Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 5

Удома її трохи попустило. Слухавка мовчала. Марта повечеряла, увімкнула телевізор, прилягла на канапу. Може, не варто так перейматися чужими проблемами? Вона дістала з торбинки телефончик і уважно роздивилася його — мініатюрний, темно-фіолетовий, із золотавими кнопочками, гарненький…

От якби знати, як його нейтралізувати. Чому вона, Марта, така безграмотна, коли справа стосується будь-якої техніки? Це ж має бути елементарно! У всіх уже давно є мобільні телефони. І всі кажуть, що це дуже зручно. І тільки вона не може наважитися посадити себе на цей «короткий повідець». Не бачить у цьому ніякого сенсу — однаково телефонувати немає кому.

А якщо порадитись із Андрієм? А що тут такого? Чудовий привід! І досить серйозний. До того не було жодного. Навіть пральна машина не псувалась.

Можливо, сьогоднішня пригода зі слухавкою не випадкова — можливо, небо дає шанс налагодити колись дружні-подружні стосунки, почути голос, розповісти про себе? До кого ж іще вона може звернутися? Не пояснювати ж Танці, що поцупила чужу річ!

Марта скочила з канапи. Раптом у неї не лишилося номеру його нового помешкання! Вона з хвилюванням почала ритися в старому записнику. Ось він, є! Записаний олівцем зі слів спільного товариша, якого зустріла на вулиці рік тому. Марта вже не боялася, що хтось помітить її сльози. Згадала, як невимушено й весело запитала тоді в Сашка: «Ну, як там мій колишній, бачишся з ним?» та навіщось виманила в нього цей номер… А потім ніколи не могла набрати ці цифри…

Що ж, час минув, можна скористатися нагодою. Але палець зрадницьки зупинявся на останній кнопці. Нарешті їй вдалося подолати хвилювання.

— Слухаю!

У цієї миті Марті здалося, що справа в неї мізерна, безглузда та схожа на брехню, що ніяких жахливих повідомлень вона не чула, що все це маячня й гра її хворої уяви, а єдине, що було правдою, — бажання почути це спокійне «слухаю» і… натиснути на відбій.

— Слухаю, — повторив Андрій.

Марта наважилася відгукнутися.

— Це я, — вона намагалася говорити швидко, аби він зрозумів, що в неї дійсно важлива, невідкладна справа, яку може вирішити тільки він. — Вибач, що турбую, але мені треба порадитися…

І розповіла все, що відбулося сьогодні, починаючи з самого ранку, періодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»

Марті хотілося бути тактовною, дати зрозуміти, що вона дещо про нього знає й не збирається викликати ревнощі його нової подруги. З другого боку, цим питанням вона підкреслювала, що тепер він — не вільний. А точніше, не настільки вільний, аби не звітувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед іншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.

— Так… — замислився він після її тиради, — ти мене, як завжди, дивуєш. Якщо нічого не вигадуєш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвінок, подивись на екрані номер абонента — він має висвітлюватись. По-друге, на задній панелі апарата є порожнина для сім-карти. Відкрий, витягни її. Запам’ятала?

- І що далі?

— Нічого. Згодом купиш собі новий пакет і користуватимешся. Це все, що ти хотіла запитати?

— Так…

— Тоді бувай!

У слухавці залунав відбій.

От і все.

Марта уявила, як, поклавши слухавку, він незадоволено пояснює Тій, Котра Поруч, що говорив із жінкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (і це було зрозуміло з його спокійного голосу), із жінкою безпорадною й неврівноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), із тією, про яку не варто говорити («Ти в мене — найкраща!»)…

Марта сама не помітила, як механічним рухом натисла кнопку мобілки, яка ось уже кілька секунд знову награвала тривожну мелодію.

Зміст чергового повідомлення дійшов до неї після того, як вона з огидою вимкнула невідомого абонента: «До тебе, дівчинко, вочевидь, нічого не доходить… Що ж… Зробимо інакше: невдовзі збиратимешся на похорон своєї матусі. Я не жартую! До речі, там і зустрінемось. Ти ж не зможеш не приїхати».

О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, відкрила отвір, підділа нігтем тонку пластинку. Спочатку хотіла викинути її в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватної шухлядки. І зітхнула з полегшенням: тепер ця клята машинка більше не заграє до неї своє адажіо! Усе скінчилося.

