Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 9

Але яке ж ти страшне, дитинство, без батьків, без рідного дому — в чужій Чужині! Як глибоко краються юні серця найменшою образою, як калічать їх несправедливість і жорстокість, як змушує страждати самотність! Лише в нелюда не здригнеться серце, коли він дивиться на чужу дитину, що поневіряється без батьків. Дитяче вразливе серце зносить усе найтрагічніше: замість захисту і поради, на чужині дітей чекає палиця, замість материного теплого слова — злий шепіт або лайка безсердечного вихователя. І черствіють дитячі душі, і ліплять з них, як з воску, все, що захочуть, підступні люди.

Ні, страшне ти, отаке безталанне дитинство! І краще б тебе не діждатися нікому…

Розділ четвертий

ХЕЛЛ КЕМПБЕЛ

Минуло чахле гамбурзьке літо, облетіло на подвір'ї інтернату листячко молодих кленів, і стало бридко дивитися на оцей мокрий чотирикутник, обнесений високим парканом.

На фабрику діти вже не ходили. Її розбили під час нічного нальоту англійці. Тепер взагалі часто бомбардують Гамбург — так що іноді доводиться цілі дні просиджувати в бункері.

Усі такі стривожені: і перехожі на вулицях, і вихователі в інтернаті, і самі діти. Принишкли, посерйознішали, наче ждуть, що ось-ось трапиться щось незвичайне. Похмурий ходив начальник інтернату. Він вже нікого не бив, мало кричав і помітно схуд. Лютувала одна фрейлен Бірке, але її вже не боялись так, як раніше.

Коли впав перший сніг, прийшов до них у неділю Борсуков. Очі в нього веселі, запорошена шапка на потилиці, а з обличчя він наче посвіжішав. Струшуючи шапку, він весело й гучно говорив:

— Сніг… Хіба це сніг? На землю злітає сірим і тане одразу. От у нас у Сибіру сніг! Аж голубий!

А по очах видно, дяді Андрію хочеться не про сніг говорити, а про те, що світиться радістю на обличчі, що заставляє його тихо всміхатися.

— Розумієте, — повернувся Борсуков до Олекси Петровича, що надходив, — наші ж прорвалися за Віспою, пруть, аж дим іде.

— Я знаю, — байдуже сказав Олекса Петрович. — Вчора Шверін взяли — перше місто на німецькій землі.

— Як ви думаєте? До Берліна доскачуть?

— Зразу? Ні, мабуть…

— Так це вже наші близько? — блиснув очима й зубами Юрко.

— Ти тільки не базікай, — суворо наказав Юрський, — з товаришами там менше, а то нам обом голову відірвуть.

— Та я знаю…

— Ну ото ж гляди мені!

Після цієї розмови Юрко все частіше й частіше питав Олексу Петровича про події на фронті, але фронт зупинився на Одері і стояв до весни.

Погожого травневого ранку в інтернаті почули далеку канонаду. Юрко одразу ж розшукав Олексу Петровича, налетів на нього і видихнув:

— Наші стріляють!

Олекса Петрович, стривожений і блідий, посміхнувся, кивнув головою і одвернувся до розчиненого вікна.

— Та-а-ак! — протягнув він невесело. — Починається, Юрко, катавасія. Як би ми не потрапили… — він махнув рукою і пішов до начальникового кабінету.

Юрко дивився йому вслід і не розумів: як це можна не радіти такому великому щастю? Як можна думати про якусь небезпеку потрапити кудись? Та нехай його, Юрка, поранять, хай що завгодно, аби тільки прийшли швидше наші! Юрко крутнувся на одній нозі і побіг у двір. Фрейлен Бірке, що трапилася йому назустріч, не зробила йому зауваження, хоч він і не привітався з нею.

«Ага, Бірка! Ага!» подумав Юрко і поскакав далі на одній нозі, оглядаючись на фрейлен, що тепер йшла, похнюпивши голову, і не диміла, як завжди, сигаретою.

Того ж дня, після роботи, знову прийшов Борсуков. Рухи його і то перемінились. Ходив він, широко ступаючи, поважно, говорив солідно і взагалі тримався так, наче тепер від нього залежала доля всього Гамбурга.

— Гримить, — замість привітання сказав Олекса Петрович.

— Гримить! — підморгнув йому Борсуков. — На вечір сильніше й сильніше.

