Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 61

Гав гавкнув.

— Він їх усіх покусав, — сказав голос Костя. — Коли вже кусаєш, чого спинятись?

— Чи впізнали б ви їх, якби вкусили знову?

— Він каже, що міг би. Він каже, що більший чоловік був на смак як… е-е-е… — Кость на мить замовк, — ну… як же це… велика-велика чашка з гарячою водою, а в ній мило.

— Ванна?

Гав загарчав.

— Так і називається, еге ж, — погодився Кость. — А другий мав запах дешевого бріоліну. А той, що виглядав як бог… тобто як Правитель Ветерані — від нього тхнуло вином.

— Вином?

— Так. Гав також каже, що хотів би перепросити за те, що щойно вас вкусив. На нього просто подіяли власні спогади. Ми… я хочу сказати, собаки мають дуже фізичну пам'ять, якщо ви мене розумієте.

Вільям кивнув і почухав ногу.

Подальше описання подій в Еліптичному какбінеті супроводжувались вереском, гавкотнею та гарчанням; Гав бігав колами за власним хвостом, доки не буцнувся писком у Вільямову литку.

— І відтоді Рон увесь час носив його під пальто?

— Хто ж зачепить Старого Тхора Рона, — сказав Кость.

— Авжеж, — погодився Вільям. Він кивнув на Ґава.

— Я хочу зробити його знімок, — сказав він. — Це… вражаюча розповідь, але нам потрібне зображення, щоб довести, що ми справді розмовляли з Гавом. Ну, тобто — через перекладача, звичайно. Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це за ще одну з ідіотських історій про «собак, що говорять», які друкують «Сенсації»…

В гуртку безпритульних почувся шум. Прохання не викликало особливого ентузіазму.

— У нас тут, знаєте, щось на кшталт елітного району, — сказав Качур. — Ми не пускаємо сюди кого попало!

— Але ж стежка веде просто під міст! — сказав Вільям. — Сюди може прийти хто завгодно!

— Ну да, — сказав Домовина Генрі. — Може.

Він кашлянув і, демонструючи неабияке вміння, сплюнув у вогонь.

— От тіки ніхто не пробоває.

— Креветко, — пояснив Старий Тхір Рон. — Бляха-муха? Хря! Я ж говорив: двері, стерня, стерня, двері!

— Тоді вам краще повернутися зі мною до редакції, — сказав Вільям. — Врешті-решт, доки ви продавали газети, ви носили пса по всьому місту!

— Зараз надто небезпечно, — сказав Кость.

— Чи не поменшає небезпека за ще п’ятдесят доларів? — спитав Вільям.

— Ще п’ятдесят доларів? — сказав Арнольд-Колобок. — Це вже буде цілих п'ятнадцять доларів!

— Сто, — стомлено сказав Вільям. — Ви ж розумієте, що аудиторія зацікавлена дізнатись правду?

Компанія витягнула шиї.

— Не бачу ніякої овдеторії, — повідомив Домовина Генрі.

Вільям зробив крок, цілком випадково перекинувши кухля зі своїм чаєм.

— Тоді вперед, — сказав він.

Тепер пан Тюльпан починав побоюватись. Це було незвично. В тому, що стосувалося побоювань, він зазвичай виступав причиною, а не об’єктом. Проте пан Шпилька діяв неправильно, а оскільки за прийняття рішень відповідав саме він, над цим слід було замислитись. Пан Тюльпан умів приймати рішення за частки секунди, а коли справа торкалася мистецтвознавства, заіграшки оперував століттями — але на середніх дистанціях почувався не кращим чином. Для цього йому потрібен був пан Шпилька.

Але пан Шпилька тільки бурмотів щось сам до себе, продовжуючи вдивлятися в сутінки.

— Тепер поїдемо? — спитав пан Тюльпан, в надії виправити становище. — Ми отримали плату, причому, мля, з премією — то чого тут, мля, стирчати?

Те, як пан Шпилька повівся, мля, з адвокатом, пана Тюльпана турбувало теж. Наставити на когось зброю й не скористатися нею — це було на нього не схоже. «Нова фірма» не погрожувала оточуючим — вона їм загрожувала. А всі ці виступи на тему «залишу-життя-сьогодні»… це була профанація.

— Я кажу, тепер ми…

— Як ти думаєш, що стається з людьми після смерті, Тюльпане?

Пан Тюльпан був вражений.

— Що це ще, мля, за запитання?! Ти знаєш, що з ними стається!

— Справді?

— Звичайно. Пам’ятаєш, як нам довелося лишити того хлопця у клуні, й минув цілий тиждень, доки ми змогли закопати його як слід? Пам’ятаєш, як він вигля…

— Я не про трупи!

— А. Значить, про релігію?

— Так!

— Мене це, мля, ніколи не хвилювало.

— Ніколи?

— Ні секунди. Я ж маю свою картоплину.

За мить пан Тюльпан з’ясував, що пройшов кілька кроків сам, бо пан Шпилька закляк на місці.

— Картоплину?

— Ага. На шнурку на шиї, — пан Тюльпан постукав пальцем по своїх широченних грудях.

— Це — релігія?

— Ну, да. Якщо ти, вмираючи, маєш свою картоплину, то все буде гаразд.

— І яка це релігія?

— Без поняття. Ніде не бачив такої, тільки вдома в селі. Я був ще малий. Так же завжди буває. Малому кажуть: ось це, щоб ти знав — бог. Але потім малий виростає й дізнається, що богів, мля, мільйони. Так само і з релігією.

— І якщо ти, помираючи, маєш картоплину, все буде гаразд?

— Ага. Ти маєш право повернутися і жити знову.

— Навіть… — пан Шпилька сковтнув, оскільки тепер він заходив на територію, якої раніше на його внутрішній мапі на існувало взагалі. — Навіть якщо ти робив те, що інші могли вважати поганим?

— Типу різав людей чи штовхав їх з висоти?

— На кшталт того…

Пан Тюльпан засопів, від чого його ніс засвітився.

— Ну-у-у, це працює доти, доки ти, мля, щиро про все шкодуєш.

Панові Шпильці це видалось захопливим — і трохи підозрілим. Але він відчував, як щось… підбирається все ближче. Обличчя в темряві й голоси на межі розрізнення. Він вже боявся обертатись, щоб бува не побачити за спиною чогось жахливого.

За якийсь долар можна було б купити хоч мішок картоплі…

— Це діє? — спитав він.

— Звісно. У мене вдома, мля, всі це робили сотні років. Якби це не діяло, цього б ніхто не робив, еге ж?

— Вдома — це де?

Пан Тюльпан спробував замислитись над відповіддю, але його пам'ять була надто щільно вкрита шрамами.

— Там був… ліс, — промимрив він. — І… яскраві свічі. І… секрети, — додав він, без виразу дивлячись у далечінь.

— І картопля?

Пан Тюльпан повернувся до реальності.

— І вона теж, — сказав він. — До біса картоплі, мля. Якщо маєш свою картоплину, все буде гаразд.

— Але…я думав, що треба молитись у пустелі, і кожен день ходити в храм, і співати гімни, і роздавати добро неімущим?

— Ну, це все теж можна, еге ж, — сказав пан Тюльпан. — Поки маєш свою, мля, картоплину.

— А назад повертаєшся живим? — усе ще намагаючись знайти приховану підніжку, спитав пан Шпилька.

— Звісно. Який сенс повертатися мертвим? Ніхто не помітить різниці.

Пан Шпилька відкрив рота для відповіді, й раптом пан Тюльпан побачив, що його обличчя перемінилось.

— Хтось схопив мене за плечі! — вичавив він.

— Все в порядку, Шпилько?

— Ти нікого не бачиш?

— Ні.

Зчепивши кулаки, пан Шпилька розвернувся. На вулиці було повно людей, але на нього ніхто не звертав уваги.

Він спробував зібрати докупи шматочки пазла, на які швидко розпадався його мозок.

— Окей, окей, — сказав він. — Ось що ми зробимо… Повернемось до будинку, так… і заберемо решту діамантів, і приб’ємо Чарлі, і… і… знайдемо овочевий магазин. Ти казав про якісь особливі картоплини?

— Та ні.

— Добре… але спершу… — пан Шпилька затнувся, а миттю пізніше йому здалося, що за його спиною урвались безгучні кроки.

Він знав: клятий вампір таки з ним щось зробив. Темрява видавалась туннелем, і в цьому туннелі було щось…

Пан Шпилька вірив у страх і насильство, а в таких випадках, як зараз — у помсту. І хоча внутрішній голос усе вимогливіше молив про здоровий глузд, його заглушив значно потужніший контрудар божевілля.

— В усьому винен той клятий вампір, — вимовив пан Шпилька. — А вбити вампіра… гей, та це ж практично добра справа, так?

Він просяяв. Спасіння досягається через Добрі Справи!

— Всі знають, що вампіри володіють злими чарами. Тож я зроблю людству послугу, га?

— Ну. Але… кого це цікавить?