Записки українського самашедшого - Костенко Ліна - Страница 76

Вісім гелікоптерів стоять напоготові. Звіроящур готовий тікати.

У Західній Україні пройшов смерч — як увертюра стихій до 2-го туру. Теща завжди казала, що Архистратиг Михаїл приїжджає на білому коні. І справді, вранці ми йшли голосувати, друкуючи сліди по першому сніжку.

Але цього разу був ще гірший Геловін. І «мертві душі», і «карусель», і хакерські атаки на сервер. Були спроби підпалу, погрози замінування, знеструмлення виборчих дільниць. І навіть удосвіта вбитий на своєму посту міліціонер. Десь розвалилися урни, десь викрали бюлетені. У Запоріжжі вмерла голова однієї з виборчих дільниць. У кабінеті одного мера знайшли гранату в портьєрі. Подекуди вибори взагалі пройшли у стилі вестерн. В урну був укинутий якийсь реаґент, що почав бурхливо діяти. Чорна пекельна рідина клекотіла й випаровувалась, сморід був такий, що люди вискакували, затуляючи ніс і очі. У Львові горіла редакція газети «Поступ». На Донеччині жінку-спостерігача прищемили дверима. У Кіровограді якийсь невідомий схопив урну, вистрелив у стелю і зник у невідомому напрямку.

Один міжнародний спостерігач — і в Нікарагуа був, і в Уґанді, а такого, каже, ніде не бачив.

Все-таки якось проголосували. Зітхнули з полегкістю. Перші ж екзит-поли дали великий розрив на користь нашого кандидата. Потім раптом усе схитнулося, цифри знову затанцювали. Щодалі в ніч вони мінялись, мінялись і, нарешті, під ранок голова Центрвиборчкому оголосив перемогу Дракона.

Спонтанно вибухнув протест. На Майдані з’явилися намети. Оголошено загальнонаціональний страйк. Люди вирішили захищатись.

Наш отруєний кандидат, з обличчям, на яке страшно дивитися, весь у плітках, інсинуаціях, як у павутині, щовечора звертається до Майдану. І ось воно, нарешті, те слово, якого не можна не почути, — він просить, він заклинає: «Підтримайте всенародний Рух Опору!»

У партію я не вступив би, не пішов би ні в який блок. А в Рух Опору мені й не треба йти, я генетично до нього належу.

На Майдані вже тисяч сто людей.

Занепокоєний мер пропонує запровадити карантин у школах.

Леді Ю закликає запасатись харчами і їхати на Майдан.

Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.

А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.

Людей на Майдані щодалі більше. їм відчиняють двері вестибюлі театрів, творчих спілок. Навіть мер виявляє нечувану толерантність, він уже не придумує вітер, який би здмухнув намети. Навпаки, віддає прибулим перший поверх міськради і навіть Колонний зал. «Український дім» розчиняє гостинно двері. Втомлені з дороги люди де впали, там і заснули. У кріслах глядацьких залів, просто на сцені, в простінках між ліфтами і взагалі, де прийдеться. Історія ставить грандіозний спектакль.

На Майдані грім революції, завжди хтось виступає, хтось диригує цим всенародним дійством. Навіть та лялька на монументі набула сенсу, бо аж д’горі до неї доп’яли помаранчевий прапор, і він тріпотить. Телеекран над Майданом — як збільшувальне скло Історії. Я не впізнаю цих облич — вони прекрасні.

Але архозаври системи святкують свою перемогу. Ще немає офіційного результату, ще не названо легітимного переможця, а провладного кандидата вже визнали президентом в законі. Його вже привітав посол Росії, два роки тому посвячений в козаки гранчаком оковитої з шаблі. Привітав спікер Російської Думи. А російський президент аж із Бразилії привітав його навіть двічі.

У Дніпропетровську біля оперного театру запустили вже й феєрверк.

Він уже звернувся до народу з подякою за підтримку. Зверхньо назвав повсталих «невеличкою групкою радикалів». Тих, що не голосували за нього, обіцяв простити.

Я зрозумів, що моє життя закінчилося. Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на Майдан.

Я вже третій день на Майдані. Додому приходжу тільки на ніч, дома у нас теж хлопці з Майдану, одні заходять, інші виходять, перегріються, посплять пару годин і знову на Майдан. Дружина з малим ночують у Борьчиної матері, там такі меблі з бежової шкіри, люстри з венеційського скла — з вулиці не завалишся. Бачимось на бігу, сьогодні казала: вчителька скаржиться, малий з Борькою тікають з уроків, забігають у штаб помаранчевих, набирають символіки, обчіпляються стрічками, воно все тріпотить, розвівається — бігають, як ірокези.

Вдосвіта крізь сон прислухаюся, чи не гудуть танки. Але чую тільки відлуння Майдану. Він тепер, як велике серце Києва — гуготить, пульсує, б’ється у ритмі барабанів Революції.

Здається, що й сонце сходить саме там.

Над Майданом стоїть оранжева аура.

Пройшла чутка, що сьогодні вночі розгромлять наметове містечко.

Готуємось до газової атаки. Дістали протигази, маємо ланцюги. Вирішили зчепитися ними між собою і стояти на смерть. Зброї немає, а якби й була, у цій ситуації головне не схопитися за зброю. Вони можуть, ми — ні.

Я подзвонив дружині, що залишаюся на ніч. У неї здригнувся голос, вона помовчала й сказала: «Добре. Я так і думала. Не застудись».

Не розгромили. Не наважились. Навіть не зробили спроби.

Втім, це може статися щохвилини. Вони можуть кинути армію на людей. Можуть посадити на дахах снайперів і перестріляти прицільно. Або застосувати той метод, що спрацював тоді на Манежній площі в Москві. Вріжеться група відморозків у гущу Майдану, спровокує бійку, посіє паніку — і все. Тільки кров на асфальті.

Дві ночі не спав, стоїмо на варті. Одні змінюють інших, щодня з областей прибувають нові. Впізнаю хлопців, знайомих ще з часів студентської революції. Тренуємось, проходимо вишкіл, ось де згодилася й служба в армії, і той наш досвід на граніті Майдану. Поки що без інцидентів. Правда, якийсь тип різонув одного з наших бритвою по щоці, кров виступила, як калина, ми його скрутили, а кому здаси? Спецпризначенці стоять за щитами, в шоломах, з засніженими комірами, на шевронах хижо вищирений «Барс».

Відібрали у типа бритву і дали ногою під зад.

І всі ці ночі і дні на стовпчику огорожі сиділа сова у помаранчевому шарфі. Вона дивилася на нас круглими жовтими очима, — я не знаю, коли вона спить, на Майдані суцільний день, шум, ритми, пісні й скандування.

А один намет окремий і тихий. Там живе Ґія Ґонґадзе. Над відхиленим входом уже не тінь його голови, а збільшене фото його живого. Люди ставлять свічки, кладуть цукерки, яблука, горіхи, як на могилу в поминальні дні. А могили й досі немає. Рештки «таращанського тіла» так і лежать у морзі на вулиці Оранжерейній, — ось уже п’ятий рік.

«Сніг. Налипання мокрого снігу». Димлять польові кухні. Люди гріються в автобусах, молодь танцює. На екрані Ґабріела Масанґа рекламує шубки, і від її африканського вигляду стає тепліше. Кияни приносять зимовий одяг, наливають з термосів гарячий чай. Мій сусід, отой старенький єврей, приніс булочки й сигарети, помахав мені помаранчевим прапорцем. Підвезли дров. Якась фірма подарувала валянки свого виробництва, тверді, повстяні, дибаласті — в таких валянках хоч і в Сибір, я думав, що таких вже й не роблять.

Барабани б’ють, машини клаксонять, стрічки розвіваються — свобода!

Весь Київ поспішає на Майдан. Тільки пам’ятники наших великих не можуть зрушити з місця.

Стоїть кам’яний Сковорода в помаранчевому шарфі.

І кам’яний Грушевський. І Шевченко. І Леся Українка.

Сидить кам’яний Лесь Курбас, замучений на Соловках. Хтось пов’язав йому помаранчеву стрічку. У мене стислося серце — якби вони хоч на мить воскресли, всі, що боролися за Україну, якби могли подивитися на неї тепер!

Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.

Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу.

Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі.