Народні Думи - Автор неизвестен - Страница 16

Шлик із себе скидав,

Хрест на себе слагав,

Отцеву і матчину молитву споминав,

Із усяким козаком сердешне прощеніє мав,

Старого козака рідним отцем узивав,

Младого козака рідним братом узивав,

На турецькі табури пробігав,

Турецькі намети поперевертав,

Турок п’ятдесят під міч узяв,

Дев’ятеро живцем ізв’язав,

Перед Филона, корсунського полковника,

в намет приставляв. Тогді-то Филоне, корсунський полковниче,

Із намету виходжає,

Івася Вдовиченка рідним братом узиває:

«Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!

Десь ти,— каже,— у походах бував,

Козацьких звичаєв познав;

Прошу ж тепер до свого намета —

Сядем ми з .тобою, поговоримо об козацьких прикметах...» Тогді ж то Івась Удовиченко З Филоном, корсунським полковником,

Попліч сідає,

Мед та ковиту горілку попиває.

Як став у собі нещасний хмель зачувати, .

Став другий раз у Филона, корсунського полковника, Благословенія прохати.

Тогді-то Филоне, корсунський полковник,

Істиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!

Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,

А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати».

Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,

Другий раз на доброго коня сідає,

Міжду козацькими табурами пробігає,

Шлика не скидає,

Хреста на себе не слагає,

Отцевої і материної молитви не споминає І всякого козака зневажає.

Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...

Як став із низу літній вітер повівати,

Став його нещасний хміль ізнемагати,

Став він коневі, на гриву .ізлягати,

Став і поводи з рук упущати... ' "г Стали його турки у хмелю познавати,

Стали по комишах засідати,

Стали його з коня збивати...

Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...

Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,

Із намету виходжає,

На Черкень-долину поглядає,

До козаків стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте,

На коні сідайте,

На Черкень-долину прибігайте:

Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;

Видно, нашого первого лицаря на світі немає.

Хоть тіло його у трупу знаходжайте,

Перед Филона, корсунського полковника,

У намет представте».

Отогді-то козаки добре дбали,

На коні сідали,

На Черкень-долину пробігали,

Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.

Вже ж він і очима не гляне,

І руками не здійме,

І ногами не пійде,

Тільки стиха словами промовляє:

«Помалу, братці, не вразьте моїх смертельних ран.

Не булатними шаблями мене рубали,

Не ординськими стрілами з коня збивали,—

Се мене отцева молитва та материні сльози побили!» Отогді-то козаки добре дбали,

Івася Вдовиченка взяли,

Перед Филона, корсунського полковника,

У намет представили.

Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,

Із намета виходжає 1 стиха словами промовляє:

«Нй, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!

Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти,

А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати...»

Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами промовляє:

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,

Батьку старий!

Не булатними шаблями мене рубали,

Не ординськими стрілами із коня збивали —

Се мене отцева молитва та материні сльози побили...» «Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:

Чи до города Крилова одбавляти,

Чи на Черкені-долині по-козацьки поховати?»

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,

Батьку старий!

Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,

Моїй матері тоски й печалі задавати,

А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати».

Отогді ж то козаки добре дбали,

Штихами суходіл копали,

Шликами землю виносили —

Івасю Вдовиченка похоронили;

Із разних пищаль подзвонили —

По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.

Отогді-то козаки обратно до города Корсуня прибували. То ще вдова козаків стрічала,

У козаків сина свого питала.

То один козак сказав їй правду:

«Ей, мати, вдово,

Старенька жено!

Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:

Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився — Поняв собі туркеню, препишную панну;

Уже ж тепер він і в військо не ходить,

Ніякої податі не дає...

Ніхто в козацький угол не стукає».

Отогді-то вдова не догадлива бувала,

Ще у другого козака правди питала.

То другий козак усю правду їй сказав:

«Ей, удово,

Старенька жено!

Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —

Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:

Поняв собі туркеню, препишную панну;

Уже ж тепер він і в військо не ходить,

Ніякої податі не дає...

Ніхто в козацький угол не стукає;

Поняв собі панянку —

У чистім полі могилу-землянку;

На могилі трави зелененькі І цвіти біленькі...»

«А я ж думала, що буду із своїм сином жити, Чужоземській невісті годити,

Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»

От тогді ж то удова — не убогою себе мала — Всіх козаків у двір завертала,

Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,— Всіх козаків поїла, кормила,

По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила. Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,

А слава його не вмре, не поляже.

РОЗМОВА ДНІПРА З ДУНАЄМ

Питається Дніпр тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю,

Що я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: «Дніпр-батьку, Славуто!

Сам собі думаю да гадаю,

Що твоїх козаків у себе не видаю:

Уже чверть года три місяця вибиває,

Як твоїх козаків у мене немає,

Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло, Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала, їх турки не постреляли, не порубали,

До города-царя в полон не забрали...

Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи.

Твої козаки на черкеській горі пробувають, Холодної води в барила набирають,

Шляхи і дороги замічали,

Городи бусурменські плюндрували,

Огкем-мечем воювали,

Сребра-злата по достатках набирали.

До річки Хортиці прибували,

Велику переправу собі мали,

До стародавньої Січі поспішали,

У стародавній Січі очертою сідали,

Сребро і злато турецьке на три часті паювали,

Мед і оковиту горілку подпивали,

За весь мир господа прохали...

Которії козаки чистим полем гуляли,

Річки низовії, помощниці Дніпровії, добре знали!»

СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА

На татарських полях Та на козацьких шляхах То ж не вовки-сіроманці Квилять та проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть,

Попід небесами літають,—

То ж сидить на могилі Козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

Та на бандуру грае-виграває, Голосно-жалібно співає.

Гей, і кінь же біля його Постріляний та порубаний,

І ратища поламані

І в ладівниці — ні однісенького набою,

І піхви — без шаблі булатної,

Тільки осталася козакові бандура подорожня, Та в глибокій кишені тютюну гіівпапушки,

Та люлька-бурулька.

Гей, сидить же кобзар на могилі,

І люлечку потягає,

І на бандурі грає-виграває,

І голосно-жалібно співає:

«Гей, панове-молодці,

Козаки запорожці!

Ой де ж то ви пробуваєте?

Чи до Січі-матері приїжджаєте,

Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,

Чи татар-бусурмен

Малахаями, як череду, в полон завертаєте? Гей, коли б же мені бог поміг

Старі ноги розправляти Та й за вами поспішати,

Хоч би я на останку віку вам заіграв Та голосно-жалібно заспівав.

Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,-Уже нездужаю по степах я чвалати;