистрибували з орбіт. Усі мовчали, закам’янівши. Ми вже не раз бачили, як Райлі втрачає над собою контроль, але це було щось геть інше.

Райлі крутнувся на місці й учепився пальцями за колонку, з якої верещала музика, зірвав колонку зі стіни й пожбурив через усю кімнату. Джен і Крісті заледве встигли втекти з дороги, і колонка розтрощилась об протилежну стіну, а в повітря злетіла хмарка тиньку. Райлі буцнув ногою стереосистему, і нарешті бомкання ударних заглухло. А тоді він підскочив до Рауля й ухопив його за горло.

– Мене тут не було! – перелякано заверещав Рауль – я такого ще ніколи не бачила.

Райлі застрашливо загарчав і пожбурив Рауля точно так само, як він шпурнув колонку. Джен і Крісті вдруге відстрибнули з дороги. Тіло Рауля пробило стіну, залишивши по собі величезну діру.

Райлі зграбастав Кевіна за плечі й – зі знайомим скреготом – відірвав йому праву долоню. Кевін зойкнув від болю та спробував вивільнитися з полону Райлі. Райлі копнув його в бік. Ще один пронизливий скрик – і ось Райлі тримає решту Кевінової руки. Він роздер руку навпіл по ліктю й кинув рештки Кевінові в перекошене від болю обличчя – хрясь, хрясь, хрясь, – так молоток ударяє в камінь.

– Що це з вами? – заверещав на нас Райлі. – Чого ви всі такі тупі?

Він хотів ухопити блондинчика-павука, але хлопець устиг відстрибнути з дороги. Проте опинився він занадто близько до Фреда, і вмить, задихаючись, знову хитнувся до Райлі.

– Та чи є бодай у когось із вас мізки?

Райлі штовхнув хлопця на ім’я Дін просто на розважальний центр, від чого той розлетівся на друзки, а тоді потягнувся до Сари і відірвав їй праве вухо разом зі жмутком волосся. Вона від болю загарчала.

І зненацька стало зрозуміло, що Райлі затіяв вельми небезпечну гру. Нас у підвалі було чимало. Рауль уже застиг у напруженій позі, а Крісті та Джен – зазвичай його вороги – захищали його з флангів. Ще кілька вампірів збилися купками по всій кімнаті.

Не певна, чи Райлі усвідомив загрозу – чи спалах його люті просто природно минувся. Він глибоко вдихнув. Шпурнув Сарі її вухо й волосся. Вона позадкувала від Райлі, облизуючи обірваний край вуха, заслинюючи його отрутою, щоб він приліпився на місце. Але волосся назад не приклеїться. Сара назавжди матиме лисину.

– Слухайте мене! – сказав Райлі тихо, але люто. – Наші з вами життя залежать зараз від того, що я кажу і що думаю. Ми всі помремо, геть усі, і ви, і я теж, якщо бодай на кілька коротких днів ви нарешті не увімкнете свій мозок.

Це було геть не схоже на його звичні лекції та вимоги тримати себе в руках. Зараз його пильно слухали всі.

– Вам уже час подорослішати й поводитися відповідально. Ви гадаєте, що отаке розгульне життя вам просто так минеться? Гадаєте, що кров, пролита в Сієтлі, зовсім нічого не варта?

Маленькі купки вампірів уже не мали такого загрозливого вигляду. Всі очі були розширені, дехто обмінювався спантеличеними поглядами. Краєм ока я зауважила, що Фред обернув до мене голову, але я не зустрілася з ним поглядом. Мою увагу тримали дві речі: Райлі (на той раз, якщо він знову почне нападати) і двері. Бо двері й досі були зачинені.

– Ви нарешті слухаєте мене? По-справжньому слухаєте? – Райлі зробив паузу, але ніхто не кивнув. У кімнаті було дуже тихо. – Я поясню вам, у якій небезпечній ситуації ми всі опинилися. Заради найтупіших я спробую висловлюватися якнайзрозуміліше. Раулю, Крісті, підійдіть.

