Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 16

Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.

— Так. Зараз… — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтагліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?

— Зараз не час, Тюльпане…

— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не настроїли…

— Прокляття, ми маємо виглядати професіоналами зовсім в іншому!

— Може, ваш… колега хотів би отримати це на пам'ять? — почувся голос із центру кімнати.

Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.

Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.

Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.

Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.

Одне з крісел сказало:

— Можливо, ваш друг Нарцис…

— Тюльпан, — сказав пан Шпилька.

— Можливо, ваш друг Тюльпан бажав би отримати частину гонорару у вигляді клавікорда?

— Це не клавікорд, це верджиналь! — прогарчав пан Тюльпан. — Одна струна на ноту замість двох, мля! Називається так, бо на ньому грали юні, мля, панянки!{12}

— Та що ви кажете? — здивувалось одне з крісел. — Я думав, це просто старе піаніно!

— Старе піаніно для юних панянок, — примирливо сказав пан Шпилька. — А пан Тюльпан не колекціонує предмети мистецтва. Він просто… на них знається. Ми отримаємо гонорар камінцями, як і домовлено.

— Як бажаєте. Будь ласка, увійдіть у коло…

— Клавікорд, мля, — пробурмотів пан Тюльпан.

«Нова фірма» ступила під перехресні погляди невидимок у старовинних кріслах.

Ось що ті побачили.

Пан Шпилька був худий, низенький, і, відповідно до свого прізвиська, здавалося, мав дещо непропорційно велику голову. Якщо його можна було назвати ще якось, крім як щуром, то його слід було б назвати «акуратистом»: він мало пив, уважно вибирав собі їжу і вважав своє тіло, хоча й дещо недосконале, храмом. Він також трохи загусто мастив своє волосся, яке зачісував на пробор у стилі, що вийшов із моди років двадцять тому. Його чорний костюм виглядав трохи засмальцьованим, а очиці постійно нишпорили довкола.

Що до очей пана Тюльпана, то побачити їх було майже неможливо. Причиною цього була певна набряклість його обличчя, викликана, швидше за все, надмірною пристрастю до сипких речовин.[*]. Ці ж речовини, ймовірно, призвели до того, що все згадане обличчя було вкрите плямами, а на лобі виразно виступали товсті вени. Втім, пан Тюльпан у будь-якому випадку являв собою тип такої міцної тілобудови, що, здавалося, його одяг мав би от-от луснути. Попри свою любов до мистецтва, в цілому він нагадував абітурієнта фізкультурного коледжу, котрий не вступив на курс боротьби, бо провалив тест на IQ. Якщо його тіло й було храмом, то одним із тих, де жерці роблять у підземеллях дивні речі з тваринами, а якщо він і дивився на те, що їв, то тільки коли воно ворушилось.

При появі пана Тюльпана у кількох кріслах замислились. Звісно, не над тим, чи вони роблять те, що слід — бо це не обговорювалось — а над тим, чи вони роблять це з тими, з ким слід. Зрештою, пан Тюльпан був не тим, кого хочеш побачити біля відкритого вогню.

— Коли ви будете готові? — спитало одне з крісел. — Як ідуть справи у вашого… протеже?

— Ми гадаємо, ранок вівторка цілком годиться, — сказав пан Шпилька. — На той час він буде настільки готовий, наскільки це взагалі можливо.

— І жодних смертельних випадків, — наголосило крісло. — Це принципово.

— Пан Тюльпан буде ніжним, як ягнятко, — пообіцяв пан Шпилька.

Невидимки в кріслах намагались не дивитися на пана Тюльпана, котрий обрав саме цей момент, щоб заправити ніздрі гігантською порцією слебу.

— Гм, — сказало крісло. — Його високість не повинен зазнати жодної шкоди понад абсолютно необхідну міру — якщо вже така необхідність виникне. Мертвий Ветерані був би набагато небезпечніший, ніж живий… І ні в якому разі не повинно бути непорозумінь з Міською Вартою!

