Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 16

Марта присіла на диван. Зав’язалася легка розмова ні про що. Марта заворожено спостерігала, як віртуозно жінка веде бесіду з незнайомими людьми. Сама ж вона лише спромоглася на запитання, чи всіх клієнтів вона знає в обличчя. Жінка відповіла, що тут вдягаються відомі люди, яких не важко упізнати. Із гордістю назвала кілька призвіщ…

Нарешті ритуал скінчився.

Чоловік поглянув на годинник, підвівся, чемно подав Марті руку…

«…Я знала, вірила, сподівалася, що буде саме так!

Якийсь звичайний день — буденний, простий і смішний у своєму повному безглузді — а потім, як кажуть поети, «удар блискавки» — і все зміниться.

Невже це нарешті сталося?

Певно, комусь усюдисущому треба було провести мене крізь дні розпачу, самотності, маячні й дрібних справ, аби потім одним рухом руки закреслити й відсунути це все. Мов у театрі, стулити завіси і відмежувати мене від страху, нудьги й буденності. Із самого початку я відчувала, що щось має статися.

Але не уявляла, що саме. Просто хотіла пригод, дії, змін, нових вражень. Але щоб ось так…»

Кімната була затоплена запахом троянд. Силует величезного букета, підсвічений місяцем, відбивався на протилежній стіні, і скупчені тіні від голівок й бутонів нагадували юрму янголів. Можливо, то дійсно були янголи-ельфи, що живуть у квітах…

Ім’я троянди, подумалось Марті…

Якщо в троянди є ім’я — це ЙОГО ім’я…

Їй закортіло покласти найбільшу пурпурово-чорну квітку поруч із собою на подушку. Вона так і зробила. І заснула, занурившись обличчям у солодкі оксамитові пелюстки.

…Невже це відбулося всього два дні тому. Два дні — і життя перевернуте, перетворене на суцільний політ серед зірок і квітів.

— Пішли вип’ємо десь каву, — запропонував їй незнайомець, щойно вони вийшли з магазину.

— А та, що ми пили зараз у крамниці, вас не влаштовує? — запитала Марта.

— Надто маленькі філіжанки! — серйозно сказав він.

«Якесь зачароване місце…» — подумала Марта.

— Чому ви посміхаєтесь?

— Так… Думаю про… збіг обставин…

— Перепрошую? — Він подивився на неї уважно, і його чорні зіниці ніби увібрали її в себе, втягнули, мов у тунель.

— Не зважайте… — хитнула головою Марта.

— Тож ударимо по каві? — весело й просто запропонував він.

— Ви завжди такий… — вона не могла одібрати слів, адже молодик не здавався нахабним. Навпаки — при всьому своєму зовнішньому вигляді (Марта одразу зауважила, що на ньому дорогий одяг і не менш коштовний годинник) він здавався простим і відкритим.

— …нахабний? — підказав він й посміхнувся. — Якщо відверто — ніколи.

— Отже, я — перший піддослідний кролик?

Він зніяковів і раптом вимовив зовсім по-дитячому:

— Я не зрозумів… Ви відмовляєтеся? Ви зайняті?

«Нічим я не зайнята, — подумала Марта. — І мене давно ніхто не запрошував на каву…»

— Добре, — сказала вона. — Ходімо пити каву.

…Ще ніколи їй не було так легко спілкуватися з незнайомим чоловіком. Виявилося, що вони читали одні й ті ж книжки, захоплювалися тією ж музикою. Кілька разів він продовжував її думку влучною цитатою, яку вона забувала на півслові. Марта навмисно замовкала, перевіряючи, чи не буде обтяжливою пауза в розмові. Не була!

Дмитро (так назвався новий знайомий) цікаво розповідав про країни, у яких йому довелося побувати.

Марта з задоволенням слухала його розповіді про Венеціанський карнавал, Віденські вежі, Каннський фестиваль.

Їй подобалося й те, що, говорячи про речі для неї недосяжні, він не демонстрував своєї переваги. Як хлопчисько, розставляв на столі запальничку та філіжанку, щоб краще пояснити складну комбінацію в боксі, або кумедно кривився, зображаючи обличчя світських дам у Віденській опері.

Якоїсь миті Марті навіть закортіло провести рукою по його волоссю, як вона це робила зі своїм чотирирічним небожем…

— Я, мабуть, схожий на ненормального? — впіймавши її погляд, запитав Дмитро. — Ви так дивно дивитесь на мене. Я роблю щось не те?