Можна розслабитися й більше ніколи не згадувати про неприємну пригоду. А гарненьку слухавку зберегти, як талісман. Усе ж таки це непорозуміння дало змогу звернутися до Андрія, почути його голос. Мобілка знадобиться колись пізніше…

Поки що можна буде викладати її на столик у кав’ярні, як це роблять «ділові жінки».

Так, для підвищення самооцінки…

…Незважаючи на те, що мобілка більше не озивалася, заснути цієї ночі Марті так і не вдалося. Нав’язливі питання лізли в голову — хто вона, ця жінка, чому її так наполегливо розшукують? Можливо, це зовсім не жарти, не залякування покинутого чоловіка, а щось набагато серйозніше? Якби та роззява не загубила телефончик, вона вже щось зробила б, щоб уберегтися самій чи застерегти матір від чоловіка-психопата.

Марта була впевнена, що власницю слухавки можна було б якось вирахувати через телефонну компанію, але як це робиться? Не телефонувати ж знову Андрію. Це було б уже занадто.

Звернутися до міліції? Тоді доведеться пояснювати, що поцупила чужу річ. Та й хто займатиметься такою дрібницею, якщо стільки нерозкритих справжніх злочинів довкола?

За вікном уже давно жеврів загострений молодий місяць, а Марта все не могла зімкнути очей. Немов кіноплівку прокручувала увесь день, починаючи з того моменту, як відчинила двері крамниці.

Цікаво, як мобілка опинилася в новій сукні? Мабуть, жінка була схвильована, роздратована, утратила пильність. Але тоді навіщо в такому стані заходити до крамниці? Хоча тут усе ніби зрозуміло: вирішила почати нове життя з покупки. Нелогічно, але дуже по-жіночому. Адже сама Марта в перші дні розлуки з Андрієм вчинила так само: пішла спочатку до перукарні, зробила коротку стрижку, а потім відчайдушно витратила ледь не всі гроші на супермодний брючний костюм. Він і досі висить у шафі, непотрібний. Андрій так і не бачив, як він їй личить! Але ж Андрій, хоч і був розлючений її рішенням розлучитися, але ж не погрожував, не казав таких жахливих речей!

Спиною забігали мурашки. «…Мати в Лісовому отримає твою голову…», «…збиратимешся на похорон своєї матері…»

Хіба так можна? Марта відчула гострий жаль до невідомої жінки. Певно, вона зовсім молода, можливо, ровесниця. Судячи з того, що мала таку дорогу мобілку й відвідувала бутики — заможна, а з розміру сукні, яку міряла, — тендітна, струнка, висока. Прикро… Утрапила дівчинка в халепу. І, мабуть, немає кому розрадити, допомогти. Мати, як казав голос, живе в Лісовому. Глушина…

Мабуть, дівчина звідти втекла до «красивого» життя. Хіба мало таких у місті? Воно ковтає провінціалок, як Молох, і, мов безжальний вітряк, перемелює, пережовує й випльовує на Окружну дорогу, де вдень і вночі юрмляться повії… Нещодавно, згадала Марта, упіймали двох братів-злодіїв, що вбивали на цій дорозі дівчат, і не тільки повій.

Від цієї думки Марту вкриває крижаний піт. А раптом усі ці погрози дійсно не жарт? Жінка рятується від якого-небудь криміналу? Можливо, вона вже далеко й не знає, яка загроза нависла над її матір’ю.

Марта аж підхопилася на ліжку: рішення прийняте! Завтра ж вона поїде в Лісове! Це не так уже й далеко, до того ж відпустка — час є. Село невелике, у ньому повинні знати, у кого донька поїхала до міста й, судячи з усього, гарно влаштувалася, — люди все знають.

«Поїду, — вирішила Марта, — побалакаю з тією жінкою, якось обережно розпитаю, дізнаюся, де її донька, з ким? Можливо, немає нічого страшного — так, побутовий родинний конфлікт… Зрештою, моє сумління буде чистим…»

Вранці все здалося іншим, не таким страшним. Заварюючи каву, Марта навіть подумала, чи варто їхати в якесь село такого спекотного дня.