Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 28

Двері до Еліптичного кабінету були відчинені. На варті стояв капрал Гноббс — якщо так можна було сказати про людину, що всією спиною навалилася на одну зі стін і зосереджено споглядала іншу. Він покурював самокрутку.

— О, саме той, хто мені потрібен, — сказав Вільям.

Це була правда. Гноббс — це було краще, ніж він смів і сподіватися.

Самокрутка магічно зникла.

— Справді? — прохрипів Гноббс, випускаючи з вух струмочки диму.

— Авжеж. Я говорив з командором Ваймзом, і хотів би оглянути кімнату, де стався злочин.

Вільям покладав на це речення великі надії. Воно натякало на слова «він дав мені дозвіл», хоча насправді їх не містило.

Капрал Гноббс завагався, але раптом побачив записник. І Отто. Самокрутка знову з’явилась у нього в зубах.

— Гей, та ви ж із тієї газети?

— Саме так, — сказав Вільям. — Я подумав, що читачам цікаво буде дізнатися, як наша хоробра Варта працює в ці тяжкі часи.

Хирляві груди капрала Гноббса помітно випнулися.

— Капрал Гноббі Гноббс, добродію, близько 34-х років, ношу форму приблизно з десятирічного віку, майже з пелюшків.

Вільям відчув, що повинен зробити вигляд, ніби записує.

— Близько тридцяти чотирьох?

— Наша матуся ніколи до пуття не зналась на цифрах, добродію. Вона завжди трохи плуталась у деталях, наша матуся.

— А… — Вільям уважніше придивився до капрала. Того можна було назвати людиною хіба що тому, що він мав приблизно людську форму тіла, умів говорити й не був покритий шерстю. — З пелюшків? — почув він власний голос.

— З дитячих пелюшків, добродію, — із докором сказав Гноббс.

— Ви першим опинилися на місці злочину?

— Останнім, добродію.

— І ваше важливе завдання…

— Нікого не пропускати в ці двері, добродію, — промовив капрал Гноббс, намагаючись прочитати Вільямові записи догори дригом. — «Гноббс» з двома «б», якщо можна. Просто жах, як усі помиляються в цьому місці. Що він робить з тією штукою?

— Збирається зробити знімок видатного громадянина Анк-Морпорку, — пояснив Вільям, звільна спершись на одвірок.

Звичайно, це вже була брехня, проте оскільки вона була цілком очевидною, він вирішив на неї не зважати. Це було ніби сказати, що небо зелене.

Надутий гордістю капрал Гноббс вже майже злітав над підлогою.

— Можна буде взяти один знімок для матусі? — спитався він.

— Будь ласка, посміхайт… — сказав Отто.

— Я вже посміхаюсь!

— Будь ласка, не посміхайт.

Клац. БАХ.

— Ай-ай-ай-ай-ай…

Вампір, що кричить, завжди стає центром уваги. Вільям ковзнув до Еліптичного кабінету.

На підлозі просто за дверима він побачив намальований крейдою силует. Крейда була кольорова. Напевно, це зробив капрал Гноббс — тільки він міг домалювати силуетові люльку, а навколо нього зобразити квіточки та хмарки.

В кімнаті стояв міцний запах м’яти.

Ще в кімнаті було перекинуте крісло.

В кутку стояв догори дном кошик для сміття.

З підлоги стирчала під кутом коротка, загрозливого вигляду металева стріла; до неї було причеплено бирку Міської Варти.

Нарешті, в кімнаті був гном. Він — ні, виправився Вільям, побачивши важку шкіряну спідницю та підбори залізних черевиків — вона лежала долічерева, підбираючи пінцетом щось із підлоги. Те, що вона підбирала, було схоже на скалки розбитої банки.

Вона підняла погляд.

— Ти новенький? Де твоя форма? — спитала вона.

— Я, е-е-е…

Її погляд став жорсткішим.

— Ви не з Варти, еге ж? Панові Ваймзу відомо, що ви тут?

Життя правдолюба важке, як кар’єра велосипедиста в трусах із наждачки. Проте Вільям вчепився за беззаперечний факт.

— Я з ним щойно розмовляв, — сказав він.

Проте він мав справу не з сержантом Щебнем, і вже тим паче — не з капралом Гноббсом.

— І він сказав, що вам сюди можна? — зажадала вона.

— Не зовсім…

Гном швидко перетнула кімнату і розчахнула двері.

— Тоді забирай…

— О, який чудофий ефект рамки! — вигукнув Отто з того боку дверного отвору.

Клац!

Вільям заплющив очі.

БАХ.

— Ай…

Цього разу Вільям впіймав паперовий квадратик ще в падінні.

Гном завмерла з відкритим ротом. Потім закрила його. Потім знову відкрила, щоб спитати:

— Що це в біса було?!

— Гадаю, це можна розцінювати як травму на виробництві, — сказав Вільям. — Зачекайте хвилинку, здається, в мене ще десь лишився шматочок собачого корму. Чесно кажучи, слід би знайти якийсь кращий спосіб…

— Геть звідси негайно! — наказала гном.

Він розгорнув м’ясо, що лежало в засмальцьованому шматку газети, і вкрай обережно крапнув кров’ю на купку попелу.

Хмара попелу злетіла в повітря і перетворилась на кліпаючого Отто.

— Ну як? Може, ще раз? Тепер знімайт з обскурограф! — сказав він. Він уже тягнувся до своєї сумки.

— Будь ласка, — Вільям глянув на плече гнома, — капрале, дозвольте йому виконувати свою роботу. Зрештою, він носить чорну стрічку…

За спиною Вартового Отто видобув з банки нову бридку тритоноподібну потвору.

— Ви хочете, щоб я вас обох заарештувала? Ви незаконно проникли на місце злочину!

— Ви не могли б уточнити, якого саме злочину? — спитав Вільям, з хрускотом розчахнувши записник.

— Геть, ви, двоє…

— Бу! — тихо сказав Отто.

Земляний вугор вже, очевидно, був перенапружений. Організм, що тисячоліттями еволюціонував у середовищі з високою концентрацією магії, віддав за одну секунду стільки темряви, що її вистачило б на добрячу ніч. На мить вона залила кімнату — ґрунтовна нерозбавлена темрява, помережана тонким блакитно-фіолетовим плетивом. Вільям знову відчув, що вона струмує крізь нього невпинним потоком. Потім хвилями повернулось світло — як повертається прохолодна вода на те місце, де в озеро занурився кинутий кимось камінь.

Капрал обернулась до Отто.

— Це було темне світло?!

— О, ви теж з Убервальд… — радісно почав Отто.

— Так, і я не очікувала побачити це тут! А ну пішли геть!!!

Вони проскочили повз заціпенілого капрала Гноббса, пробігли сходами вниз і вибігли назовні, на морозне повітря вулиці.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти, Отто? — поцікавився Вільям. — У мене склалося враження, що вона дуже розгнівалась, коли ти зробив той другий знімок.

— Ну, це є непросто пояснити, — промимрив вампір.

— Це небезпечно, га?

— О ні, принаймні, нема шодний фізичний ефект…

— Як щодо психічних ефектів? — спитав Вільям, котрий занадто часто грався словами, щоб не зауважити підозріло обережного формулювання.

— Мошливо, зараз не час…

— Маєш рацію. Розповіси мені пізніше. Але до того, як спробуєш це ще раз, гаразд?

Доки Вільям біг Філігранською вулицею, в його голові коїлось казна-що. Ще годину тому він мучився питанням, які з ідіотських листів поставити в газету, і світ здавався більш-менш нормальним. Тепер же світ перевернувся. Правителя підозрювали в спробі вбивства — і це виглядало маячнею (хоча б тому, що жертва лишилася жива). Крім того, він намагався втекти з вантажем грошей, і це теж виглядало маячнею. Ні, неважко було уявити людину, що привласнила гроші й скоїла замах на вбивство — але досить було підставити на місце цієї людини когось на кшталт Патриція, і картинка одразу ж розсипалася. І як бути з м’ятою? В кімнаті нею просто-таки тхнуло!

Було і ще чимало запитань. Вираз обличчя капрала в ту мить, коли Вільям покидав кабінет Патриція, не залишав сумнівів, що йому навряд чи вдасться ще коли-небудь дістати інформацію від Варти.

І весь цей час в уяві Вільяма здіймалась похмура примара друкарського верстата. Він мусить якось скласти все у зв’язну розповідь, і зробити це треба просто зараз…

Коли він влетів до друкарні, його зустрів радісний пан Завірюха.

— Що ви думаєте про цю смішну гарбузу, га, пане де Ворде?

— Думаю, що ви поставили їх виробництво на потік, пане Завірюхо, — сказав Вільям, прориваючись повз.