Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 30

Тепер його немає. Він полетів так само, як колись полетіла Крихітка. Навіть поверх той же — сьомий…

Я не встигла сказати йому те, що хотіла сказати все життя. Хотіла — і не наважувалась. Адже не була впевнена, чи було це насправді? Чи це я вигадала? Ту коротку розмову, те ніжне туркотіння посеред трав’яних хащів на старому ставку, ту недосказану змову семирічного хлопчика з дівчиною, що відбулася багато років тому, коли, притискаючись до мене, він прошепотів, що мама весь час мріє літати, але у неї немає крил. А я посміхнулася, поцілувала його і сказала, що ті крила виростуть в польоті. Варто лише трохи підштовхнути…

…Небо сіріє. Сніг вже повністю вкрив майдан. За годину чи дві почнеться перевірка, вранішня метушня, вмивання-одягання, шкрябання сотень алюмінієвих ложок по мисках, стрекотіння швейних машинок. Так триватиме решту мого життя. А я шкодую лише про одне — не встигла сказати йому: «Я знаю, ХТО допоміг ЇЙ полетіти.

Це зробили ми…»