Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 3

Вона зітхнула й зняла одну вішалку з сукнею, що виглядала соліднішою за інші, більш схожою на одяг «бізнес-леді», підійшла до люстра й з діловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навіть дуже непогано, якби не сказати — просто дивовижно. Марта зітхнула, нахилилася, аби уважніше роздивитися етикетку, і несподівано намацала в кишені сукні щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жіночих цигарок.

Продавчиня не дивилася на неї. Марта обережно полізла до кишені й витягла звідти… крихітний мобільний телефон. Вона навіть не одразу здогадалася, що це, настільки гарненьким був цей витвір дизайнерського мистецтва.

Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу віддати його продавчині, подумала Марта, але чи є впевненість, що та не забере його собі? А якщо це так, тоді навіщо віддавати?

Переконавши себе таким чином, дівчина швиденько сунула слухавку до своєї кишені, ще раз уважно передивилася сукні, зробила вигляд, що жодна їй не сподобалася, і, кивнувши продавчині: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевірка. А ще гірше — зйомки прихованою камерою, які ввійшли в моду й загрожують стати справжнім покаранням для не чистих на руку й сумління пересічних громадян.

Але ніхто не біг за нею слідом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоєнні чужого майна. Попри це, Марта вирішила швидше перейти на протилежний бік вулиці й загубитися в натовпі.

Була дванадцята година дня, сонце вже припікало потилицю, а щоки Марти палали, ніби вона скоїла злочин.

О пів на першу дівчина мала зустрітися зі своєю подружкою у кав’ярні біля старовинного фонтана, яка так і називалася — «Фонтан». Марта прийшла раніше, замовила собі келих холодного пива. Людей у кав’ярні було багато, усі голосно розмовляли, із динаміків лунала музика. На Марту ніхто не зважав.

І вона нарешті змогла витягти телефончик із кишені й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фіолетового кольору з такими дрібними кнопочками, що їх можна натискати хіба що кінчиками нігтів. Гарненька штучка!

— О, ти вже тут! — почула вона над головою.

Тетяна, як завжди, говорила голосно і, зазвичай, уже стріляла своїми чорними оченятами навсібіч. Нарешті її погляд неймовірним зусиллям волі зміг сконцентруватися на Мартиних руках.

— Ого! Купила собі мобільника? Який гарненький! — вона придивилася пильніше й роззявила рота: — Ого! Крута штучка! Скільки ти за неї віддала?

— Це видали на роботі, - сухо відказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповідати про пригоду їй не хотілося. — Сьогодні перший день відпустки, а роботи стільки, що можуть раптом викликати…

Тетяна ображено знизала плечима:

— Гарна в тебе робота, якщо на ній видають такі круті мобіли…

Звісно, не повірила, подумала Марта.

Вони сиділи в затінку просто неба, пили пиво, ліниво перекидаючись репліками. Марта зловила себе на думці, що спілкування з колишньою однокласницею давно вже втратило сенс. Обговорювати, крім чоловіків, нема чого, інших загальних тем обмаль, а приводу розпрощатися й піти в найближчі кілька хвилин не передбачається. Тетяна голосно переказує вчорашню пригоду в таксі, на них озираються. Потік свідомості з домішком сексуальної заклопотаності. Марта робила вигляд, що слухає, і крадькома поглядала на годинник.

Аж раптом звідкись до неї долинула приглушена мелодія адажіо Альбіноні. Така чарівна, така заворожуюча мелодія! Вона ніби перекреслила всі попсові крики, що линули від барної стійки, спустилася на цей пивний острів, мов золота куля, огорнула якоюсь світлою тривогою, передчуттям чогось справжнього, збентежила, змусила закрутити головою в пошуках джерела, з якого линули звуки. Приглушена мелодія лунала десь зовсім поруч. Але — звідки?

— Це ж твоя мобілка! — здогадалася Тетяна.

Марта боязко дістала слухавку, котра сповнила її долоню чарівних вібрацій, зробила великий ковток із келиха під зацікавленим поглядом подруги. Нема куди подітися — треба відповідати. Непевним жестом піднесла апаратик до вуха, натисла потрібну кнопку з намальованою на ній слухавкою:

— Слухаю…

Кілька секунд вона просиділа нерухомо, потім натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.

