Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 32

— Може, він захворів? Як же нам дізнатися? Га? Не підеш же просто додому взнавати.

— Товаришу майор, дозвольте, — виструнчився Ібрагімов.

— Що таке?

— Треба йти додому, арештувати Полікарпова. Ми зараз зробимо…

— Ай, не заважай, Ібрагімов, — одмахнувся з досадою майор, — не діло ти говориш.

— А що ж діло — дізнаватися про здоров'я шпигуна? Його зразу треба було арештувати…

Майор здивовано глянув на Ібрагімова і враз розсердився так, що аж очі в нього потемніли. Він хотів прикрикнути на Ібрагімова, але в цей момент у двері постукали і на порозі з'явився морський офіцер. Білий кітель на ньому був мокрий, ремінець картуза був затягнутий під підборіддям. Оглянувшись і привітавшись, він ступив на середину кімнати і, приклавши руку до козирка, виструнчився перед Дорофєєвим.

— Дозвольте, товаришу майор?

— Слухаю вас. Прошу сідати.

— Дякую. Мені ніколи. О двадцятій ноль-ноль з спостережного пункту на мисі Тарханкут засічено було човен, що тримав курс на материк, у Каркінітську затоку. Доки розібралися, що за човен, пройшла добра година. Виявилося, що з штабу човна не посилали, бо всі кораблі зараз вийшли в море. Мені дали завдання наздогнати човен. На торпедному катері я пройшов від мису Тарханкут, освічуючи море прожектором, і на мить мені здалося, що я побачив човен лівіше від фарватеру на півтори-дві милі. Незважаючи на мілководдя, я пішов за ним, але в наступну ж мить човна не стало, наче під воду пішов. Я пройшов туди, сюди — ніяких слідів. А зараз і сам не знаю, чи справді я бачив човен, чи, може, буй освітив? Не знаю…

— Дивно, дивно. — Майор схилився над картою. — Підійдіть сюди, лейтенанте. Не отут ви побачили човен?

— Так точно. В квадраті «350». На мить, знаєте, вихопив його з темряви, а доки розвернули прожектор, його вже не було.

— Дивно, дивно… — протягнув майор і знову одійшов до столу. — Ви чуєте? — звернувся він до своїх підлеглих. — Знову квадрат «350».

— Але я не певен, що це був човен. Я з таким напруженням дві години вдивлявся в море, що мені могло й здатися. Але що в Каркінітській затоці є якийсь дивний човен, це факт. Я прийшов вас попередити. Може, підсилите патрулі, чи що.

— Дякую, лейтенанте. Зробимо неодмінно. А от скажіть: з острова не бачили човна?

— Питав. Радіограму одержав таку: «На фарватері й на траверсі острова з двадцятої години не проходило жодне судно, жоден човен». Тут він у темряві прослизнув, мабуть, непоміченим.

В цей час в коридорі почулися голоси і дитячий плач:

— Мені до начальника застави, мені до начальника треба, — благав настійливий хлопчачий голос.

— Не можна до начальника зараз. У нього люди. І взагалі тобі пора спати.

— От іще! — з сльозами вигукнув хлопчина. — Мені треба зараз же, негайно, — він навіть ногою тупнув і заплакав по-справжньому.

— Приведіть, — наказав майор Безбородькові.

За хвилину сержант привів голого, в одних трусах, хлопчину. Він був наляканий. Зайшовши в кабінет, він з ходу сів на стілець і, ні на кого не дивлячись і схлипуючи, сказав:

— Тільки що шпигуна бачив.

— Що, що? — кинулися до нього лейтенант і Ібрагімов, а Безбородько заглянув йому в обличчя.

— Ти — Вітя? Ти приїхав до Марфи Іванівни?

— Облиште хлопця, — спокійно наказав майор і, коли всі відійшли, спитав — Ти можеш розповісти все докладно?

— Аякже, — буркнув Вітя, витираючи очі.

— Тільки ти давай про головне, — підморгнув Віті Безбородько.

— А про головне, — Вітя почухав спину, вивернувши руку, і посміхнувся. — Я дуже міцно сплю. А то раз прокинувся, бо собака довго гавкав. Сусідський собака. Прокидаюсь, аж то Сергій Гнатович од моря йде з одягом. А сам того одягу ні разу не надівав, бо він солдатський, а Сергій Гнатович — цивільний. Купатися він ходив пізно, як я вже сплю. А мені дуже хотілося піти з ним і скупатися вночі. Ляжу звечора та й думаю: встану серед ночі. А воно, аж як сонце зійде, тоді прокинуся.

