Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 48

— Але, — заперечив він, — якщо бог сильніший і могутніший за диявол, то чому він не вб’є його, щоб не було більше зло?

Його запитання дивно вразило мене, бо, хоч я й був тепер уже старою людиною, але в богослов’ї я був тільки початківець і не зовсім до ладу вмів відповідати на казуїстичні запитання й розв’язувати труднощі. Спочатку я не знав, що відповісти, вдав, ніби не розчув його, і перепитав, що він сказав. Та він надто серйозно домагався відповіді, щоб забути своє запитання, і повторив його такими самими каліченими словами, що й раніше. Зібравшись трохи з думками, я сказав:

— Наприкінці бог суворо покарає диявола, він береже його до дня Страшного суду, коли вкине його в бездонну прірву, де він горітиме у вічному вогні.

Проте ця відповідь не задовольнила П’ятницю. Він глянув на мене, повторюючи мої слова:

— Береже… наприкінці… Не розумію, чому не вбити диявол тепер, не вбити його давно?

— А ти краще запитай мене, — сказав я, — чому бог не вб’є тебе й мене; адже ми теж чинимо зло та ображаємо його, але він береже нас, щоб ми розкаялись і для того, щоб згодом нам простити.

Він замислився і потім надзвичайно палко відповів:

— Гаразд, гаразд… так, виходите, ти, я, диявол, усі чи-нити зло… береже… покаятись… бог простить усі.

Цими словами він остаточно доконав мене, і вони мені ясно показали, що хоча прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та шанобливого служіння йому, як вищій істоті, однак тільки божественне одкровення може дати нам пізнати Ісуса Христа, нашого визволителя, посередника, оборонця й заступника нашого коло підніжжя престолу всевишнього. Ніщо, кажу я, крім одкровення, не може дарувати всього цього нашій душі, і тому Євангеліє господа нашого й спасителя Ісуса Христа, тобто саме слово боже та дух святий, обіцяні народові для науки, — це конче потрібні наставники душ наших у істинному пізнанні бога і шляхів до врятування.

Ось через що я ухилився від продовження цієї розмови й швидко підвівся, ніби згадавши про невідкладну справу, потім вигадав привід, щоб послати кудись П’ятницю, а сам почав гаряче просити бога дати мені спроможність навчити це бідолашне створіння, одухотворити його серце й підготувати до пізнання бога в Христі, примирити його з ним. Я просив усевишнього керувати мною в проповіді слова божого, щоб переконати темного дикуна, відкрити йому очі і врятувати його душу.

Коли П’ятниця повернувся, я розпочав з ним довгу розмову про спокутування гріхів наших визволителем усього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед богом та про віру в Ісуса Христа. Я пояснив, як умів, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.

Одному богу відомо, що в моїх оповіданнях було більше добрих намірів, ніж знань. Навчаючи й наставляючи П’ятницю на розум, я вчився й сам: багато такого, чого я раніше не знав зовсім або не обміркував як слід, тепер ясно поставало у свідомості. Ніколи досі я ще з таким запалом не припадав до наснажливого джерела істини. Не певен, чи збудив я добрі почуття в цього бідолахи, але все-таки я мав підставу дякувати небу за те, що воно послало його. Смуток мій трохи розвіявся, життя стало для мене приємнішим. І коли я згадав, що, приречений на відлюдництво, я звернув свій погляд на небо не тільки для того, щоб! побачити мстиву руку провидіння, але й для того, аби стати знаряддям спасіння життя, а може, й душі бідолашного дикуна — привівши її до пізнання віри й учення Христа, — тоді серце моє сповнилось невимовною радістю, і я щиро тішився, що мене занесло на острів, який раніше я вважав за найжахливішу для себе кару.

У такому вмиротвореному настрої я перебув решту часу свого заслання. Бесіди з П’ятницею забирали в мене все дозвілля, і я прожив три роки приємно й цілком щасливо, коли на землі можливе цілковите щастя. Мій дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене, хоч я сподіваюсь — і дякую за це творцеві, — що обидва ми однаковою мірою були в покутному настрої й покладали надію на господню ласКу. Ми могли читати тут слово боже і, дослухаючись до нього, були не далі від бога, ніж якби жили в Англії.

Я завжди, намагався, у міру своїх сил, пояснити П’ятниці значення прочитаного, і він своїми розважливими запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще й глибше вивчити святе письмо. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самітницького життя, а саме: вчення про пізнання бога та вчення Ісуса Христа викладене в слові божому так ясно й просто, що саме вже читання його було для мене невимовною втіхою. Саме це читання дало мені ‘змогу зрозуміти мій обов’язок і підготувало мене до щиросердого каяття; воно спонукало мене всією душею полюбити спасителя, це джерело життя й визволення; воно цілком змінило моє життя, схиливши мене до безумовного виконання всіх заповідей божих. Це ж таки читання просвітило мого бідолашного дикуна й зробило його таким християнином, рівних якому я мало знав у своєму житті.

Що ж до всіляких тонкощів у тлумаченні Біблії — тих богословських коментарів, з приводу яких точилося стільки дискусій, суперечок та сварок, — то нам до них було байдуже. Так само мало цікавили нас питання церковного управління й те, яка церква краща. Усі ці деталі нас не обходили, та й кому вони потрібні? Я не бачу найменшої користі від того, якби ми досконально вивчили всі ті спірні пункти, що наробили стільки колотнечі в світі. Слово боже було нашим дороговказом до спасіння, а надійнішого за нього я не знаю… Але я мушу повернутись до мого оповідання й викласти всі події по порядку.

Коли ми з П’ятницею познайомилися ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього де справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже обрадувало його, і зробив йому портупею, на зразок наших англійських портупей для тесаків, але замість тесака я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю зброєю в багатьох випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.

Я розповів Пятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я побував, і показав місце, де колись лежали його рештки, що їх тепер віднесло в море.

Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло па острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер зовсім розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

— Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, колії він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували», — я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

— Були, — відповів він, — повна шлюпка білих людей.

— Скільки ж їх було? .

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

— Де ж вони? Що з ними сталося?

— Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з’їли білих людей, він відповів: