Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 50

Нарешті П’ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене розумівся на цій справі. Я й досі не знаю, якої породи було дерево, котре ми зрубали: кольором та запахом воно нагадувало фустик чи так зване «нікарагуанське дерево»{61}. П’ятниця наполягав, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги; але я сказав, що легше буде видовбати її теслярським інструментом, і, коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П’ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було ще близько двох тижнів, щоб спустити наш човен на воду, бо ми посували його на великих дерев’яних котках дюйм по дюйму; зате на воді він легко витримав би чоловік двадцять.

Коли човен був спущений на воду, я здивувався, як спритно, незважаючи на його розміри, П’ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море таким човном.

— Авжеж, — відповів П’ятниця, — він пливти нам дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П’ятниці, — обладнати човен щоглою, вітрилом, якорем і линвою. Зробити щоглу було неважко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П’ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з вітрилом мені довелось поратися самому. У мене залишились ще старі вітрила або, краще сказати, шматки вітрил, але оскільки вони лежали більше ніж двадцять шість років і я не дуже дбав про те, щоб зберегти їх, не думаючи, що вони можуть коли-небудь придатись, то був певен, що вони всі погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх, що коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного вітрила, що зветься в Англії «баранячою лопаткою» і тягнеться зверху до самого днища, та ще маленьке коротке вітрило, яке кріпиться до верхньої частини щогли, так званий шпринтов; такими вітрилами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав з Берберії{62}, про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та вітрило, зате довів усе до ладу; крім двох згаданих вітрил, я змайстрував ще третє, переднє вітрило, що мусило допомагати нам повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я зробив і припасував стерно, і це мало значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним теслею, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого пристрою, як стерно, і не пожалкував праці, щоб виготовити його: якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, воно забрало в мене стільки ж часу, як і будування самого човна.

Коли з усім цим було покінчено, я почав учити П’ятницю керувати човном, бо хоч весляр З нього був дуже добрий, але на «терні та на вітрилах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається вітрило то з одного, то з другого боку залежно від зміни галсу. Проте він дуже швидко збагнув усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом: це було вище його розуміння. Але в тих широтах у сухі сезони майже ніколи не буває ні туманів, ні хмарних днів, тому компас для нашої подорожі міг і не знадобитися. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі йти за зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати в дорогу ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер і поготів: тепер мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград — одно слово, робив усе необхідне, як і доти.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Дочекавшись припливу, я підтяг човен до самого берега і наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли настав відплив, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, отже, човен стояв на сухому навіть під час припливу. А від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки припинились дощі та встановилась погода, я почав ретельно готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я збирався відкрити док і спустити човен на воду. Одного ранку, як звичайно, готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху: яєць та м’яса цієї тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перш ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя!

— Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

— Там, коло берега, одна, дві, три… Одна, дві, три піроги!

Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх пірог було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

— Ну й що з того, П’ятнице? Чого ти перелякався? — сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолаха нетямився з переляку. Він, мабуть, гадав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з’їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що, в кожному разі, я наражаюсь на таку ж небезпеку, як і він, що коли з’їдять його, то з’їдять і мене разом з ним.

— Але, П’ятнице, ми мусимо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П’ятнице?

— Я стріляти, — відповів він, — але їх багато, дуже багато!

— Дарма! — сказав я. — Одних ми вб’ємо, а решта перелякаються пострілів.

Я спитав його, чи він боронитиме мене, як я його, і, головне, чи робитиме він усе, що я накажу йому.

— Я умру, якщо ти накажеш, господарю! — відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас). Після цього ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, оглянули її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом; у чотири мушкети поклав по п’ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П’ятниці дав сокиру.

Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і піднявся на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я дуже скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни. Ясно було, що вся ця ватага з’явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом.

Я спостеріг також, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П’ятниця, а значно « ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря підступав густий ліс. Мене розлютило, що дикуни отаборились так близько від мого житла, а огида до кривавої справи, для якої вони з’явились на острів, ще дужче розпалила мій гнів. Спустившись з гори, я сказав П’ятниці, що вирішив напасти на цих недолюдків і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи він буде мені допомагати. Він уже зовсім отямився від переляку (цьому, очевидно, сприяв і випитий ним ром) і бадьоро . повторив, що, коли я накажу, він умре.