— Ні, хлопче, ти все-таки скоріше можеш? — попросив його Дениско.

— Та я скоро. А сьогодні йду я од моря, вже як стемніло, а Сергій Гнатович мені назустріч. З одягом. Заговорив до мене та й пішов, а я за ним. А ніч темна-темна… От дійшов я до кущів, заліз у них. Бачу, Сергій Гнатович сидить коло самої води. Сидів він, сидів. А тоді купатися пішов. Скупався і знову сидить і щось там робить, а що — не зрозумів я. А тут у морі щось як засвітиться! Я вже тікати хотів, так перелякавсь. Бачу, і Сергій Гнатович злякався: лежить, до піску припав А катер посвітив на берег та й пішов по морю. От я зібрався вже йти, а катер розвернувся і знову освітив кущі і прямо на мене світить. Лежу я і поворухнуться боюсь. Коли вже катер пройшов, дивлюсь, аж з води якийсь чоловік виходить. Щось сказав Сергієві Гнатовичу про метеори, хоч ніяких метеорів не було, а Сергій Гнатович каже йому: «У серпні зорі падають».

— Що, що? — підійшов до Віті майор.

— Каже, зорі в серпні падають. А тоді той одягнувся, і пішли вони.

— Куди пішли?

— Пішли од моря, а тоді повернули за Садовськ.

— Дениско, всіх до бою! — вигукнув майор. — Швидко! За Садовськ групами! Одну групу вишліть на шосе.

— Слухаю!

— Ви, лейтенанте, якщо можна, посвітіть на озера.

— Єсть!

Офіцери кулями вилетіли з кабінету Дорофєєва.

Сигнали Кенгуру Шакал помітив на своєму човні, коли був біля віхи, і вже завернув на них, як раптом із-за острова вихопився меч прожектора. З повного ходу, не зупиняючи човна, він відкрив кінгстони.

Вода ринула в човен з обох бортів, залила його самого по шию, і човен одразу ж занурився, продовжуючи рухатись, так що ледве встиг Шакал виключити електромотор, як опинився під водою.

Пірнувши, він поплив далі від човна, який послужив йому вірою і правдою і тепер лежав під водою, окритий від людського ока так швидко, що Шакалові й самому не вірилось: невже він тільки оце плив на ньому? Випірнувши на секунду, щоб набрати повітря, Шакал помітив прожектор вже зовсім близько і пірнув знову. Під водою лунко чути було роботу мотора. Він припав до дна і лежав доти, поки не почув, що катер віддаляється. Тоді випірнув знову й побачив катер уже вдалині. Він зірвав свій одяг, втоптав у мул, прикидав водоростями і тепер уже сміливо пішов до берега, який однак був далеко, за півмилі, хоча тут Шакалові було всього-на-всього по шию.

Коли катер розвернувся і поплив назад, освітлюючи прожектором море і берег, він знову пірнув і плив під водою. Пірнати його добре навчив Хертвіг, перейнявши ремесло ловців перлів на Малайї, і Шакал міг би тепер змагатися з ким завгодно. Так що, коли катер доходив до молу, він був уже біля самого берега і незабаром зустрівся з Кенгуру.

Поява катера стурбувала Шакала, вона свідчила про те, що на його слід напали, його шукають, і треба негайно замести сліди так, щоб ніхто й подумати не міг про його місцеперебування. Але це вже клопоти Кенгуру, той мусить знати, що треба робити, на те він і тут.

Головне ж, земля під ногами тверда, найнебезпечніше лишилося позаду, і серед оцих дерев, кущів, серед цілого світу, в якому, належить жити людині, Шакал відчув себе затишно й спокійно. Він ішов за Кенгуру, опустивши руку в кишеню і стискаючи колодочку двадцятизарядного автоматичного пістолета, готовий вистрілити в усяку секунду, а на губах його блукала посмішка: він із задоволенням думав про те, що ось його приведуть у якусь хату і він зовсім уподібниться мешканцям цього містечка, йому вдалося пропливти Севастопольські бони, об'їхати мало не увесь Кримський півострів на очах у прикордонних застав і спостережних пунктів флоту лише через те, що він уподібнювався іншим, мирним людям, рибалкам. Тепер же йому треба бути схожим на всіх людей, що живуть тут, робити все, що роблять вони, нічим не вирізнятися — в цьому його сила і єдина можливість жити, робити своє діло, заради якого він приїхав сюди.