Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 19

Поруч тихо дихав Дмитро.

Марті здавалося, що вони лежать на човні посеред моря — одні на всьому світі. А хвилі несуть їх до золотого берега, до іншого життя, у якому не буде місця буденщині, розпачу й маячні.

Вона тепер рідко могла заснути одразу — думала, думала, дивуючись тому, як змінилося її життя. За якихось два тижні воно перетворилося на казку — ту, про яку мріяла в дитинстві ночами, дослухаючись, як брутально сваряться батьки, як плаче мати й кляне не лише батька, а разом із ним усю родину, котра «випила з неї всі соки».

Можливо, через те, що хотіла якнайшвидше піти з дому, вона й вискочила заміж так рано. Власне, думала Марта, із її боку це був крок до свободи й самостійності, котрі згодом перетворилися на звичайну залежність: звикла підкорятися, звикла діяти так само, як і мати, — щовечора стояти біля плити чи згинатися над пранням (Андрій категорично відмовлявся заощаджувати на пральну машину, адже хотів купити авто) й одного разу спіймала себе на тій же думці — все це випиває з неї всі соки. І жах полягав не в самій думці, а в тому, що її життя йде тим самим колом.

Спеціальність, яку вона отримала в технікумі легкої промисловості, не приваблювала її, адже стати модельєром так і не вдалося, а робота дрібного клерка на швейній фабриці здавалася їй глухим кутом, ще глухішим, ніж щовечірнє стояння біля плити. Біда полягала ще й у тому, що Марта точно знала: десь має бути інше життя, інші люди й інші розмови, ніж ті, які вона чула в середовищі своїх співробітниць. Але для того, аби знайти його, це життя, ту відправну точку, із якої воно має розпочатися, треба спочатку змінити те, що є. Змінити круто й сміливо. Але цієї сміливості вистачило лише на розлучення й автомобільні курси, на які вона пішла заради цих змін.

Марта згадувала, як, збираючись на роботу чи на ці курси, вона дивилася на себе в дзеркало і з жалем думала про те, що вона — така молода, гарна, струнка й, як запевняли подруги, сексапільна — досі залишається сама. І ніхто її не цікавить. А залежність від звичного побуту в’їлася так, що її треба витягати хіба що обценьками!

І от ця пригода з телефоном круто змінила її життя, дала ту відправну точку, яку вона шукала. Дивно й трохи моторошно: невже все залежить від випадку, від збігу обставин, від якоїсь мізерної дрібниці, повз яку можна запросто пройти. І ніколи не дізнатися, що та дрібниця й була твоєю «відправною точкою» для великого плавання.

Від цієї думки Марта здригнулася.

Сині тіні на стелі коливалися — човен відчалив і плив далі в море, залишаючи позаду всі сумніви. А вона все ж таки знайшла в собі сили й розум відгукнутися на дзвіночок долі!

Вона з теплотою поглянула на чоловіка, який спав поруч. Із ним не буде побутової метушні — це точно. Від усього, що він робив чи говорив, віяло впевненістю й новизною, до яких Марта не звикла, але звикне обов’язково, адже створена саме для такого життя, що минає в мандрах, захопленні, думках про високе у любові.

Дмитро виявився знавцем багатьох не відомих або не зрозумілих для неї речей, або тих, про які вона часом міркувала й сама, але не могла знайти для їх висловлення потрібних слів.

Марта з задоволенням прокручувала в пам’яті сьогоднішню розмову після їхнього повернення до неї в квартиру. Згадуючи цю невдалу вечерю в ресторані, Дмитро розлого та дотепно говорив про добро і зло — так, як би Марті й на думку не спало, адже вона звикла користуватися постулатами, котрі втовкмачували в голову зі школи. Хоча би про те, що «добро завжди перемагає зло».

Власне, із цього й почалася розмова, коли вона невимушено вимовила цю фразу стосовно сьогоднішньої зустрічі. А Дмитро пристрасно й аргументовано заперечив цьому постулатові. І зробив це так тонко й мудро, що вона прийшла в захват від нового відкриття цієї, з одного боку, правильної, а з другого — суперечливої, аксіоми.

