Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 45

— А тепер ти його розфарбував.

— Він навіть більше не живе в місті. Каже, що тут забагато сміття.

— Спостережливий пан.

— Ні, йдеться про…

— Та розумію я, про що йдеться, — урвав Вернигора. — Доводилось зустрічати подібних людей.

— Ви казали, що робили все заради грошей, — сказав Вільям. — Це правда?

Гном кивнув у сторону штабеля свинцевих зливків біля верстата.

— Ми прагнули перетворити свинець на золото, — сказав він. — У нас було повно свинцю. Але ми потребували золота.

Вільям зітхнув.

— Мій батько часто повторював, що гноми здатні думати тільки про золото.

— Досить справедливо, — гном узяв ще порошку. — Але помилка в тому, що… Дивись: якщо людина здатна думати тільки про золото, вона — глитай. Якщо ж про золото думає гном, він — просто гном. Це інше. Як там ви називаєте чорношкірих людей, що мешкають в Гевандаленді?

— Я знаю, як їх називає батько, — сказав Вільям. — Але я називаю їх гевандалендцями.

— Справді? Гаразд. Кажуть, що серед них є плем’я, де чоловік перед весіллям повинен вбити леопарда й подарувати його шкуру нареченій. Знаєш про таке? Тут те саме. Гном для весілля повинен мати золото.

— Тобто… як посаг? Але я думав, що гноми не роблять різниці між…

— Авжеж, просто гноми, що бажають одружитися, викуповують одне одного у батьків.

— Викуповують?! — перепитав Вільям. — Як можна купувати мислячих істот?

— Бачиш? Знову непорозуміння через культурні відмінності. Хлопче, щоб виростити гнома до шлюбного віку, потрібні величезні гроші. Харчі, одяг, кольчуги… І це — рік за роком. Такі витрати потребують відшкодування. Крім того, інший гном отримує цінний здобуток. І його варто оплатити золотом. Або дорогоцінним камінням. Це традиція. Ти ж, мабуть, чув вираз «вартий стільки золота, скільки важить сам»? Звичайно, якщо гном працював на своїх батьків, це враховується при підбитті кінцевого балансу. Зрештою, той, хто довго відкладав своє весілля, може претендувати на повернення чималої плати… Якось ти дивно на мене дивишся.

— Просто у нас такі речі відбуваються по-іншому… — пролопотів Вільям.

Вернигора гостро подивився йому в очі.

— Та невже? І що ж ви використовуєте натомість?

— Ну… Мабуть, вдячність, — сказав Вільям.

Він дуже хотів, щоб ця розмова припинилася просто зараз. Вони заходили на тонкий лід.

— І в яких одиницях вона обчислюється?

— Ну… Власне, ні в яких…

— А чи не породжує це проблем?

— Іноді.

— Ось як. Що ж: ми теж знайомі зі вдячністю. Але наша традиція передбачає, що молодята починають спільне життя як… ґ’дарака… ну, вільними, нікому не зобов’язаними, без боргів, новими гномами. Тільки тоді їхні батьки мають повне право надати їм дорогоцінні весільні подарунки — значно дорожчі за посаг. Але це вже питання любові й поваги, а не стосунків боржника і кредитора… хоча мушу зазначити, що ці людські слова не найкраще відповідають тому, про що йдеться. Так чи інакше, це працює. Принаймні, останню тисячу років.

— Думаю, для людини все це звучить трохи… бездушно, — сказав Вільям.

Вернигора обдарував його ще одним пильним поглядом.

— Ти маєш на увазі — в порівнянні з великодушними методами, за допомогою яких дають лад своїм справам люди? — спитав він. — Можеш не відповідати. Так чи інакше, ми з Боддоні хочемо відкрити спільну шахту, і ми — дорогі гноми. Ми знаємо, як обробляти свинець, і ми подумали, що за рік-два господарювання увіб’ємось в колодочки.

— Ви одружуєтесь?

— Ми б хотіли, — сказав Вернигора.

— О… гм… вітаю, — промовив Вільям.

Він знав достатньо, щоб не згадувати про той факт, що обоє гномів виглядали як маленькі воїни-варвари з довгими бородами. В традиційному вбранні так виглядали вони всі[*].

Вернигора усміхнувся.

— Не нервуйся так через батька, хлопче. Все змінюється з часом. Моя бабуся колись думала, що люди — це вид безшерстих ведмедів. Більше не думає.

— І що ж змусило її перестати так думати?

— Гадаю, її смерть.

Вернигора підвівся і поплескав Вільяма по плечу.

— Давай, треба завершувати випуск. Мусимо почати друк, щойно прокинуться хлопці.

Коли Вільям повернувся, вже готувався сніданок, а на нього чекала пані Секретова. Її вуста були міцно стиснуті в ниточку, що свідчило про її внутрішнє кипіння.

— Я змушена вимагати пояснень щодо подій минулої ночі, — заявила вона, перепиняючи йому шлях. — А також попередити вас про необхідність звільнити кімнату до кінця тижня, якщо ваша ласка.

Вільям був надто виснажений, щоб брехати.

— Я хотів з’ясувати, скільки важать сімдесят тисяч доларів, — сказав він.

Обличчя господині перемінилося. Вона знала про походження Вільяма, оскільки належала до тих жінок, що дізнаються про такі речі дуже швидко. І зміни на її обличчі свідчили про певну внутрішню боротьбу, пов’язану з тим очевидним фактом, що сімдесят тисяч — це таки поважна сума.

— Можливо, я трішечки погарячкувала, — кинула вона пробний камінь. — Ви з’ясували, скільки важать ті гроші?

— Так, дякую.

— Можливо, ви хотіли б залишити терези в себе на кілька днів, на випадок, якщо вам знадобиться зважити ще?

— Гадаю, я вже зважив достатньо, пані Секретова, але все одно дякую.

— Сніданок уже почався, пане де Ворде, проте… ну що ж, гадаю, цього разу я могла б зробити виняток.

За сніданком він отримав друге варене яйце. Це був рідкісний знак симпатії.

Решта пожильців уже занурились в активне обговорення останніх новин.

— Я щиро вражений, — сказав пан Стельмах. — І як вони примудряються все це дізнаватись?

— Тут мимоволі замислишся, скільки всього нам ще не повідомляють, — сказав пан Вітренко.

Вільям послухав ще трохи, але скоро не стримався.

— Щось цікаве в газеті? — безневинно поцікавився він.

— Жінка з Бриковницької вулиці стверджує, що її чоловіка викрали ельфи, — сказав пан Борошнюк, помахавши номером «Сенсацій». Заголовок чітко висвітлював тему:

— Це вигадка! — вигукнув Вільям.

— Ні в якому разі, — сказав Борошнюк. — Тут є ім’я і адреса цієї пані, ось, будь ласка. Вони б не друкували цього, якби не мали підтверджень, чи не так?

Вільям зазирнув в газету.

— Таж я знаю цю леді, — сказав він.

— От бачите!

— Саме вона минулого місяця заявляла, що її чоловіка викрала велика срібляста тарілка, яка спустилася з неба, — продовжував Вільям, котрий мав гарну пам'ять на подібні речі. Він тоді ледь не помістив цю дивовижу до свого новинного листа, але, на щастя, передумав. — А ви, пане Хилько, сказали, що ні для кого не секрет, що насправді її чоловік викрав себе сам — у компанії з леді на ймення Фло, котра до того працювала офіціанткою в шашличній Харги.

Пані Секретова обдарувала Вільяма промовистим поглядом, що чітко давав зрозуміти: справу про нічне викрадення кухонного начиння може бути порушено знову будь-якої миті, попри всі знаки уваги у вигляді варених яєць.

— Я не в захваті від подібних розмов за столом, — холодно сказала вона.

— Все просто, — сказав пан Стельмах. — Він, мабуть, повернувся.

— Зі срібної тарілки чи від Фло? — спитав Вільям.

— Пане де Ворде!

— Я тільки спитав, — сказав Вільям. — О, до речі, тут написано і про розкриття пограбування ювелірної крамниці. Яка ганьба — грабіжником виявився Дункан «Це-Все-Я».

— Той ще душогуб, судячи з усього, — сказав пан Вітренко. — Просто неймовірно, що Варта його не заарештувала.

— Особливо коли врахувати, що він бігає до них щодня, — сказав Вільям.

— Навіщо?

— Щоденна пайка та ліжко на ніч, — сказав Вільям. — Розумієте, Дункан «Це-Все-Я» зізнається в усьому. Первородний гріх, убивства, дрібні крадіжки… Що завгодно. А коли його справи йдуть зовсім кепсько, він ще й просить за себе винагороду.