Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 87

Схоже на цитату з кіно про мафію. Я голосно розреготалася.

— Шкода, що тобі довелося зробити це, Джейку, — захихотіла я.

— Переживу, — полегшено вишкірився він. Швидко окинув оком мою сукню, гадаю, зацінив її. — Мені передати, що ти послала його під три чорти? — запитав він з надією.

— Ні, — зітхнула я. — Скажи йому, що я вдячна. Я знаю, він зичить мені добра.

Пісня закінчилася, я опустила руки.

Джейкобові долоні нерішуче завмерли на моїй талії, він поглянув на мою калічну ногу.

— Не хочеш іще потанцювати? Чи, може, тебе кудись відвести?

За мене відповів Едвард.

— Усе гаразд, Джейкобе. Я потурбуюся про неї.

Джейкоб здригнувся і витріщився широко розплющеними очима на Едварда, що стояв прямо за нами.

— Ого, я тебе не помітив, — промимрив він. — Гадаю, ще побачимося, Белло, — відступив він і без особливого ентузіазму помахав мені рукою.

Я всміхнулася.

— Так, побачимося згодом.

— Вибач, — повторив він і попрямував до дверей. Зазвучала нова пісня, Едвардові руки огорнули мене. Музика була зашвидка для повільного танцю, та Едварда це не турбувало. Я задоволено схилила голову йому на груди.

— Полегшало? — підкусила я.

— Не зовсім, — стисло відрізав він.

— Не гнівайся на Біллі, — зітхнула я. — Він хвилюється за мене через Чарлі. Тут нічого особистого.

— Я серджуся не на Біллі, — відрубав він. — Мене дратує його син.

Я відхилилася, щоб поглянути на нього. На обличчі застиг серйозний вираз.

— Чому?

— По-перше, він змусив мене порушити обіцянку. Я спантеличено вирячилася на Едварда.

На вустах забриніла напівусмішка.

— Я обіцяв, що ні на мить не залишу тебе сьогодні ввечері, — пояснив він.

— О, добре, я тобі вибачаю.

— Дякую. Є ще дещо, — насупився Едвард. Я терпляче чекала.

— Він назвав тебе «гарненькою», — нарешті закінчив він, насуплюючись іще дужче. — Практично образа, враховуючи, який ти зараз маєш вигляд. Ти прекрасна.

Я розсміялася.

— Ти можеш бути трохи упередженим.

— Не думаю. До того ж у мене орлиний зір.

Ми танцювали, мої ступні стояли на його, він пригортав мене до себе.

— Ти збираєшся пояснити, чому ми тут? — поцікавилась я. Він спантеличено поглянув на мене згори вниз, я багатозначно втупилася у гофрований папір.

На мить Едвард поринув у роздуми, тоді змінив напрямок, ми покружляли крізь натовп до чорного ходу спортзалу. Краєчком ока я помітила Майка з Джесикою, вони танцювали й зацікавлено витріщалися на мене. Джесика помахала рукою, я швидко всміхнулася їй. Побачила Анжелу, що сяяла від щастя у обіймах невисокого Бена Чині; вона не відривала погляду від його очей, що були на голову нижче за її. Лі була з Самантою; Лорен, що пильно дивилася на нас, з Конором, — я впізнавала кожне обличчя, що пролітало повз мене. Потім ми вийшли надвір під холодне тьмяне світло помираючого сонця.

Щойно ми опинилися на самоті, Едвард схопив мене на руки й поніс темними спортмайданчиками. Зупинився біля лавочки під суничними деревами. Сів на неї, ніжно притиснувши мене до грудей. Уже зійшов місяць, видимий навіть крізь тоненькі хмари, у його блідому світлі від Едвардового обличчя розливалося біле сяйво. Рот був напружений, в очах причаїлася стурбованість.

— Отже, причина? — м’яко натякнула я. Едвард проігнорував мене, задивившись угору, на місяць.

— Знову сутінки, — прошепотів він. — Новий кінець. І найпрекрасніший день мусить закінчитися. Як завжди.

— Деякі речі можуть тривати вічно, — пробурмотіла я крізь зуби, відразу напружившись.

Едвард зітхнув.

— Я привів тебе на учнівський бал, — повільно сказав він, нарешті відповідаючи на запитання, — тому що не хочу, аби ти щось пропускала. Не хочу, щоб моя присутність позбавляла тебе бодай чогось, коли я можу цьому зарадити. Я хочу, щоб ти була людиною. Хочу, щоб твоє життя йшло так, як мало б, як ішло б, якби я помер у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому.

Його слова змусили мене здригнутися, я розлючено похитала головою.

— В якому б чудернацькому паралельному вимірі пішла б я на учнівський бал із власної волі? Не був би ти в тисячу разів дужчим за мене, тобі б це так не минулося.

Він на мить посміхнувся, та очі залишилися серйозними.

— Це було не так і погано, сама казала.

— Тому що я була з тобою.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки, він дивився на місяць, я дивилася на нього. Хотіла б я знайти спосіб пояснити йому, наскільки байдуже мені нормальне людське життя!

— Розкажеш мені дещо? — запитав Едвард, поглянувши на мене зверху вниз із ледь помітною посмішкою на вустах.

— Як завжди.

— Просто пообіцяй, що розповіси, — наполіг він, вишкірившись.

Я знала, що майже відразу пошкодую.

— Добре.

— Мені здалося, ти по-справжньому здивувалася, збагнувши, що я везу тебе сюди, — почав він.

— Так і було, — втрутилась я.

— Точно, — погодився він. — Тоді у тебе мала бути інша версія… Мені цікаво — як ти гадала, навіщо тебе так пишно вбирають?

Угу, ось я і шкодую. Я підібгала губи, вагаючись.

— Я не хочу тобі розповідати.

— Ти обіцяла, — заперечив він.

— Я знаю.

— В чім річ? Я знаю, він гадає, що мені просто ніяково.

— Думаю, правда розлютить тебе — або засмутить. Він обмізковував почуте, брови зійшлися докупи.

— Я все одно хочу знати. Будь ласка. Я зітхнула. Він чекав.

— Ну… я припускала… що є певна… нагода. Та й гадки не мала, що вона настільки дріб’язкова, людська… учнівський бал, — пирснула я.

— Людська? — похмуро перепитав він, правильно визначивши ключове слово.

Я втупилася в сукню, крутячи в руках вільний шматок шифону. Едвард мовчки чекав.

— Добре, — полилося з мене потоком зізнання. — Отже, я сподівалася, що ти, ймовірно, передумав… що ти врешті-решт збираєшся мене перетворити.

На Едвардовому обличчі заграв добрий десяток емоцій. Деякі я впізнала: злість… біль… потім він, здається, опанував себе. Тепер він став веселим.

— Ти гадала, це нагода вдягнути смокінг? — підкусив він, торкаючись лацкану.

Я насупилася, щоб приховати збентеження.

— Я не знаю, як воно відбувається. Принаймні для мене це видавалося раціональнішим поясненням, ніж учнівський бал. — (Едвард шкірився). — Не смішно, — сказала я.

— Так, ти маєш рацію, аж ніяк, — погодився він. Посмішка зникла. — Та я б радше ставився до цього як до жарту, ніж вірив, що ти говориш серйозно.

— А я серйозно. Він глибоко зітхнув.

— Я знаю. Ти справді так цього хочеш? В очах знову забринів біль. Я прикусила губу, кивнула.

— Тоді приготуйся до кінця, — пробурмотів Едвард майже сам до себе, — до сутінків твого життя, що тільки нещодавно почалося. Ти готова відмовитися від усього?

— Це не кінець, це початок, — ледь чутно не погодилась я.

— Воно того не варте, — сумно сказав він.

— Пам’ятаєш, ти колись говорив, що я не бачу себе збоку? — запитала я, підіймаючи брови. — Мушу сказати, ти страждаєш на подібну сліпоту.

— Я знаю, хто я.

Я зітхнула. Його невеселий настрій перейшов на мене. Він стиснув губи, очі дивилися просто в душу. Довгу мить Едвард роздивлявся моє обличчя.

— Отже, ти готова? — запитав він.

— М-м-м, — хапнула я ротом повітря. — Так? Він посміхнувся, повільно схилив голову, холодні губи торкнулися моєї шкіри між підборіддям і вушком.

— Просто зараз? — прошепотів він, від подиху на шию повіяло холодом. Я мимоволі затремтіла.

— Так, — прошепотіла я, не залишивши голосу шансів зламатися. Коли Едвард думає, що я блефую, то на нього очікує розчарування. Рішення ухвалене, у мене не залишилось сумнівів. Байдуже, що тіло тверде як дошка, руки стиснулися в кулаки, дихання уривчасте…

Він зловісно хихотнув, відхилився. На його обличчі не було розчарування.

— Невже ти справді повірила, що я так легко здався? — сказав він. Крізь насмішку забриніла кисла нотка.

— Дівчата завжди мріють. Брови злетіли вгору.