Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 30

— В такому разі застосовне законодавство та усталена практика дозволяють мені…

— Покажіть мені цей ваш статут! — вибухнула Сахариса. — Ронні Влизьку! Я знаю тебе, відколи ми були дітьми, і ти завжди вплутувався в щось непутяще!

— Добридень, панно Кріпслок, — сказав пан Підступп. — Взагалі-то ми передбачали, що хтось може цим зацікавитись, і я взяв примірник статуту з собою. Сподіваюсь, ми всі тут законослухняні громадяни.

Сахариса вихопила з його рук поважного вигляду сувій з печаткою на шворці і втупилася в нього так, ніби намагалась випалити написане геть з пергаменту самим лише поглядом.

— Ох, — нарешті сказала вона. — Здається, все в порядку.

— Саме так.

— Крім підпису Патриція, — додала Сахариса, повертаючи сувій.

— Сонечко, це лише дрібна формальність.

— Я вам не сонечко, і підпису немає, формальний він там чи ні. А отже, документ недійсний, чи не так?

Пан Підступп змінився в обличчі.

— Невже неясно, що ми не можемо отримати підпис людини, яка перебуває під вартою за підозрою в тяжкому злочині?

О, подумав Вільям, в хід пішли слова для мітингів. Коли хтось каже «невже неясно», це означає, що в нього велика проблема з раціональними аргументами, і насправді все настільки неясно, наскільки лише можливо.

— Хто ж тоді править містом? — спитав Вільям.

— Звідки я знаю, — сказав пан Підступп. — Це не стосується моїх професійних обов’язків. Я…

— Пане Вернигоро, — сказав Вільям, — найвищий кегль, будь ласка.

— Готово, — сказав гном. Його руки нависли над свіжим набором.

— Великими літерами, в рядок, «ХТО ПРАВИТЬ АНК-МОРПОРКОМ?», — продиктував Вільям. — Тепер прописними, ширина дві колонки: «Хто урядує в місті, доки Правитель Ветерані знаходиться під вартою? Один з провідних юристів міста не зміг відповісти на це запитання, оскільки, за його словами, це не стосується його професійних обов’язків. Аргументуючи свою позицію, пан Підступп сказав…»

— Ви не маєте права це друкувати! — прогарчав пан Підступп.

— Будь ласка, дослівно, пане Вернигоро.

— Вже набираю, — мовив гном, із клацанням формуючи свинцеві рядки.

Краєм ока Вільям помітив Отто, який вибрався зі своєї комірчини і з подивом спостерігав за сум’яттям.

— «Також пан Підступп додав»? — сказав Вільям, дивлячись адвокатові у вічі.

— Нелегко вам буде все це надрукувати без верстата, — заговорив Влизько, ігноруючи відчайдушні жести Підступпа. — Нелегко!

— «Таку думку висловив пан Влизько з Гільдії граверів», — сказав Вільям. — В-ли-зь-ко… «Саме він цього ж дня намагався розорити «Час», висунувши фінансові вимоги на основі недійсного документа», — Вільям відчув, що, хоча його рот ніби наповнено кислотою, він все одно неймовірно насолоджується подіями. — «На прохання прокоментувати це кричуще порушення норм вітчизняного законодавства пан Підступп заявив…»?

— ПРИПИНІТЬ ЗАПИСУВАТИ РОЗМОВУ! — заволав Підступп.

— Виділіть це речення, пане Вернигоро.

Що тролі, що гноми не зводили очей з адвоката та Вільяма. Вони відчували, що двобій у розпалі, але ніяк не могли побачити крові.

— Ти готовий, Отто? — спитав Вільям, обертаючись.

— Якшчо гноми стати трошшки тісніше, — сказав Отто, зазираючи в іконограф. — О, йа, чудофо, тепер повернемо так, щоб сфітло блишчало на тих великих ножах… Тролі, будь ласка, підняти кулаки… Так, усі посміхайт!

Це неймовірно, наскільки легко керувати оточуючими, просто навівши на них об’єктив. Звісно, за мить вони прийдуть до тями — проте більше й не треба.

Клац.

БАХ.

— Аррррррргхххххххх…

Вільям схопив падаючий іконограф лише на мить раніше за пана Підступпа, котрий міг пересуватись дуже швидко як на особу без колінних суглобів.

— Це наше, — сказав він, міцно тримаючи апарат, доки навколо них осідав попіл Отто Крикка.

— Що ви збираєтесь робити зі знімком?

— Я не повинен вам пояснювати. Ви на території нашого підприємства. І ми вас не запрошували.

— Але я тут як адвокат!