— Я оце прийшов до вас, Олексо Петровичу, з пропозицією. Справи такі, що вночі в Гамбургу будуть або наші або американці. А може, фронт зупиниться в місті, і ви з Юрком залишитесь у німців, а нас визволять. Щоб не розгубитися, приходьте до мене. Воно разом якось певніше. І потім — ми на східній околиці, а ви — на західній. А що як раптом і справді дійдуть наші до Гамбурга, зав'яжуть вуличні бої і фронт нас роз'єднає? Знову вас із Юрком десь поженуть.

— Гнати вже немає куди, із заходу союзники жмуть.

Юрко дивився на Олексу Петровича і думав: «Якщо відмовиться, сам піду в табір до дяді Андрія».

— Підемо? — спитав Олекса Петрович Юрка.

— Аякже! — вигукнув хлопець.

Але в той вечір вони не пішли, а другого дня на західній околиці Гамбурга з'явилися танки союзників.

Англійці та американці входили в Гамбург без бою. Пізнього ранку по вузьких, захаращених камінням вулицях посунули великі й незграбні коробки танків, броньовиків. У відкритих «віллісах» та «доджах» сиділи рослі випещені солдати, одягнені в жовтуваті військові костюми, і як тільки колона проходила, на перехрестях вулиць залишалися полісмени з масивними гумовими палицями.

Майор Браун — американський уповноважений в справах репатріації — прибув до інтернату в обідню пору. В розкриту браму беззвучно вкотився світлий відкритий лімузин, за рулем якого, поблискуючи очима і сніжно-білими зубами, сидів негр. Велетенського зросту, він закривав своїми плечима всю широчінь машини, і за його спиною майор Браун залишався непомітним. Поруч з майором сидів рожевощокий білобрисий лейтенант Кроунті.

Не виходячи з машини, майор викликав начальника інтернату, вихователів і, поговоривши з ними кілька хвилин, поїхав, наказавши підтримувати в інтернаті строгий порядок.

І потекло життя так, наче ніхто й не приходив у Гамбург, наче й не зробилося в світі нічого. Той же жовтий чотирикутник подвір'я, ті ж самісінькі обличчя фрейлен Бірке і начальника, Олекси Петровича і Оси — все те ж самісіньке.

Містер Хелл Кемпбел прилетів до Гамбурга на світанку спеціальним літаком. З майором Брауном він був знайомий з дитинства. Вони разом кінчали коледж, а потім і університет в Чікаго, і товстенький випещений Гіві Браун заздрив кмітливому Хеллу, який і в науці і в спорті завжди його випереджав. Це не завадило їм залишитись друзями і тепер, коли Хелл вже десяток років працював у бюро федеральної розвідки.

Того ранку він, влетівши до спальні свого друга, безцеремонно, не знявши дорожнього плаща, сів на його ліжко і довго розповідав Брауну про Чікаго. Згадали також своїх університетських друзів, поспівчували тим, хто тепер десь на Кріті «пил кусає» або відправився в Атлантику годувати риб, і тільки після цього гість пішов до ванної.

Майор Браун знав, що Хелл заради звичайних візитів не їздить, і нараз пригадав усі свої дії на європейському континенті — чи не було якої помилки? Ні, він був чистий перед своїм урядом: сорок тисяч росіян, поляків, чехів успішно відновлюють три важливих оборонних заводи під його безпосереднім і вмілим керуванням! О-кей! Мйора Брауна зможуть похвалити в сенаті! Старий дружище Хелл, мабуть, допоможе йому підсилити свою репутацію. Але за чим він приїхав, цей тигр з лисячим носом?

Вимившись і поголившись, Хелл одягнув шовкову смугасту піжаму і з портфелем у руці та сигарою в зубах знову з'явився в спальні.

— Ол-райт, Гіві, ти мені зможеш дати ключ від свого кабінету? — з кривою посмішкою запитав він, закинувши ногу за ногу і притулившись до одвірка.

— Ну, звичайно! Хіба ми коли не довіряли один одному?

— Час міняється, Гіві, — Хелл стежив за щойно випущеним димом, — Європа зовсім перевернулась завдяки неспокійним російським хлопцям. Не знаю, чи були вони в тебе? — Він підняв високо брову і, не повертаючи голови, зиркнув на Брауна.