Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 15

Я зайшла до магазину в центрі міста, вітрини якого лише розглядала, гуляючи там перед роботою. Спочатку мені здалося, що вибирати немає з чого — все було якесь невиразне, бліде. Але йти ще кудись мені не хотілося.

Продавщиця ходила за мною, мов цербер. Тільки-но я брала до рук якусь річ, вона оголошувала її ціну. Зрештою я обрала кілька вішалок і заглибилась у нетрі кабінки, засмикнула завіси і з полегшенням зітхнула.

Пожалкувала, що вигадала всю цю маячню.

Але варто було повідомити, що сукня прийшлась і я її візьму, як продавщиця заговорила люб'язно і затуркотіла, пропонуючи аксесуари.

Одне слово, я купила світло-сіру сукню, сірий плащ, туфлі, які мені підібрали, білизну.

Потім іще сумочку, гаманець і тонкий шкіряний пасок.

У примірочній закрутила волосся на потилиці, склала в пакет джинси зі светром і в такому вигляді пішла до каси.

Усе це зайняло в мене не більш ніж півгодини…

Я вийшла з магазину…

…вийшла з магазину і подумала, що, на відміну від мене, яка, за словами Вадима, могла заздрити тим жіночкам, — мені ніхто нині не позаздрить. Навіть якщо на мені — ганчірки від тієї фірми, назву якої я не могла повторити…

Я вийшла з напівтемряви і прохолоди магазину на яскраве сонце, яке вже нічим не пахло.

Поглянула на себе в скло вітрини.

Там була не я.

У глибині тонованого коричневого скла стояв манекен, кращий за своїх пластмасових побратимів, бо він іще міг рухатись.

Моторошно рухатись під щільним шаром скляної коричневої води, рухатись, мов зомбі, мов шматок огидної біомаси, зодягнутий в усе нове. В усе нове. Як у домовині.

В усе нове…

В усе нове…

Друга половина дня

…Хто той мужик, що в розпалі робочого дня сидить у центрі міста в кав'ярні під парасолькою, роблячи вигляд, що він страшенно діловий і очікує на зустріч?

Є два варіанти: або він дійсно діловий — такий собі клерк-функціонер, або звичайний спостерігач-ледацюга. Третій варіант — це я.

Просто мені треба було знайти зручне місце, щоб спостерігати за виходом із бутіку Просто спостерігати і пити пиво.

Власне, два бажання збіглися, хоча хвилини за дві до того переважало друге… адже якраз проходячи центральною вулицею, я думав, що келих холодного пива — це те, чого мені бракувало саме в цю мить, коли я побачив дівчину в джинсах, що заходила в бутік модного одягу, і подумав, що дівчина, яка заходить до бутіку модного одягу, може вийти з нього за ті півгодини, за які я встигну випити бокал холодного пива, спостерігаючи за дверима…

Що тут було первинним: бажання випити пива чи дівчина (тобто молода жінка років тридцяти). Чи бажання поспостерігати за дверима магазину, куди вона увійшла з півгодини тому, а пиво — лише привід сісти неподалік…

Якщо я нині думатиму про це, зламаю мізки, бо дві речі — спрага і дівчина — були взаємопов'язані. Спрага — як привід дочекатися виходу дівчини з бутіку, дівчина — як привід попити пива…

Взагалі, я ніколи не зупиняюся заради будь-якої жінки.

Але цю я впізнав.

Чи мені так тільки здалося? Ось це я і хотів перевірити.

Я не бачив її страшенно давно і здивувався, що зміг упізнати так швидко. А точніше, я впізнав її ще до того, як вона обернулася.

Ніщо не може зупинити мене.

Ніщо з того, чим я давно навчився керувати — емоції, сентиментальність, спогади, бажання, зрештою, свідомість.

Але я давно помітив: варто звідкись почути запах пригорілого молока — і я на якусь підступну мить перетворююся на шмаркливого малюка, що стоїть, втиснувшись спиною в сині стіни дитячого садка — обісцяний, безпорадний, принижений і переляканий.

Або достатньо потримати в зубах сірник, щоб відчути в роті смак крові й той ниючий біль, коли сірник вганяється в ясна чиїмось кулаком і ти відчуваєш нестерпну лють, ту саму, з якою без упину той трощив чиюсь щелепу мільйон років до нашої ери.

Багато чого існує всередині на рівні ось таких незначних деталей. Я давно це помічав.

Щоправда, таке трапляється дедалі рідше.

Молоко не пригоряє, а сірники давно замінені запальничками…

Я відвик керуватися забаганками підсвідомості. Але дівчина в джинсах перед дверима магазину змусила мене повернутися в ті темні закутки, куди ніколи не сягають мої спогади. Адже нема чого згадувати. Просто шкільні коридори, по яких ми проходили, ніколи не вітаючись.

Це була дівчина з паралельного класу і, відповідно, паралельного життя. У мене і думки не було знайомитися з нею. Просто дівчина, яка сто років тому закінчила ту ж саму школу, що і я.

Дівчина, за якою я спостерігав.

У кожного пацана була така дівчина.

Особлива.

Були ті, яких ти запрошуєш до танцю і мацаєш у темряві, тренуєшся цілуватися без слини, і взагалі — тренуєшся жити далі: розмовляти, сходитись і розходитись, гигикати, розповідати анекдоти і невимушено промовляти лайки, готуватися фізично і морально до того, що колись трапиться тобі жінка, яка може стати твоєю дружиною. А є ось такі — особливі. Ти просто спостерігаєш за ними.

І більше нічого.

Адже на якомусь тваринному рівні відчуваєш: зараз спілкування неможливе, бо ти повний кретин і тобі ще треба «тренуватися на кішках». До неї я відчував щось подібне.

Дівчина була висока, струнка і білява. Вона завжди ходила з кумедною чорнявою подружкою, котра ледь сягала її плеча. Вони завжди трималися окремо. Не знаю, чому я думав про неї.

У мене була своя компанія, свої дівчата, але завжди, коли я починав фантазувати, — в уяві поставала саме вона.

В ній було щось дико неправильне й неймовірно беззахисне — настільки неправильне і беззахисне, що вона здавалася кумедною. Таких зазвичай або цькують, або підносять до небес. Якось я спостерігав, як вона складає носовичок.

Раз-два-три-чотири.

Згортає його навпіл — раз, довго розгладжує — два і знову згортає — три…

І знову розгладжує на коліні.

І знову згортає.

Безкінечне дійство!

Бездоганні складки.

Бездоганна білизна. Подумавши, знову складає — вшестеро. І в цьому уповільненому дійстві щось настільки магічне, що за вікнами школи пішов сніг. І я тоді подумав, що це вона викликала його ось цим довгим згортанням білосніжної хусточки…

А ще — цей вираз обличчя, точніше, очей…

В них завжди світився подив, ніби вона все бачить вперше. Чи бачить щось таке, про що інші й не здогадуються.

Іде коридорами й дивиться на стіни так, що кортить запитати, що вона на них бачить. Картину Рембрандта? Вікно в Європу? Скляну стіну чоловічої лазні? Що?

Як розмовляти з такою людиною? Особливо коли ти заклопотаний тренуваннями на інших і в тебе зовсім немає часу на складні дослідження?

Я уявляв, що поза порогом школи такі дівчата мають особливе життя. Наприклад, після уроків за рогом на неї чекає авто, в якому сидить дорослий дядько в чорному капелюсі. Він саджає її на переднє сидіння і перед тим, як узятися за кермо, задирає їй спідницю і гладить по колінах. І її здивований погляд стає розпусним і спокусливим.

Зовсім не таким, як у шкільних коридорах.

Ще я фантазував, що вона потайки готується до чогось надзвичайного. Наприклад, до зйомок у кіно. Або ходить на кінний спорт. Або пише вірші.

Чи малює картини. І спілкується з людьми, до яких тим, хто слиниться під час поцілунку, ще рости і рости.

В ній усе було якимось особливим.

На випускний, коли я бачив її востаннє, вона прийшла не в білому чи рожевому, як усі інші дівчата, а в синій сукні в білий горошок. І не в помпезно-довгій, а до коліна. На талії — білий пасок. А найдивніше — білі мережані рукавички до ліктя. Вона була схожа на зірку з іноземного кіно. Тоді вона вже носила окуляри. І в них виглядала ще загадковішою, ще дорослішою.

Ми жлуктили портвейн у темному класі, а потім виходили до загальної зали на танці і я умовляв себе спробувати запросити її, але так і не наважився. А коли наважився — її вже не було.