Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Дефо Даниэль - Робінзон Крузо Робінзон Крузо

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 33


33
Изменить размер шрифта:

Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду я не доїв корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів.

Як милосердно може творець наш поводитися з своїми створіннями навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркішу долю й давати нам привід вихваляти його і за льох та в’язницю! Який багатий стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!

Навіть стоїк{51} посміхнувся б, якби побачив мене з моєю сім’єю під час обіду. За столом, по-перше, сидів я — його величність король і повелитель острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто не виявляв невдоволення.

Треба було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лиш Попці, як фаворитові, було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки до них.

Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекли в ліс і здичавіли. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в комору, цупили провізію і дали мені спокій, аж коли я вистрілив у них із рушниці й убив кількох. Та я жив зі своїми домочадцями в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Як уже сказано, мені кортіло мати під рукою свій човен, для невеличких подорожей, але дуже не хотілось ще раз важити життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись, які обриси берегів та який напрямок морської течії. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркшіру. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

На голові в мене красувалася величезна безформна шапка з козячого хутра, з закотом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.

Далі на мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з .козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського крою, — звичайно, як і решта мого вбрання.

Куртку я підперізував широким поясом із козячої шкури, якого стягував замість пряжки двома пришитими до нього ремінцями. З обох боків до пояса були ще припасовані дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. Крім того, я надягав ще шкіряний ремінь через плече, зав’язаний так само, як і пояс, але трохи вужчий; на цьому ремені під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній торбинці я носив порох, а в другій — дріб. На спині в мене звисав кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою держав величезну хутряну парасольку, дуже незугарну, але після рушниці, мабуть, найпотрібнішу серед мого спорядження річ. Зате кольором обличчя я менше скидався на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев’ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне за формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале у турків, — маври, до речі, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж настільки страхітливих розмірів, що в Англії лякали б маленьких дітей.

Але я згадую про це мимохідь. Небагато було на острові глядачів любуватись моїм обличчям та постаттю, — і мені було байдуже, як я виглядаю. Отже, на цю тему я не буду більше розводитись. В описаному вбранні я рушив у нову подорож, що тривала днів п’ять-шість. Спочатку я пішов уздовж берега, прямо до того місця, де я тоді пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменисте пасмо, яке мені довелось об’їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижів, ні течії — ні там, ні в інших місцях.

Я розгубився перед цією загадкою і, щоб розгадати її, вирішив деякий час присвятити спостереженням. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов з заходу і з’єднувався з потоком води якоїсь великої річки, що впадала десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — з заходу чи з півночі, — ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. І справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її струмінь і його занесло в море; виходить, така небезпека загрожувала б йому не завжди.

З цього відкриття я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу човен на мій бік острова. Та коли я почав думати про здійснення цього плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на надійнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни: по одному з обох боків острова.

Як уже згадувалося, в мене на острові були дві, так би мовити, садиби. Передусім, моя маленька фортеця під скелею, обнесена огорожею з наметом усередині і з печерою за наметом, яку я на той час значно поширив, зробивши в ній кілька відділків чи льохів, що сполучались між собою. В найсухішому й найпросторішому з них, що мав хід назовні, тобто по той бік огорожі, стояли величезні глиняні горщики, про які я вже згадував, а також чотирнадцять чи п’ятнадцять глибоких кошиків на п’ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий запас, головним чином зерно, — почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо зовнішньої огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

вернуться