Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 18

…я відразу захотів побачити ці малюнки.

Я так і знав, що її життя складеться незвичайно, що вона буде розумітися на мистецтві, житиме в повітряному палаці й говоритиме ось так — трохи уривчасто, ніби сама із собою, й кожен, хто сидітиме навпроти, буде думати так само, як я.

Про те, що в неї дивний голос і дивна усмішка, про таємницю, що витає над її головою, про неможливість доторкнутися до її руки. І зазирнути за лаштунки, де вона скаче на одній ніжці чи бігає під дощем у простому ситцевому платті.

— Певно, вам це не дуже цікаво… — додала вона. — Вибачте. Мені пора.

— А ви добре себе почуваєте? — запитав я. — Я б міг вас провести… Або залишаю свою пропозицію в силі: пообідаймо разом.

Вона нічого не відповіла.

Я почав згадувати різні приколи — яким чином можна затримати жінку, якій «пора»: компліменти? відверте залицяння?

Скиглитиму, як цуцик…

— Скажіть, тільки чесно: навіщо це вам? — руба запитала вона.

— Я б хотів іще побути з вами… — відповів я і, розуміючи, що сказав щось не те, додав: — Поговорити…

— Про що нам говорити?

— А про що взагалі говорять люди, які відчувають, що… — я зробив вдих, — що подобаються одне одному, але говорити про це вважають недоречним?!

— Я не сказала, що ви мені подобаєтеся, — суворо промовила вона. — І я не певна, що насправді подобаюся вам… І ми нібито вже про все поговорили.

Я взагалі-то не дуже люблю розмовляти з незнайомими людьми.

Тут можна було б сказати, що колись ми вчилися в одній школі, і засвідчити тим своє право на деяку спільність, пообговорювати вчителів, наприклад…

І все б зійшло нанівець? Певно, що так.

Вона пошаруділа в сумочці (я помітив, що ця елегантна сумочка з сірого атласу була порожня), розгубилась і згадала про пластиковий пакет із речами, який поставила біля ніг. Пірнула рукою туди, дістала пачку сигарет і клацнула запальничкою.

Жовтий чортик полум'я, вискочивши з неї, застрибав у її зіницях, зробивши їх зеленими, як у кішки.

Вона недбало піднесла вогник до сигарети, захлинувшись димом. Помахала в повітрі рукою.

— Навіщо ви палите? Адже ви не вмієте цього робити? — сказав я.

Очевидно, я почав її дратувати своєю присутністю, адже вона поглянула досить неприязно:

— А вам яка різниця? Ви що — з Армії порятунку?

— Невже вас треба рятувати?

Я був радий будь-якому приводу залишитися.

— А що ви можете зробити? — з несподіваним викликом запитала вона.

Її настрій змінювався щохвилини.

Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, заклавши ногу на ногу, і легкий атлас блискучими хвилями обмальовував її стегна.

— А чого ви бажаєте? — запитав я.

Вона зиркнула на мене поглядом кінозірки і посміхнулася.

— Хочу в Париж. Хочу норкове манто. Хочу до ресторану з тайською кухнею. Устриць у льоді. Ананасів у шампанському. Що ж іще? Ну, так… хочу, щоб ви пішли до дідька! Я втомилася…

- І це — все? — посміхнувся я. — Я піду! Але пропоную почати з устриць. Я знаю, де вони найсвіжіші. Ія! Гуляти — так гуляти! Скільки того життя?!

Погляд кінозірки згас.

— Так, дійсно — скільки…

Несподівано почався дощ. Таке буває лише наприкінці серпня і на початку теплої осені: з безхмарного неба, із великими краплями, що розбивалися об асфальт, мов розірване скляне намисто. Воно забарабанило по тенту і окреслило наш стіл рівним колом.

— Дощ… — сказала вона.

— Дощ, — сказав я.

Сорокатонний віз бесіди, що стояв перед нами на початку, поволі зменшував свою вагу.

Вона знову змінила гнів на милість і вже не поривалася піти чи прогнати мене. Ми слухали, як краплі вистукують свій блюз. Не вистачало лише саксофона.

Містом бігли люди, ховалися в магазинах, набилися до кав'ярні, скидаючись на мокрих горобців.

Офіціантам додалося роботи. Аби мати законне право посідати свої місця, з її дозволу я замовив куантро з тоніком та льодом.

Вона пила його крізь соломинку, смішно нахилившись над високою скляною посудиною, немов це був молочний коктейль.

Я дивився на неї й думав, що розпочинати нові стосунки — це неймовірна робота, на яку я, певно, не здатен. Відверто кажучи, останнім часом я обирав тих, із ким не треба було багато говорити. Все вирішував гаманець, кілька компліментів, клуб і, звісно, поїздка «з вітерцем» в якому-небудь напакованому технікою (на кшталт зручних відкидних крісел) авто, яке я брав на «обкатку».

Потім ішов у бій альбом із фотографіями. Їх можна було просто підсунути, без зайвих коментарів. Фото з перегонів, із зйомок. Були й такі, де я вистрибую із палаючої машини чи падаю разом із нею з мосту. Весь цей поверховий мотлох, який справляв враження.

Але я був певен, що для неї це все не має значення. А вже компліменти — й поготів.

- Ія, — сказав я, промовляючи її дивне коротке ім'я з майже фізичною насолодою. — Ія… зараз закінчиться дощ — і ви підете. А мені буде прикро. Правда. Ну що я маю зробити? Ну так, я погано знаю творчість цього вашого… Клеє. Але я знаю багато чого іншого. Я спробую вам сподобатись.

Зрештою, я завтра ж піду і куплю альбом цього художника, і вам не буде зі мною нудно!

Вона засміялась.

Потім знову стала серйозною.

І надовго замовкла.

Мені здалося, що це мовчання — на мою користь.

— Знаєте, — нарешті сказала вона, — якщо чесно: я не знаю, що вам відповідати. Ви зі мною — що?… Тобто ви до мене… залицяєтесь? Навіщо?

Це пролунало так просто, що я розгубився. Вирішив, що краще сказати так, як є.

— Залицяюсь! — сказав я. — А навіщо, сам не знаю.

— А я знаю, — сказала вона і посуворішала, смикнувши себе за сукню: — Ви просто клюнули ось на це! Все просто. Якби я пройшла повз вас із кошиком з продуктами… Певно, ви б і оком не повели! Хіба не так?!

Вона помилялась. Але я ж вирішив не говорити про минуле — і через це аргументів у мене не було.

Жодного.

Я просто похитав головою, і вона знову іронічно посміхнулась:

— Сьогодні одна людина сказала мені, що кожен має двадцять один шанс змінити свою долю — хоча б на кілька секунд… Певно, в цьому є сенс… А життя дійсно швидко закінчується… — Вона помовчала і стріпнула головою: — Добре. Підемо обідати. Але… — Вона підвелася, жестом наказавши мені залишатися на місці. — Зробимо ще один експеримент! — Вираз її обличчя став хитрим, якимсь піднесеним. — Почекайте тут. Я скоро повернусь.

І вона швидко пішла всередину кав'ярні.

Маленьку атласну сумочку лишила на столі, взяла тільки пакет.

Я дивився їй услід. У неї була чудова фігура і легка хода, вона трохи погойдувалася на височенних сріблястих підборах, я помітив, що дехто із чоловіків одночасно поглянули на неї, а потім — на мене. Я закурив і зухвало посміхнувся.

Ніби — перед усім світом! — ця жінка дійсно була моєю…

Потім мене охопив жах: а раптом вона втекла?

А що? Пройшла повз службові приміщення і вийшла з протилежного боку? Зникла… Я свердлив очима двері, як пес. Якщо вона втекла, мені доведеться вхопити в зуби сумочку і бігати вулицями, відловлюючи її запах. Я навіть узяв цю сумочку до рук і, як ідіот, втягнув ніздрями повітря. Сумочка пахла магазином. На ній навіть лишився ярлик із цінником… Тобто у пса нічого не вийде.

Мені стало страшно.

Ніби я знайшов давно загублений альбом зі старими чорно-білими фотографіями, розгорнув на першій сторінці, з якої на мене відразу повіяло дощем, тліючим карбідом, який я любив підпалювати в дитинстві, зеленкою, димом першої випаленої цигарки, новорічними мандаринами і… відразу загубив його, не зазирнувши на інші сторінки.

Мені варто було поводитись інакше. Тобто, як завжди, — сипати компліментами, розповідями про ралі, про зйомки, навіть спробувати поговорити про цього клятого Клеє! Аби тільки зацікавити її.

Можна було б — о, жінки люблять поспівчувати! — розповісти, як наш із Костиком «Дієго Марадона» (так ми назвали свій лайнер) перетворився на піщану могилу, з якої зміг вибратися лише я. Присягаюся — я б розповів усе це! Хоча навіть при згадці про той стрибок над підступним барханом у мене на зубах починав скрипіти пісок. Але я розповів би, що відчуває людина, коли її з усіх боків огортає нестримний гарячий і сухий потік — тече, як вода, і якимось дивом зупиняється на рівні нижньої губи.