Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 21

— Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…

— Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?

— Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…

— Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.

— Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…

— Це нічого не важить, — Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.

— Немає в мене ні рідних, ні близьких… — почав Олекса Петрович. — Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! — Олекса Петрович помовчав і зітхнув. — А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…

— Даремно сподівались…

— Ти не сердься, Юро. Я твого батька виказав тому, що… Ну, ти сам скоро все зрозумієш, раз ти пішов по цьому шляху. Накажуть — зробиш. Не зробиш — уб'ють. В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери. Поки не пізно, відмовся. Вони зараз нічого не зможуть тобі зробити. Відмовся, і ти будеш жити спокійно…

— А я не хочу жити спокійно. Мені хочеться їздити в інші країни, жити таємно і щомиті ризикувати. І ви мені не псуйте настрою, не порпайтеся в моєму житті, Олексо Петровичу, я вже давно себе до цього готую, і інші мене готують… І ви мене готували, але я вас ненавиджу. Ви мені снились не раз із закривавленими руками, скривавленим ротом, наче ви тільки що рвали труп мого батька й пили його кров. Ви бридкі мені з того дня, як я дізнався, що ви донесли на нього.

— Так чому ж ти стаєш на мій шлях? Для чого? Ти ж станеш таким самісіньким, як я. Я ж був розвідником, я теж виконував завдання цілої країни, як будеш виконувати ти. Але це — тільки слова. Тебе посилають тільки для того, щоб твоїми руками чинити зло так, як колись чинили моїми, і кинуть тебе на старість, як кинули мене, коли я став непотрібний.

Муратов підхопився і враз застиг; внизу на шляху загуділа машина…

— Я ніколи не буду таким, як ви! Ніколи! У мене інша доля, інша робота, інші можливості! Я буду багатим, як Хертвіг, на мене покладає надії Хелл. Я робитиму тільки важливу державну справу, а не продаватиму людей. Зрозуміли ви, нарешті?

Машина знову дала сигнал — переривчастий і нетерплячий. Вона кликала, вона квапила Шакала. Він махнув рукою, крутнувся і вибіг. Чути було, як спускався він стежкою на шлях. Потім прошурхотіли камінці, і все стихло.

— Ти ще згадаєш мене, Юро! Ще згадаєш… — бурмотів Юрський, дивлячись йому вслід.

Гори вже потемніли, наче вкутались у чорну ковдру, — і навіть далеких білястих вершин не стало видно.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

НА БОСФОРІ

Спека. Над гранітним кряжем, що оддалік спадає до моря, тріпотливо вруниться повітря, наче над велетенським розпеченим утюгом, — здається, хлюпни на нього, водою, і граніт зашкварчить, бабахне парою попід саме небо. І хоча б вітер подихнув чи хмарка набігла! Де тамі Небо чисте, а море розпласталось під сонцем, затверділе, гладеньке, прозоре, здається, воно більше ніколи не народить хвиль: при березі на воді лежить порожня коробка від сірників і не гойднеться, наче її поклали на стіл.

До самого моря збігає тропічний сад, огороджений високим кам'яним муром, звабливо манить темнозеленою прохолодою. Але холодку і в ньому мало: сонце зупинилось у зеніті. Тіні від пальм лягли при самому стовбурі темними велетенськими шапками, а від рівних рядів винограду і лаврів — куценькими сітями.

Під крайньою від моря пальмою, в круглій її тіні, наче якийсь хижий птах у гнізді, сидить на килимі в одних трусах аспідночорний огрядний чолов'яга, густо обцяткований краплинами води. Він, мабуть, щойно викупався і тепер збирається обідати: перед ним пляшка вина, помаранчі, сир. Поряд стоїть довгоногий, сухопарий чоловік у білих штанях до колін і в крислатій панамі, запилений і стомлений довгою дорогою.

— Чого так давно не заглядали, Хертвіг? — чорний огрядний чоловік посміхнувся.

— Справа термінова і дуже серйозна, Драконе, — відповів Хертвіг.

— Ви ніколи не їздите в дріб'язкових справах, — проклекотів Дракон, — та ще в таку спеку. Сідайте, Хертвіг, та випийте з дороги. Воно й розмова веселіше піде.

— Та ні, — Хертвіг стомленим рухом стягнув панаму і довго витирав бриту спітнілу голову, що блищала, неначе фарфорова куля. — З вашого дозволу, я скупаюся, мабуть…

— А чого ж, купайтесь, — байдуже здвигнув плечима Дракон і поклав у рот чималий шмат сиру.

Хертвіг швидко роздягнувся, потоптався на місці і оглянувся на господаря.

— Тут каміння немає, Драконе?

— Щось вас, Хертвіг, останнім часом мучать підозри. Це погано, мій друже.

— Так що, можна пірнати? — нетерпляче спитав Хертвіг.

— Звичайно. Бійтесь каменюки під водою там, де її можуть підкласти вам росіяни, а в мене, Хертвіг, ви як у аллаха за пазухою.

Останньої фрази Хертвіг не розчув. Він легко підплигнув на одному місці і, трохи пригнувшися, по-спринтерському розігнався і стрибнув з берега, його біле, незасмагле ще тіло майнуло в повітрі і шубовснуло у воду. Він довго не виринав. Дракон з натугою повернув голову до моря і рахував секунди. Пройшла хвилина — Хертвіг не випірнав. Дракон махнув рукою і налив собі вина. Тільки тепер у цілковитій тиші почувся плюскіт, і блискучу круглу голову Хертвіга він побачив далеко від берега.

— Алло, Хертвіг! Недарма вас прозвали Крабом. Ви чудово пірнаєте! Хто вас навчив?

Рвучким брасом пливучи до берега, розсікаючи воду нижньою частиною обличчя, Хертвіг видихнув:

— Малайці… — він вибрався на берег, ступив на пісок і скрикнув: — Та це ж справжня жаровня, щоб її чорти забрали!

— Еге ж, жаровня. Ви прилетіли із Штатів, Хертвіг?

— Де там! Із Норвегії, Швеції чи Швейцарії. Сам не пригадую, де бував: сьогодні в одній країні, завтра в іншій. А це до вас приїхав надовго. Налийте вина.

Дракон налив і подав кухоль Хертвігу.

— Я чекав, — коротко сказав він і повалився на бік. — Це не Скандінавія, Хертвіг. Тут буває дуже жарко в цей період.

— Звикну. В Малайї було гарячіше.

— Їжте, Хертвіг, їжте, — підсовуючи йому сир і помаранчі, говорив Дракон. — Ви такий худий, як оселедець після нересту. Поправляйтесь. — Дракон в дрімоті заплющив очі. — Я боюся, що перший же бриз здме вас у Босфор.

— Для операції Краба ми підібрали агента, — голос Хертвіга долинав до Дракона наче крізь вату.