Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 27

А розповідати всю пригоду з телефоном вже не має часу.

Потім.

Усе потім! Коли закінчиться ця «мить темряви» і вони перенесуться на її протилежний бік.

Марта ще раз приклала палець до вуст і рішуче вийняла з кишені фіолетову слухавку.

…Усе трапляється водночас!

Сергій і ті, хто стоять за його спиною, на мить завмирають. По обох сторонах дверей западає нестерпна тиша.

Сергій тягнеться рукою до дзвінка…

Марта, все ще тримаючи палець біля вуст, лізе в кишеню джинсів…

Сергій натискає кнопку…

Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…

Дмитро робить крок уперед.

Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.

…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.

А потім настає темрява.

Суцільна темрява…

…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.

Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?

Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.

Очі болять.

Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.

Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.

Просто лежати.

Не думати.

Не згадувати.

Бачити лише темряву.

Нічого не бачити…

Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.

Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…

Це триває мить.

Далі настає темрява.

— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.

— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.

— А що показали аналізи?

— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…

— Чим її вдарили?

- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.

— У неї діабет?

— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?

— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?

— Вже мусить чути, якщо не спить.

— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?

— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.

— Тоді я ще посиджу.

— Як хочете…

Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.

Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.

Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…

— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…

Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.

— Марто…

Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…

Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…

Схиляється нижче.

Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.

Оманливе світло.

Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.

Дивні очі. «Египетські»…

Дивляться лагідно, схвильовано.

— Марто…

Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?

— Це я, Сергій…

Тепер Марта впізнає його.

— Все буде добре, — каже він.

Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:

— Де… я?… Що… сталося?…

— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.

— Що… з ним?

— Я не встиг… Він… — Сергій крадькома кидає погляд на двері, чи не йде лікар або медсестра, які просили не турбувати хвору, і вагається.

— Ка…жи… — наказує Марта.

— Він стрибнув у вікно. Його більше нема… Не бійся.

Марта відводить погляд, все знову спливає і двоїться в очах: хіба вона боялась?

Не встигла.

— Хто… він? — знову питає вона.

— Вербувальник, дилер…

— Хто-о-о?

— Торговець людьми, — серйозно відповідає він, але, побачивши тривогу в її очах, додає: — Тобі треба відпочивати. Я потім усе розповім…

— А Зоя?… — намагається продовжити розмову вона.

— З нею все гаразд. Я розшукав її, вона мені й розповіла… Вона випадково дізналася, напередодні від’їзду… Все було так само, як і з тобою…

— Тепер ви одружитесь… — чи то констатує, чи питає Марта, відчуваючи нестерпну втому.

— Навряд чи… — каже він і підводиться зі стільця. — Ну, тепер можеш спати… Все позаду. А я прийду ще завтра.

Він нарешті посміхається і додає:

— Що тобі принести?

— А-пель-си-ни… — каже вона і впадає в глибокий сон.

«Сьогодні пішов сніг… Він падає й падає. Його так багато — тихого білого снігу. Такого тихого, що всі переходять на шепіт, навіть собак не чутно — теж принишкли. У вікно добре видно, як світиться під ліхтарями вся зона — якимось блакитним світлом, а бараки жевріють на синьому тлі, мов новорічні світильники, в яких палахкотять свічки. Здається, що потрапив у казку про гномів. Вечірне повернення з їдальні дійсно нагадує ходу мешканців підземельного царства — під сотнею ніг ритмічно рипить сніг, світло ліхтарів висвічує сірі хустки й куфайки: гноми мовчазною вервечкою повертаються до своїх печер.

Я чекаю миті, коли всі вкладуться, стихне гамір, і тоді я дивитимусь угору — за вікно. Я милуюся рясним білим палахкотінням і знаю, що вранці майдан перед бараком знову буде рівним, недоторканим, мов поверхня налитого в кухоль молока з пінкою. Ніби його не топтали, не запльовували, не засмічували недопалками. Дивовижна здатність снігу — не пам’ятати зла й ковтати весь денний бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.

Узимку краще думається, ніж восени чи влітку. І ночі довші. Хоча вставати у суцільній темряві набагато важче. Лізти під кран з крижаною водою, одягати на себе все, що є під рукою, тупцювати на повірці у дірявих валянках. Бр-р-р.

Єдине, що мені залишається, — так це думати. Адже ТУТ гарно думається. Особливо вночі.

Це цікавіше, ніж читати книгу. Тим більше, що тут всі книги — допотопні, сто разів читані-перечитані за шкільною чи інститутською програмою, до того ж — подерті на самокрутки чи просто рвані. А коли читаєш щось із часів юності — впадаєш у сентиментальність, згадуєш, за яких обставин читалася та чи та книга, що відбувалося після того, як вона була відкладена.