— В такому разі, зробити ваш знімок було цілком законно, чи не так? — сказав Вільям. — Втім, якщо ви маєте іншу думку, я її з радістю опублікую!

Підступп подивився на нього й покрокував назад до своєї групи біля дверей. Вільям почув, як він говорить:

— Моя позиція як вашого юридичного радника полягає в тому, що ми повинні негайно піти.

— Але ви казали, що зможете… — почав Влизько, позираючи на Вільяма.

— Моя дуже обгрунтована позиція, — урвав його пан Підступп, — полягає в тому, що ми повинні негайно піти мовчки.

— Але ви…

— Мовчки, вам радять!!!

Вони зникли.

З того місця, де скупчились гноми, почулись подих полегшення і брязкіт сокир, які повертались до своїх сховків.

— Мені оформлювати статтю? — спитав Вернигора.

— У нас будуть великі проблеми, — сказала Сахариса.

— А зараз вони в нас маленькі? — поцікавився Вільям. — За десятибальною шкалою?

— Наразі десь на вісім балів, — сказала Сахариса. — Але коли наступний випуск потрапить на вулиці… — вона на мить заплющила очі й заворушила губами, підраховуючи, — матимемо щось близько двох тисяч трьохсот сімнадцяти.

— Тоді все — в друк, — сказав Вільям.

Вернигора повернувся до набірників.

— Тримайте сокири під рукою, хлопці, — сказав він.

— Слухайте, я не хочу, щоб хтось зазнав неприємностей, — заговорив Вільям. — Я можу сам провести набір, і впоратись із верстатом теж.

— Для цього треба троє, і то справа йтиме повільно, — сказав Вернигора. Помітивши вираз обличчя Вільяма, він усміхнувся і ляснув його по спині настільки високо, наскільки це могло вдатися гному. — Не хвилюйся, хлопче. Ми просто хочемо захистити свої інвестиції.

— Я теж нікуди не піду, — сказала Сахариса. — Мені потрібен мій щоденний долар!

— Два долари, — відсутньо сказав Вільям. — Час підвищити ставки. Як гадаєш, От… Ох, нехай його. Чи не міг би хто-небудь змести Отто докупи, якщо не важко?

За кілька хвилин відновлений вампір випростався біля триноги й неслухняними пальцями витягнув з апарату мідну пластинку.

— Шчо далі?

— Ти лишаєшся з нами? Це може бути небезпечно, — попередив Вільям, одразу подумавши, що говорить це вампірові, котрий горить на роботі в буквальному сенсі слова.

— Який тип небеспеки? — спитав Отто, нахиляючи пластину під різними кутами, аби пересвідчитись, що вона в порядку.

— Ну, для початку — цивільно-процесуальний.

— Ніхто не казати про часник?

— Ні.

— А чи мошу я отримати сто вісімдесят толарів на «Акіну ТР-10», іконограф зі швидкодіючим бісиком, розсуффною підстаффкою та великою блискучою кнопкою?

— Е-е-е… Поки що ні.

— Гут, — філософськи сказав Отто. — Тоді мені треба п’ять толарів на поточний ремонт і апгрейд.

— Добре, добре. Нема питань.

Вільям оглянув друкарню. Всі мовчали, і всі дивились на нього.

Кілька діб тому він очікував, що сьогоднішній день буде… ну, нецікавим. Так воно завжди бувало після того, як він надсилав свої новинні зведення. Зазвичай він убивав час, вештаючись містом, або сидячи в своєму кабінеті з книжкою в очікуванні клієнта, котрому знадобиться написати — а часом і прочитати — листа.

Листи, в обох випадках, траплялися дуже непрості. Коли вже хтось збирався звернутись до послуг пошти (які головним чином полягали в передачі конверта більш-менш пристойному з вигляду мандрівникові, котрий вирушав приблизно в потрібному напрямку), то на це мали бути справді поважні причини. Проте справа була в тому, що це не були Вільямові складнощі. Не він звертався до Патриція по помилування, і не він повідомляв жахливі новини про вибух на шахті № 3 (хоча, звісно, докладав усіх зусиль для полегшення становища клієнтів). І те, що проблеми не стосувались його особисто, таки послаблювало неминучий тиск на його душу. Якби стрес був гострою стравою, його попереднє життя смакувало б вівсянкою.

Верстат чекав. Зараз він виглядав як величезний потворний хижак. Незабаром Вільям згодує йому сотні слів — а за кілька годин чудовисько знову буде голодним, ніби тих слів ніколи й не було. Монстра можна було годувати, але ситим він так і не ставав.