— Ми в курсі щодо Варти, — сказав пан Шпилька. — Пан Підступп нас попередив.

— Командор Ваймз керує дуже… професійним колективом.

— Жодних проблем, — запевнив пан Шпилька.

— У них там є перевертень.

В повітря злетіла хмара білого пилу. Панові Шпильці довелося вдарити колегу по спині.

— Перевертень?! Ви, мля, подуріли?

— Е-е-е… Чому ваш колега постійно каже «мля», пане Шпилько? — поцікавилось крісло.

— Ви, мля, думаєте взагалі своїми мізками? — продовжував бушувати пан Тюльпан.

— Дефект мови, — сказав Шпилька. — Перевертень? Дякую, що повідомили. Дуже дякую. Вони ж беруть слід краще за вампірів! Ви про це чули, я сподіваюся?

— Вас було відрекомендовано нам як людей із можливостями.

— Людей із цінними можливостями, — уточнив пан Шпилька.

Крісло зітхнуло.

— Як воно зазвичай і буває. Що ж, гаразд, гаразд. Пан Підступп обговорить з вами ціну ваших можливостей в новому світлі.

— Це все зашибись, але в них просто нереальний нюх, — знову втрутився пан Тюльпан. — Нащо, мля, гроші покійникам?

— Ще якісь сюрпризи? — урвав його пан Шпилька. — У вас тут чудові поліцейські, й один із них — перевертень. А ще? Тролі?

— О, так. Кілька. І гноми. І ще — зомбі.

— В поліції? Що за містом ви управляєте?

— Ми не управляємо цим містом, — відкарбувало крісло.

— Але нам не все одно, як це робиться, — додало інше.

— Ах, — сказав пан Шпилька. — Звичайно. Я пам’ятаю. Ви — небайдужі громадяни.

Він знав, що таке небайдужі громадяни. Де б це не було, люди такого типу розмовляли однією й тією ж особливою мовою, в якій «традиційні цінності» означало «давайте когось повісимо». В цілому, це ніколи не становило для пана Шпильки проблеми — просто завжди непогано розуміти мотиви твого роботодавця.

— Ви могли б запросити когось іншого, — сказав він. — У вас тут є Гільдія найманців.

В кріслі клацнули язиком.

— Проблеми останнього часу, — повідомило крісло, — полягають у тому, що певна кількість людей, адекватних в усіх інших відношеннях, вважає статус-кво… задовільним. Хоча він, безсумнівно, призведе до руїни.

— О, — сказав пан Шпилька, — це, очевидно, байдужі громадяни.

— Саме так, панове.

— І багато їх?

Це запитання крісло проігнорувало.

— З нетерпінням чекатимемо на зустріч, панове. Завтра ввечері. Коли, я певен, ви заявите про свою готовність. На добраніч.

Коли «Нова фірма» відбула, в колі крісел ще якийсь час панувала тиша. Потім через великі двері безгучно увійшла вбрана в чорне фігура, наблизилась до світла, кивнула і поквапилась геть.

— Вони вже досить далеко, — сказало одне з крісел.

— Які мерзенні люди.

— Нам таки слід було скористатись послугами Найманців.

— Ха! Вони заломили за Ветерані нереальну ціну. І в будь-якому разі, нам не потрібна його смерть. Хоча, здається, завдання для Гільдії таки може з’явитись — пізніше.

— Авжеж. Коли наші друзі благополучно покинуть місто… дороги в цю пору року такі небезпечні…

— Ні, панове. Ми триматимемось нашого плану. Той Чарлі буде перебувати під рукою, доки все не буде злагоджено — на випадок, якщо він раптом знадобиться ще раз. А тоді наші приятелі заберуть його якнайдалі звідси, щоб, гм, розплатитися з ним за послуги. Можливо, тільки після цього ми й справді вдамося до послуг Найманців… наприклад, якщо в пана Шпильки виникнуть якісь надміру оригінальні ідеї.