Він жестом покликав ватажків двох найбільших угрупувань, котрі на якусь коротку мить згуртувалися проти нього. Але жоден із них не поворухнувся. Вони збиралися на силі, а Крісті вищирила зуби.

Я очікувала, що Райлі пом’якшає, вибачиться. Заспокоїть їх, а тоді змусить чинити так, як він скаже. Але зараз перед нами був зовсім інший Райлі.

– Чудово, – гавкнув він. – Якщо ви хочете вижити, нам потрібні будуть лідери, але схоже, що жоден із вас на цю роль не годиться. Мені здавалося, у вас є здібності. Я помилявся. Кевіне, Джен, будь ласка, станьте біля мене – ви будете ватажками.

Кевін здивовано підвів погляд. Він щойно закінчив прилаштовувати на місце руку. Хоча обличчя його було сердите, понад усякий сумнів, пропозиція йому полестила. Він повільно зіп’явся на ноги. Джен зиркнула на Крісті, мов питаючись дозволу. Рауль заскреготів зубами.

Двері угорі сходів досі не відчинялися.

– Чи ви також не здатні? – роздратовано гаркнув Райлі.

Кевін зробив до Райлі крок, але його випередив Рауль – він за два стрибки при самій землі подолав усю кімнату. Без слова він штурхнув Кевіна до стіни й зупинився праворуч од Райлі.

Райлі дозволив собі легенько всміхнутися. Його дії не можна було назвати тонкою маніпуляцією, проте ефект був наочний.

– То хто ж у нас буде за ватажка – Крісті чи Джен? – запитав Райлі з ноткою подиву в голосі.

Джен і досі чекала знаку від Крісті, що ж їй робити. Крісті якусь мить витріщалася на Джен палючим поглядом, а тоді відкинула з чола пісочного кольору волосся й метнулася, щоб стати ліворуч від Райлі.

– Довго ж ви вирішували, – серйозно мовив Райлі, – а такої розкоші, як час, у нас немає. Забавки закінчилися. Досі я вам здебільшого дозволяв чинити, як вам заманеться, але відсьогодні так не буде.

Він роззирнувся по кімнаті, заглядаючи у вічі кожному, упевнюючись, що ми слухаємо. Коли прийшла моя черга, на якусь мить я схрестилася з ним поглядом, а тоді мої очі метнулися назад до дверей. Усвідомивши помилку, я знов зиркнула на Райлі, але він уже не дивився. Цікаво, чи звернув він увагу на мою хибу? А може, тут, позаду Фреда, він узагалі не помітив мене?

– У нас є ворог, – оголосив Райлі.

На мить він замовк, щоб усі добре затямили його слова. Було очевидно, що декого з вурдалаків у підвалі ця заява неабияк вразила. Бо хто ж може бути ворогом, як не Рауль, а якщо ти в його банді, то Крісті. Ворог був тут, адже тут був цілий світ. І те, що десь там існують сили, які можуть виявитися дужчими за нас, для багатьох стало несподіванкою. Ще вчора так було б і зі мною.

– Сподіваюся, тут є бодай кілька вампірів, які мали усвідомити: якщо існуємо ми, то мають існувати й інші. Інші вурдалаки – старші, мудріші… обдарованіші. Інші вурдалаки, які воліють відібрати в нас кров!

Рауль зашипів, і це шипіння відлунням повторили кілька його прибічників.

– Атож, – мовив Рауль, наче навмисно роздрочуючи присутніх. – Колись Сієтл належав їм, але давним-давно вони його покинули. Зараз же вони дізналися про нас і дратуються, що хтось інший отримав легкий доступ до великого джерела крові. Вони знають, що місто тепер належить нам, але хочуть його собі повернути. І скоро прийдуть по своє. Одного по одному вони винищать нас усіх! Ми згоримо, а вони розкошуватимуть!