Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 1

Ірен Роздобудько

Все, що я хотіла сьогодні…

В мені немає нічого видатного. Нічого з того, через що на мене можна було б звернути увагу в натовпі. На цьому варто зауважити перед тим, як я розповім про цей день.

Моє ім'я нічого не скаже тому, хто потім шукатиме аналогів, скажімо, в мережі Інтернет. Хоча моїх тезок в цих анналах — безліч. Я — лише одна з них. Мене звуть Мирослава, Славка. Прізвище — Малько. Тобто — М. М.

І оце М. М. з'явилося на світ двадцять сім років тому, у двадцять два — вийшло заміж, оселилося в одному з районів столиці й почало функціонувати в житті, як тисячі або мільйони схожих на М. М. до тієї миті, як теплим осіннім днем вийшло на поріг обласної лікарні. Власне, це трапилося сьогодні…

…я вийшла на поріг обласної лікарні й поглянула в небо.

Воно було рівне і гладеньке, мов полотно, — без жодної хмаринки, і рваними клаптями лежало в калюжах, як штукатурка, що осипалася зі стелі.

Відверто кажучи, я ніколи не вживала таких метафор, і сама здивувалася тому, що подумала саме так. А ще подумала, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на якому мешкають бешкетні малі янголи — вони танцюють, і з неба сиплеться блакитна штукатурка.

Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку осені — такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи найбільші — з рожевими судинами та коричневими перетинками, — і фантазували, що це — листи, які нам пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.

Я завжди бачила на таких листках свої незвичайні пригоди, мандри, далекі країни. Зберігала ці послання в книжках і дуже шкодувала, коли згодом вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на порох.

Потім я подумала, що… ця осінь… що ця осінь…

І не хотіла домірковувати до кінця, бо продовжувати цю думку було нестерпно.

Я витягла з кишені довідку, яку отримала у віконці реєстратури, і подумала, що Вадим (це мій чоловік) сварив би мене за таку недбалість: хіба можна ось так розвернутись і піти?! Треба було сісти в чергу і все з'ясувати. Але я ненавиджу сидіти в чергах. Тим більше коли маєш такий папірець, на якому все написано.

Певно, він розпитуватиме, чому я цього не зробила, як можна бути такою недбалою…

Я зітхнула і, тримаючи довідку в руці, мов білий прапорець своєї капітуляції, повернулася до холу лікарні.

Зранку там юрмилося багато народу — і біля віконця реєстратури, і біля ліфтів.

Мені стало нудно. І взагалі, штовхатися в черзі на прийом до того, хто розчерком пера зіпсував мій настрій, здалося досить безглуздим.

Коли я здавала аналізи, мене добряче намучили, і повертатися до того кабінету не було ніякого бажання. Повертатися, сідати і з надією заглядати у вічі, бачити, як ворушаться губи лікарки, — і нічого при цьому не розуміти!

Тому я пішла довгим світло-зеленим коридором — просто так, аби йти. Назустріч мені — лікарі та медсестри: групами — з вранішньої «літучки» — чи поодинці — із пластиковими контейнерами для пробірок. У пробірках коливалася густа, майже чорна кров… Певно, ось така частина мене також зберігається в контейнері, стоїть тихо разом з іншими. Не тече, не рухається, а лише констатує стан мого організму. Назад ці два-три куби вже не повернути. Це вже не я. І водночас — це я. Моя законсервована інформація, мій таємний код.

Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини — вина: коли на лозі визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане в погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, заховані в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня розпирало їхні боки і як вони наливалися життям. Вино на короткий час здатне відчути себе частиною цілого живого виноградника перед тим, як пляшки припадуть пилом часу або потраплять на чийсь стіл.

Моя пробірка, певно, так само нуртує зараз! Тому що я хвилювалась.

…Дійшовши до сходів, я нарешті помітила молоду лікарку, яка нічого не несла в руках і не дуже квапилася.

— Вибачте, будь ласка… — сказала я.

Лікарка (чи то була медсестра?) зупинилася. Вона була моєю ровесницею. З-під накрохмаленого ковпачка у неї виглядали світлі локони. Вона кинула швидкий погляд на мій білий плащ і кросівки — деякі жінки завжди мають оглянути одна одну перед тим, як вирішити, чи варто зупинятися.

— Я вас слухаю… — сказала вона.

Я помахала перед нею довідкою.

— Ви б не могли мені трохи допомогти? — почала я. — Це справа не моя, але дуже важлива… Це — довідка моєї близької подруги. Вона здавала аналізи і сьогодні попросила забрати результати…

— А чого вона сама не прийшла? — запитала дівчина, не кваплячись брати в мене з рук білий прапорець.

— Ну… Ми домовилися, що це зроблю я. Тобто я перша маю знати, що з нею, і потім переповісти своїми словами. Моя подруга дуже вразлива…

— То підіть до лікаря!

— Звісно… Але це має зробити вона.

— А чого ж ви хочете від мене? — Дівчина вже почала нервуватися.

— Я вас дуже прошу… Можливо, у вас є найближчі подруги і ви знаєте, як-то воно… Одне слово, ви могли б подивитися — ну, так, стороннім оком, і сказати, що це за?… Розумієте, я маю їй щось сказати…

— Гм-м… Давайте… — Вона взяла довідку і втупилась у неї.

Кілька хвилин ми мовчали, потім дівчина поглянула на мене.

— Погано… — сказала вона. — Дуже погано. Я вам не заздрю. Порадьте їй самій про все дізнатись і не лізьте в цю справу. Є лікар. Він знає, як про це говорити… Більшого сказати не можу. Не маю права.

— Але ви можете хоча б сказати — скільки їй залишилось?! Я маю це знати. Це дуже дорога для мене людина. Прошу!

Дівчина ще раз втупилась у довідку і зітхнула:

— Приблизно місяць. Можливо, пару тижнів… Гадаю, не допоможе навіть «хімія» — справа зайшла надто далеко… Співчуваю вашій подрузі… Вона молода?

— Молода… — відповіла я, подякувала і пішла геть.

Знову на вихід…

…знову на вихід…

На те шалене осіннє сонце із блакитними калюжами на землі.

Узагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати: любила?) пореготати.

Я могла реготати над будь-чим. Зокрема — над собою.

Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується — просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.

Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою цілковиту бездарність щодо реального життя.

Тому я зупинилася на порозі лікарні та думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.

Треба все перетравити на самоті, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки із третього під'їзду!»

Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…

Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені — новий білий плащ, в якому досить спекотно.

Ні, не так.

Що за банальщина в таку врочисту мить?!

Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, — і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.

Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.