— Ні, - заспокоїла вона. — Просто я не уявляла, що чоловіки, що купують золоті запонки в модних магазинах, можуть бути такими, як ви…

— Я вас розумію, — посерйознішав він. — У вас склалося певне враження, що всі, як то кажуть, «бізнесмени», повинні бути «квадратними». До речі, ці запонки я купив своєму татові. У нього завтра день народження. А я не прихильник усіх цих атрибутів. І ненавиджу носити костюми. Якби міг, із задоволенням ходив би ось у таких потертих джинсах, як у вас…

Марта почервоніла, в останніх словах їй почулося приховане знущання.

— Так, я можу собі це дозволити! — із викликом сказала вона.

— О господи! Я слон у порцеляновій крамниці! — він постукав себе по голові. — Ви мене не зрозуміли. Я, певно, не вмію поводитись із такими жінками, як ви.

— Чим же я відрізняюся від жінок вашого кола?

— Господи, яке там «коло»! — гаряче заговорив він. — У тому, як ви кажете, колі, немає живих людей! Є «гаманці» й «речі». Товсті гаманці із золотими запонками купують будь-яку річ — байдуже, що вона, можливо, «секонд-хенд», і користуються, поки не набридне. Як я ненавиджу це спотворене суспільство! Єдина втіха, що, можливо, їхні діти все ж таки прочитають ті книжки, які їхні батьки скуповують для створення іміджу чи інтер’єру.

Він замовк. А потім рішуче додав:

— Послухайте, Марто, подаруйте мені цей вечір…

…Потім вони блукали вулицями, і він на кожному кроці купував їй букет троянд на довгих ніжках. А коли вони вийшли на освітлену вогнями набережну, за Мартиною примхою, вони роздарували половину букетів жінкам, котрі зустрічалися на їхньому шляху.

Увечері почав накрапати дощик, і будинки, пагорби, церкви, кав’ярні на причалі замерехтіли в синьому мареві, мов підводні царства.

— Зараз буде злива. Рятуймося! — Дмитро вхопив Марту за руку, і вона не помітила, як вони вже сиділи за вишукано накритим столиком у каюті одного з ресторанів на воді.

Потім він відвіз її додому. Вони влаштувалися на задньому сидінні таксі й мовчали всю дорогу. Довгий день закінчився. Треба було ставити останню крапку. Або кому?

Марта дивилася за вікно, вогні ліхтарів проносилися повз скло, як метеорити.

— Пам’ятаєте епізод із «Іронії долі», — нарешті порушив мовчанку він, — «…я весь час шукаю привід, щоби залишитись. І не знахожду його…»

— «…а я весь час шукаю привід залишити вас…» — посміхнулася Марта.

— Правда? — зрадів він.

— Правда…

— Тоді я чекатиму на вас завтра, тільки скажіть де…

Він не зробив спроби «напроситися на чашку чаю», просто провів її до під’їзду, поцілував руку. Не так, як це робиться зазвичай, а у перегорнуту долоню.

У ліфті Марта притисла руку до своїх вуст, і їй здалося, що його поцілунок пахне трояндами.

— Марто? Куди ви щезли?!

Голос Сергія у слухавці змусив Марту незадоволено зморщитись, як від зубного болю.

— Як ваші… тобто, наші справи? Ви щось узнали?

— Сергію, подивіться на годинник! Сьома ранку… Я ще сплю.

— Але ж я намагався додзвонитися й позавчора, і вчора, — почав виправдовуватися він. — Вас не було. Я захвилювався… Ви щось дізналися про Зою?

— Яку Зою?… — почала дратуватися Марта. — Подумайте, чому про вашу дівчину повинна піклуватися я?

У слухавці зависла довга пауза.

— Я вас не розумію, — нарешті вимовив він. — Спочатку ви самі заварюєте цю кашу, а тепер кажете, що не знаєте ніякої Зої…

— Я її справді не знаю й ніколи не бачила! Гадаю, що пошуки вашої колишньої нареченої — ваша справа. І взагалі, я втомилася від усього цього. Чому ви, чоловіки, так полюбляєте перекладати свої проблеми на наші тендітні плечі?! Вам це не здається дивним?

— Мені здається дивним те, що ви так охололи. Згадайте, ви ж самі знайшли мене…

— Ну то й що? Я звернула вашу увагу на ситуацію. Якщо вона вас так само занепокоїла, як мене, продовжуйте пошуки, робіть щось, зверніться до міліції. А мені набридло гратися в «пінкертонів», мені не десять років. Зрештою, у мене ще є інші справи. Ви мене розумієте?