Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 17

Зробити коритце було не так важко, як лопату, однак усе разом — лопата, марні спроби зробити тачку й праця над коритцем — відібрало в мене щонайменше чотири дні, не рахуючи ранкових прогулянок з рушницею. Рідко коли я не виходив на полювання, і майже не було випадку, щоб я не їіриніс собі чогось на обід.

23 листопада. Поки я виготовляв це знаряддя, решта роботи стояла. Закінчивши, знову взявся до печери. Копав увесь день, скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, бо хотів якомога зручніше розмістити у ній все моє добро.

Примітка. Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох, а жив, як і раніше, у наметі, крім тих днів у дощову пору, коли не міг захиститися там від води. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до солом’яної покрівлі, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та широким листям.

10 грудня. Я думав, що вже впорався зі своєю печерою, чи льохом, як раптом сьогодні (я, мабуть, зробив її надто широкою) вгорі з одного боку завалилася земля. Завал був такий великий, що я злякався, і не без підстави: якби я був тієї хвилини в печері, то мені, напевне, вже не знадобився б гробокопач. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту й нової праці: треба було вибрати землю, що завалилась, а головне — доведеться підпирати стелю, бо інакше я не міг бути певний, що завалу не станеться знову.

11 грудня. Сьогодні взявся до цієї роботи. Поки що підпер стелю двома стовпами; на верху кожного укріпив навхрест по дві дошки. Цю роботу я скінчив другого дня. Поставив ще кілька таких стовпів з дошками, а за тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять уряд і правлять у моєму льоху за перегородки.

17 грудня. Від цього дня й до 20-го числа припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав хоч якийсь лад у своїй оселі.

20 грудня. Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось ніби буфет. Дощок залишається дуже мало, і я зробив собі ще один стіл.

24 грудня. Всю ніч і весь день заливний дощ; не виходив з дому.

25 грудня. Дощ ллє безперестанку.

26 грудня. Дощ припинився. Стало значно прохолодні-ше; дуже приємна погода.

27 грудня. Підстрелив двох козенят; одно забив, а Друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти; я впіймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка. Я виходив це козеня. Зламана нога зрослась, і воно чудово бігало. Я так довго доглядав його, що воно стало ручним, паслось на моріжку перед наметом і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести домашню худобу, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не стане куль та пороху.

28, 29, 30 та 31 грудня. Велика спека й ніякого вітру. Виходив із дому лише вечорами по їжу. Закінчив упорядковувати своє господарство.

1 січня. Спека триває; проте сьогодні виходив з рушницею двічі: зранку та ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов долиною далі, в глиб острова, і побачив там силу кіз; але вони дуже полохливі й не підпускають близько до себе. Хочу спробувати пополювати на них з собакою.

2 січня. Сьогодні взяв з собою собаку й нацькував його на кіз, але з того нічого не вийшло: все стадо рушило назустріч собаці, і він, певне, добре зрозумів небезпеку й не схотів підходити до кіз.

З січня. Почав будувати огорожу чи, точніше, стіну, бо ще боявся нападу; вирішив зробити її дуже міцною та товстою.

Примітка. Цю стіну я описав раніше і тому навмисне обминаю все, що сказано про неї в моєму щоденнику; досить буде зауважити, що я робив, закінчував і вдосконалював її від 3 січня і аж до 14 квітня, хоч вона мала всього двадцять чотири ярди завдовжки. Я вже казав, що огорожа моя йшла півколом, кінці якого впиралися в скелю. Від середини її до гори було ярдів вісім, і саме посередині я влаштував вхід до печери.

Весь цей час я працював дуже напружено. Траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення цієї стіни я не зможу почувати себе в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки невимовно тяжкої праці вклав я в цю роботу; найважче було носити з лісу палі й забивати їх у землю, бо я брав далеко товщі, ніж треба.

Скінчивши огорожу й укріпивши її ззовні земляним насипом, я заспокоївся. Мені здавалось, що коли б на острові з’явились люди, вони не помітили б тут нічого схожого на житло; і дуже добре, що я його так замаскував; це підтвердить випадок, про який розповім пізніше.

Протягом цього часу я й далі щодня обходив ліс, шукаючи дичину, коли, звісно, дозволяла погода, і під час цих прогулянок зробив багато корисних відкриттів. Так, наприклад, я натрапив на особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв із гнізда пташенят і приніс їх додому, щоб вигодувати й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене — може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте, я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м’ясо яких було дуже смачне.

Коли я почав заводити собі господарство, то побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Спочатку я вважав, що зробити все самому неможливо; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так ніколи й не навчився. У мене були, як я вже казав, два або три барильця з корабля, але, хоч як я старався, мені не вдалося зробити жодного, дарма, що на цю роботу я витратив кілька тижнів. Я не міг ні вставити днища, ні звести клепок так щільно, щоб вони не пропускали води, тож довелося відмовитись від цього.

Далі, мені були дуже потрібні свічки, бо, як тільки починало смеркати — а це бувало звичайно близько сьомої години, — я мусив лягати спати. Я часто згадував про той шматок воску, з якого робив собі свічки під час своїх пригод біля берегів Африки, але тепер воску в мене не було.

Я зарадив собі тим, що, забивши козу й зберігши лій, я виліпив потім із глини мисочку, обпалив її на сонці, а на гніт узяв конопель з розсуканої вірьовки й зробив собі каганець. Він, щоправда, горів гірше за свічку, тьмяним, нерівним світлом. Одного разу, нишпорячи в своїх речах, я знайшов невеличкий мішок з зерном для птиці, яку корабель віз не в цей свій рейс, а раніше, певно, коли він ішов з Лісабона. Рештки цього зерна в мішку були зіпсу-ті пацюками — коли я заглянув усередину, то побачив саме порохно; оскільки ж мішок був мені потрібен для чогось іншого (здається, для пороху; це трапилось тоді, коли я, злякавшись грози, вирішив поділити його на невеликі порції), то я витрусив його на землю під скелею.

Це було невдовзі перед початком заливних дощів, про які я вже говорив. Я давно забув про це, — не пам’ятав навіть, де саме я витрусив мішок, — коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це яка-небудь невідома мені рослина. Яке ж було моє здивування, коли ще через кілька тижнів я побачив десять-дванадцять колосків чудового зерна ячменю, того самого, що росте на материку Європи й у нас в Англії!

Неможливо висловити, як збентежило мене це відкриття! Досі я ніколи не керувався релігійними помислами. Релігійних понять у мене було дуже мало, і всі події мого життя — важливі й дрібні — я приписував простому випадкові або, як ми всі говоримо легковажно, — волі божій.

Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння, керуючи ходом подій в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у незвичному для нього кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це бог дивним способом проростив його без насіння тільки для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому, безрадісному острові.