Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 25

Від озер повертають назад. Садовськ темніє громаддям дерев, між якими біліють будинки. Зеленувата прозора імла висить і над берегом, і над морем, і над містечком, а сюрчання коників доноситься з степу ритмічними хвилями, і можна подумати, що воно залежить від морських хвиль.

Тихо, красиво, розкішно. Весь простір, все небо тріпотить, просвічене наскрізь спокійним і сонним промінням зірок. Завмерли кущі, і дерева, і хати, а патруль в цьому сонному царстві бреде тихо і повагом, наче боїться збудити когось.

Раптом Ібрагімов схопив Безбородька за руку.

— Стоп, сержанте, бачиш?

Не встиг Безбородько відповісти, як Ібрагімов зірвався з місця і кинувся вперед.

— Ібрагімов! До мене! — владно гукнув сержант, але Ібрагімов, блискаючи очима, йшов йому назустріч і простягав у витягнутій руці щось безформне.

— Дивись, сержанте! Одяг! Чий це одяг, сержанте?

Безбородько неквапливим кроком підійшов до нього і суворо сказав:

— Ти порушив устав, Ібрагімов.

— Який тут устав! Хіба ти не бачиш?

— Бачу, але прикордонник до всього повинен ставитись спокійно. Твій необачний крок міг би коштувати тобі життя. Крім того… А, що з тобою тут говорити! — сержант махнув рукою і потягнув із-за спини автомат. — Де лежали ці шмутки?

— Отут, — Ібрагімов одбіг і поклав одяг на пісок, — ні, отут, — і відніс далі.

— От бачиш, не знаєш точно, де саме. А це іноді багато важить.

— Але чий це одяг, сержанте?

— Зараз узнаємо, — Безбородько підійшов до берега, присів.

У морі нікого не було видно.

— Ти бачиш віхи? — спитав він Ібрагімова. Віхи, якими було позначено фарватер, темніли далеко у сріблястому морі, що було гладеньким і порожнім.

— Бачу, — відповів той і враз схопився, дзенькнув затвором автомата.

— Стій, хто йде! — гортанно і різко крикнув Ібрагімов, і Безбородько помітив людину, що вийшла з-за кущів туї.

— Свої, свої, — спокійно сказав незнайомий і підійшов ближче.

Він був у плавках і зовсім білий — не встиг ще засмагнути. Високий і стрункий, з кучерявою головою і вродливим обличчям, на якому важкою лінією темніли брови, він посміхався ніяково й розводив руками.

— Опусти автомат, — наказав сержант Ібрагімову, а тоді повернувся до незнайомого: — Чого ж це так пізно?

— Купаюсь пізно? А що, не можна? — щиро здивувався той.

— Після дванадцятої ночі купатися заборонено, про це знає кожен школяр, — швидко й сердито, із сильним акцентом випалив Ібрагімов.

— Але я тільки сьогодні приїхав, я не знав. Після кіно дай, думаю, скупаюся на сон грядущий, як кажуть.

— Документи при собі маєте? — спитав сержант спокійно.

— Аякже! Обов'язково. Партквиток де ж може бути? Зі мною, зі мною…

— Покажіть.

Незнайомий нагнувся над одягом і за мить подав сержантові паспорт, відпускну записку з Молотовського авіазаводу, а партквиток затиснув у кулаці. Світячи ліхтарем, сержант прочитав:

«Інженера-технолога Полікарпова Сергія Гнатовича вважати у відпустці з 5 серпня по 2 вересня 1955 року». Звіривши записку з паспортом, сержант, сказавши «пробачте», на секунду освітив обличчя Полікарпова і повернув документ.

— Де ви живете? — спитав він, помовчавши.

— Отут ось, — показав технолог на найближчу до моря хатку. Вона стояла під яворами, окремо від усіх інших хат, маленька, біла, наче маяк.

— Ну, добре, — сказав сержант. — Знайте ж, що після дванадцятої купатися не можна. — Він козирнув і пішов далі, а Ібрагімов поплентався за ним, лихий, роздратований.

— Навіщо відпустив? — сказав він сердито. Сержант засміявся.

— Дивак ти, Ібрагімов! Тут усіх як арештовувати, то знаєш…

— При чому тут усіх! Але цього треба було привести в комендатуру, майорові показати.

— Для чого? Ось, мовляв, Ібрагімов у перше ж патрулювання затримав шпигуна? Так чи ні?

— Навіщо сміятись? Я не розумію, навіщо сміятись? — розсердився Ібрагімов. — Він мені підозрілим здається.

— Мені теж попервах всі здавалися підозрілими.

— Слухай, Ібрагімов, хай він іще раз нам трапиться в оцей час на березі, ми тоді інакше з ним поговоримо.

— А майорові доповідати будеш?

— А як же інакше? Обов'язково.

Майора Дорофєєва сержант Безбородько на заставі не знайшов.

— Його викликали на корабель, — сказав сержантові черговий офіцер лейтенант Дениско. — Ви заждіть, він скоро повернеться. Як пройшло патрулювання?

— Купальника одного затримали, — виструнчившись, доповів Ібрагімов.

— Ну, це не дивно, — усміхнувся поблажливо офіцер. — Правда, Безбородько?

— Так точно. З нових, — похмуро відповів сержант. — Ще не обжився.

— Дозвольте, товаришу лейтенант? — спитав Ібрагімов. — Так що підозрілим це здається мені.

— А ми перевіримо, Ібрагімов. Сьогодні ж наведемо довідки, не хвилюйся.

Ібрагімов полегшено зітхнув і сів поряд з Безбородьком на лаві. Хотілося спати. Вікно все більше світліло, і видний крізь нього далекий краєчок неба над морем став зеленуваторожевим.

Лейтенант Дениско сидів за письмовим столом з навушниками на білявій голові. Кілька телефонних польових апаратів і рація, письмове приладдя і велика карта району, що його контролює застава, — все це вільно вміщалось на невеличкому акуратному столі. Час від часу Дениско записував щось до журналу, знімав після зумера телефонну трубку і тихо, з якоюсь інтимністю говорив: «Алло! Шістнадцятий слухає. Так. Ага. Добре».

Майора все не було, І хлопці почали куняти. Нарешті крізь сон сержант почув легкі скрадливі кроки і голос:

— Це Безбородько?

— Так точно, товаришу майор! — схопився на ноги сержант.

— От і добре. Прошу до столу, — невеличкий і худорлявий майор Дорофєєв ходив беззвучно, наче по килиму. На ногах у нього були брезентові чобітки, і через те він з ніг до голови був зелений: ляже десь у траві — і не помітиш.

— Доповідай, сержанте, — наказав він.

— У квадраті «350», в створі з окремою хаткою, на березі ми знайшли одяг. З кущів вийшов чоловік, за документами Полікарпов Сергій Гнатович.

— Роздягнений?

— Так.

— А чого з кущів?

— Я теж дивуюся, чого з кущів? — нетерпляче крутнувся Ібрагімов.

— Тобі це здається підозрілим? — спитав його майор Дорофєєв.

— Так точно, товаришу майор! — витягнувся Ібрагімов.

— А мені цілком ясно, які потреби його завели в кущі, — похмуро сказав Безбородько.

— А от мені не ясно, товаришу сержант. Не ясно… — майор задумався, покусуючи мундштук погаслої цигарки. Неквапливим рухом він витягнув з нагрудної кишені якогось папірця і подав лейтенантові.

— Заведіть до журналу.

Лейтенант прочитав і швидко стягнув навушники.

— Товаришу майор! Так це ж дивний збіг!

— Так, дуже дивний…

— Дозвольте спитати, товаришу майор… Це стосується нашого купальника? — насторожився Безбородько.

— Прочитайте, Дениско, — стомлено наказав майор і опустився на стілець.

— «В семи кабельтових від повороту фарватеру з катера було помічено о 1-й годині 43 хвилини 10 серпня сигнали ліхтарем у квадраті «350», що подавалися в море з берега приблизно в створі з окремою білою хатою. Три короткі сигнали через дві-три хвилини», — прочитав лейтенант і прикусив губу.

— Запис із суднового журналу? — спитав він.

— Так, сторожовий катер виходив у море на завдання, і оце помітили з нього. Що ви скажете на це, товариші?

— Виходить, купальник наш незвичайний, — буркнув сержант.

— А хіба я тобі не говорив! — штовхнув його ліктем Ібрагімов.

— Замовчіть, Ібрагімов. Радіти тут нічого. Справа дуже серйозна. Цього Полікарпова не можна тривожити ні найменшою підозрою. Ліхтарем він викликає з моря не дельфінів, це факт.

— Але ми не впевнені, що саме він сигналив, а не хтось інший.

— Вірно. Певності немає… Але підозра є, а цього досить, щоб перевірити все. Вам, лейтенанте, буде таке завдання: встановити, з ким цей Полікарпов має зв'язки на пляжі.