— Бог створив світ гармонійним, — сказав Дмитро. — Все в ньому має бути врівноваженим. За законом сполучених сосудів. Розумієш? Тому ніколи одна чаша терезів не повинна переважати іншу — усе має бути на одному рівні! У світі стільки ж любові, скільки ненависті, стільки ж болю, скільки й щастя, стільки ж сліз, скільки й сміху. Зло ніколи не переважить добро, так само, як і ніколи не станеться навпаки. Уявляєш, на що перетвориться те добро, якщо воно візьме гору? За добро, котре ти несеш людям, вони можуть розіпнути. А так — усе збалансовано. Якщо хтось додає на чашу зла бодай краплину — у цей же час в якомусь іншому місці, можливо на іншому кінці Землі, хтось так само кладе пір’їнку благодаті на протилежну чашу. І все знову врівноважується. Проблема лише в тому, що в цієї миті тимчасового дисбалансу й скоюються неправедні вчинки. Але в іншої миті, коли пір’їнка добра лягає на терези — пишуться поеми, складаються вірші, надходить осяяння вченим і митцям, народжуються генії й… зустрічаються ті, кому суджено зустрітися.

— Тобто під час нашої зустрічі хтось невідомий урівноважив чаші добрим учинком? — посміхнулася Марта.

— Саме так, маленька, — серйозно відповів він і замислено додав: — А потім знову настала мить темряви… Так має бути. Гармонія — гойдалка, вічний двигун, без якого в світі настане хаос…

Марта ворухнулася, і Дмитро уві сні поклав на неї руку. Цей жест сповнив її ніжності.

І вона несподівано подумала про те, що та молода жінка, котрій загрожували по знайденій мобілці, певно, ніколи не була такою щасливою — бідна сільська дурепа, що потрапила до рук ревнивця. Добре, що в неї знайшлися сили втекти від нього. Можливо, її «відправна точка» знаходилася на перетині з Мартиною. Тобто в гармонії й рівновазі: хтось загубив (мить переваги зла!) — хтось знайшов (мить справедливості!). Але в обох випадках усе пішло на краще, подумала Марта, засинаючи в заспокійливому мерехтінні та шелесті синіх хвиль…

Коли її розбудив телефон, було близько одинадцятої ранку. Так довго вона ще ніколи не спала.

Марта підхопилася, ще не розуміючи, чому в кімнаті так світло, механічним рухом помацала другу подушку — вона була прохолодною, проте під рукою опинилася записка: «Я — на роботу. Спи, спи, спи довго й солодко. Поки я не приїду. Тоді підемо вечеряти — тільки вдвох. Кохаю. Д.» — і малюнок на ній: широка кумедна посмішка з двома вухами.

Марта поцілувала записку й неохоче простягнула руку до телефону, котрий продовжував настирливо дзеленчати.

— Слава богу! — одразу почула вона зі слухавки поквапливий голос.

— Хто це? — мляво поцікавилася Марта, хоча впізнала голос Сергія.

Він назвався й розгублено додав:

— Сподіваюся, не розбудив?

— Розбудив, — буркнула Марта.

— Отакої! Знову?! Тепер ви спите до одинадцятої. Що трапилося? — іронічно вимовив він.

— Мені здається, я не давала вам приводу втручатися в моє життя! — роздратовано сказала Марта.

— Так, звісно. Але згадайте, що першою це зробили ви! — парирував Сергій.

Це дійсно був аргумент. І Марта вирішила не кидати слухавку.

— Так от, — вів далі Сергій, — ви самі закрутили це колесо! Я вже був цілком спокійний, моє життя майже входило в нормальну колію — і тут ви.

— Я щось не розумію, — пробурмотіла Марта. — До чого тут я? І що ви від мене хочете?

— Я хочу дещо вам розповісти, а там вирішемо, що робити.

— Розповісти — про що? — не зрозуміла вона. — Мені більше нема про що говорити з вами, не ображайтеся. Ведіть свої справи самі, а мене залиште в спокої. У мене зовсім інші плани на майбутній тиждень, — до речі, останній тиждень відпустки. Не хочу його псувати.

— Отакої?! Що ж, все зрозуміло, але… — На тому кінці слухавки завагалися, але за мить голос Сергія набрав упевненості, - але я мушу вам дещо розповісти й про дещо попросити.

— Наприклад?

— Це не телефонна розмова.

— Я не збираюся виходити на цю спеку лише задля філіжанки кави з такою настирливою людиною, як ви! — категорично відмовила Марта й хотіла вже додати «до побачення», але Сергій випередив її повідомленням, котре змусило її згодитись на зустріч: