Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 25

— Аррррррррррррр…

Запанувала моторошна тиша.

Отто піднявся з-під столу, поправив краватку, обтрусив з одягу пил — і побачив нажахані обличчя присутніх.

— Що такий? — суворо сказав він. — Чого фсі так дивитись? Нормальна реакція, ось і все. Я над цим працювати. Сфітло ф усіх проявах — моя пристрасть. Світло — майне холст, тіні — майне пензель!

— Але яскраве світло вам шкодить! — вигукнула Сахариса. — Воно шкодить вампірам!

— Таки афжеш. Але що поробиш.

— Гм, і що, так буває при кожній зйомці? — поцікавився Вільям.

— Найн, часом буває значно гірше.

— Гірше?

— Часом кришить у пил. Але шчо мене не вбивати, те робити мене сильнішим.

— Сильнішим?!

— Афжеш!

Вільям впіймав погляд Сахариси. Цей погляд сказав: ми його винайняли. Хіба ми можемо тепер його звільнити? І не варто з нього сміятися, доки не вивчиш як слід убервальдську.

Отто налаштував іконограф і вставив свіжий аркуш.

— Пропоную робити шче один знімок, — радісно сказав він. — Тепер — усі посміхайт!

Прибула пошта. Раніше Вільям звик отримувати її в досить обмеженій кількості. Як правило, це були листи від його клієнтів — зі скаргами на те, що він знову не доповів їм про появу двоголових велетнів, небачені пошесті та дощі з домашніх тварин, які, наскільки вони чули, траплялися в Анк-Морпорку. Що ж, його батько мав рацію принаймні в одному — коли казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Просто вражало, наскільки люди готові повірити цій брехні.

Що ж до новоотриманої пошти… Здавалося, він трусонув ялинку, і на нього посипалися всі шишки. Кілька листів твердили, що ця зима — далеко не найхолодніша (хоча всі вони наводили на підтвердження зовсім різні роки). В одному йшлося, що нині овочі й близько не такі смішні, як колись — особливо цибуля. Ще в одному цікавились, як Гільдія злодіїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті. Був і лист, де зростання рівня злочинності приписувалося гномам, яких узагалі не варто пускати до міста, де вони позбавляють роботи чесних людей.

— Поставте заголовок типу «Листи» і надрукуйте все це, — сказав Вільям. — Крім цього, про гномів. Це надто схоже на пана Вітренка. Та й на мого батька теж — хіба що він написав би «небажані» правильно, і не користувався б олівцем.

— Але чому не ставити цього листа?

— Бо це нацизм.

— Проте дехто думає, що це правда, — сказала Сахариса.

— Так, але ми його не ставитимемо.

Вільям підкликав Вернигору і дав йому листа. Гном перечитав його.

— Поставмо, — запропонував він. — Тут тексту всього на кілька абзаців.

— Але багато читачів будуть проти, — сказав Вільям.

— Чудово. Їхні листи поставимо теж.

Сахариса зітхнула.

— Напевне, ми без цих листів таки не обійдемось, — сказала вона. — Вільяме, дідусь каже, що ніхто не погодиться різьбити для нас матриці зображень.

— Чому? Ми можемо дозволити собі їхні ціни.

— Ми — не члени Гільдії. Взагалі, все це стає тривожним. Ти скажеш Отто?

Вільям зітхнув і рушив до отвору в долівці.

Гноми використовували льох за спальню — природно, під землею вони почувались затишніше. Отто відвели промозклого закутка, який він відокремив великим шматком картону, підвішеним до мотузки.

— О, прифіт, пане Вільяме, — сказав він, переливаючи з однієї пляшки до іншої якусь хімічну гидоту.

— Боюся, в нас не буде можливості друкувати зображення.

Вампір виглядав геть не здивованим.

— Так, я теш про це думав.

— Мені дуже шкода, але…

— Нема турбуйтесь, пане Вільяме. Безвихідних становищ не буває.