— Щось важливе? — єхидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змінилася в обличчі. — На роботу викликають?

— Так, викликають, — неуважно пітвердила Марта й підвелася. — Не ображайся, маю йти…

Тетяна знизала плечима.

Марта йшла під прискіпливим поглядом колишньої однокласниці, а в голові ще лунав голос зі слухавки — тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобі пару годин для можливості не псувати наші стосунки… Повертайся, або пошкодуєш…»

Цього дня Марта мала ще безліч невідкладних справ. Треба було з’їздити до нотаріуса, переоформити папери на автомобіль, який нещодавно дістався їй у спадок від якогось далекого родича по материній лінії, відсидіти дві години на черговій лекції в автошколі, забрати з дитсадка сина старшої сестри й відвести його додому, адже Марія цього зробити не могла через якісь термінові збори на роботі.

Здавалося, справ — безліч. І спочатку Марта відчувала себе заклопотаною діловою жінкою, обтяженою купою серйозних проблем. Нотаріус, водійські курси, дитсадок — ох…

Але несподівано на неї звалилася неприємна думка — так, ніби величезна крапля холодного дощу вцілила в саме тім’ячко: усе це дрібниці, нікому не потрібна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немає нічого цікавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло підняти над буденністю, дати новий поштовх до життя, нові відчуття й можливості. Нема заради чого й чим жити!

Марта аж стишила кроки, уражена цією жахливою думкою. Відверто кажучи, із такою ясністю ця думка надійшла до неї вперше. Робота, дім, часом — вечірки, іноді — нудні побачення з нудним передбачуваним фіналом, серіали, які дивишся «впівока», аби не лежати в суцільній тиші, випадкове, несистематизоване читання — аби просто втупитись очима в сторінку, їдучи в транспорті.

Захоплень немає. Справжніх друзів — теж. Таланту Бог не дав…

Чим жити?!

Марта їхала в метро, дивилася на людей довкола себе й думала — невже вони всі так само живуть, як і вона. І купу своїх дрібних буденних справ сприймають за справжнє життя, клопочуться, метушаться, відвойовують собі місце під сонцем, яке, врешті-решт зводиться до цілком певного масштабу: «два на два» — на цвинтарі. Навіщо все це?

А може, не всі так живуть? Погляд вихопив постать худорлявого юнака, що хилитався над нею, мов водорость під водою, тримаючи в руці книгу «Диво польоту», а нижче дрібними літерами в лапках було написано «Історія космонавтики». Марта посміхнулася майже крізь сльози — ні, не всі…

Обличчя юнака було зосередженим і відстороненим, ніби він перебував в іншому вимірі. Він уважно й захоплено дивився на сторінку, іноді здіймаючи очі й позираючи за вікно — у небо. А потім, перепочивши від своїх фантазій, знову повертався до якихось складних малюнків у книзі. У нього було тонке, натхненне обличчя — обличчя, що мало не спустошений вираз. Чи цікава була б йому вона, Марта? Напевно, що ні. Марта зітхнула й перевела погляд далі.

Жінка, що сиділа поруч, теж утупилася в книжку — кольоровий, мов обгортка від льодяника, любовний роман. Теж інший вимір. Вона уявляє себе Діаною, Анжелікою, Ізабеллою чи Скарлетт і свято вірить, що завтра їй на голову звалиться Ред Баттлер чи дон Педро з маленькими чорними вусиками й поведе по бурхливому житейському морю, аки по суху. Її життя насичене мріями й дурницями, і вона ніколи не замислиться над його штучністю. І не буде страждати від думок про власну недосконалість.

А чим живе вона, Марта? Можливо, пригода зі слухавкою дає шанс щось змінити, поворушитись, когось врятувати чи знайти однодумців?

«От роззява! — подумки лаяла вона власницю телефону. — Мабуть, зайшла поміряти ганчірки й випадково сунула апаратик до кишені нової сукні, а потім так і повісила її на кронштейн. Тепер, певно, вирішується щось важливе в її особистому житті. А вона, дурепа, про це не здогадується — ходить десь замість того, щоб іти до власника такого красивого оксамитового баритона…»