— Тобто? Ти ж не гравірувальник, правда?

— Ні, але… Ми ш друкувати все тільки чорне та біле, так? Але оскільки папірен білі, наспрафді ми друкуємо тільки чорне. Я тут подивифся, як гноми роблять літери, і бачив, шчо там кругом валяються шматки зайвого металу… Ну, то ось: фи знаєте, як метал гравірують кислотою?

— І що?

— Ну, значить, нам достатньо нафчити бісик малювати кислотою. Фсе, кайн проблематік! Хоча про сіре ще треба подумати…

— Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?

— Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, — Отто дивився кудись крізь Вільяма. — І я весь час думаю про сфітло. Весь час…

Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові — це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під відкритими вікнами, раптом скеровується в інше річище — але все з тією ж безжалісною ефективністю.

— Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? — спитав він. — Бісикам же це не потрібно?

— О, це майн експеримент, — гордо промовив Отто. — Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить…

— «Стрибати туди-сюди як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», — сказав Вільям.

— О, фи знали!

Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.

— Ну так ось, альзо. Я працюю з обскурографом.

Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.

— Зйомки темрявою? — ризикнув він.

— Істинною темряфою, якщо бути точний, — сказав Отто. Його голос наливався захватом. — Це не є просто відсутність сфітла. Це є сфітло по той бік темряви. Це можна називайт… ну, жива темрява. Ми не могти її бачити, але бісики можуть. Фи знаєте, що земляні вугри з Великої Печери в Убервальді, якщо їх налякати, випромінюють спалах темного сфітла?

Вільям глипнув на велику скляну банку, що стояла на лаві. На її дні скрутилися двійко довгастих потвор.

— Це спрацює?

— Повинно. Потримайте айн хвилин.

— У мене й справді не більше хвилини.

— Це не забере і айн секунд…

Отто обережно виважив з банки одного з вугрів і помістив його в клітку, де зазвичай дрімала саламандра. Акуратно націливши один зі своїх обскурографів на Вільяма, він кивнув:

— Раз… Два… Три…

БАХ!

Насправді вибух був безгучним — невловима мить, протягом якої світ провалився сам у себе, замерз до абсолютного нуля, розлетівся на гострі дрібнесенькі скалки й прошив кожну клітину Вільямового тіла[*]. Після чого повітря знову повільно сповнилось звичайним півмороком льоху.

— Це було… дивне відчуття, — кліпаючи, сказав Вільям. — Ніби крізь мене пройшло щось дуже холодне.

— Багато дивовишного мошемо дізнатись ми про темне сфітло тепер, зрікшись свого мерзенного минулого й ступивши в прекрасне сфітле майбуття, де ми зофсім не будемо думайт про слово на «к», — прорік Отто, пораючись із іконографом. Він на кілька секунд втупився в малюнок, зроблений бісиком, а потім підняв очі на Вільяма. — Гм, доведеться проявляти заново, — сказав він.

— Можна поглянути?

— Мені так незручно, — сказав Отто, кладучи картонний квадрат на саморобну лавку. — Вічно я щось наплутайт.

— Та нічого, я ж…

— Пане ди Ворде, шось сталося!

Рев належав Скелю, чия голова затулила отвір до комірчини.

— Що саме?

— Шось у палаці. Когось-то прибили!

Вільям злетів драбиною. За столом він побачив бліду Сахарису.

— Замах на Ветерані? — спитав Вільям.

— Наче ні, — відповіла Сахариса. — Не… не зовсім.

Під їхніми ногами Отто Крикк підняв темносвітловий іконограф і ще раз оглянув його. Тоді пошкріб довгим блідим пальцем, ніби намагаючись щось відшкребти.

— Дивно, — промимрив він.

Він знав, що бісик нічого не вигадав. Бісики не мали жодної уяви. Вони не вміли брехати.

Отто з підозрою обвів поглядом свою комірчину.

— Тут хтось є? — спитав він. — Чиї це дурницькі жартен?