Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 10

Посиденьки в гуртожитку, писання конспектів і важкі розрахунки, на що витратити сорок гривень, що лишились від підвищеної стипендії?…

Дівчина не помітила, як прозорі двері крамниці розсунулися, із них вийшла жінка й зупинилася за її спиною:

— Подобається?

Дівчина здригнулася від несподіванки й поглянула на співрозмовницю.

Це була жінка, про яких кажуть — «без віку»: виглядала на тридцять, хоча, певно, була старша. Бездоганна фігура, затягнута в яскраво-білий брючний костюм, черевики на височенних підборах, тьмяний густий запах парфумів, модна зачіска, ледь помітний макіяж. Словом, жінка з рекламного проспекту.

Типова «бізнес-леді», від якої просто-таки тхне успішністю.

— Так, — коротко відповіла дівчина й зробила кілька кроків, аби піти. Але жінка зупинила її наступним запитанням:

— Мабуть, мрієш про такі речі?

«Що вона до мене чіпляється?» — подумала дівчина, але довелося відповідати:

— У мене інші мрії. Це я так… Замислилася про своє…

Жінка розсміялася. І цей сміх не був зверхнім — швидше лагідним, розчуленим.

— Не хитруй, маленька! Я чудово розумію, як тобі кортить хоча б поміряти сукню. Сама була такою. Тим паче, що в тебе цілком модельна зовнішність. — Жінка обережним жестом відкинула пасмо волосся з плеча дівчини. — А в мене — гарний настрій! — додала вона. — І мені сьогодні хочеться побути для когось доброю феєю. До речі, цей бутик належить мені. Якщо хочеш — дозволяю зробити примірку.

«Бандерша!» — промайнуло в голові у дівчини.

Але не встигла вона якось відреагувати на це запрошення, як жінка вже знову сміялася своїм мелодійним сміхом:

— Я знаю, про що ти подумала! Мовляв, ось стоїть старе розцяцьковане стерво й заманює бідненьких дівчаток у пастку! Не червоній! Я б сама подумала те саме. Такий наш час — у всьому шукаємо підступність… А все просто: це стерво бальзаківського віку хоче сьогодні побути доброю феєю. Такий день… — додала вона сумно. — День спогадів… Колись я так само розглядала вітрини (щоправда, тоді вони не були такими привабливими) і мріяла, що колись обов’язково куплю найдорожчу сукню. На зло всім! А головне — собі, тій, якою була тоді — закомплексованим бридким каченям. І знаєш, що я зробила? Зайшла до магазину й переміряла все, що там було! А знаєш, що далі? Через рік я вже купувала собі вбрання за каталогом «Отто»! Адже є такий неписаний закон: хочеш завтра мати авто — сьогодні придбай ролики! Іншими словами: мрії здійснюються, якщо ти хоч щось для того робиш. У даному випадку дорога сукня — символ твого майбутнього успіху. А успіх треба моделювати заздалегідь.

Дівчина мов зачарована слухала ці слова. Мати ніколи не говорила їй подібних речей. Навпаки, вдома — далеко від столиці — її вчили бути економною й не намагатися стрибати вище голови, не вирізнятися з-поміж інших і старанно працювати, адже праця «облогороджує людину» (мати) і «зробила з мавпи людину» (тато).

От якби в неї була така подруга — мудра, старша! Так вже набридли дівчачі розмови про те, де дешевше купити косметику, куди податися ввечері, та безкінечні теревені про вдале заміжжя.

— Як тебе звати? — запитала жінка.

— Аліса…

— О! Тоді тобі пряма дорога до країни чудес! — Жінка розсміялася й стала на порозі крамнички. — Двері тихо розсунулися. — Прошу!

— Це незручно, адже я не збираюся нічого купувати… — зніяковіла Аліса.

— Це мені незручно, дитино, — серйозно промовила жінка. — Незручно й соромно від того, що наші дівчата — порядні й гарні — сюди не заходять. Лише стоять на порозі й дивляться. А якщо колись потім заходять, то вже зовсім іншими людьми, адже шукають не можливості самій заробити на життя, а спонсорів, для яких стають ганчір’яними ляльками… Це сумно.

Аліса не помітила, як опинилася в приємній прохолоді невеликого бутика.

— Роздивляйся, міряй! — кивнула їй господиня (вона представилася Оленою Олександрівною) і сіла в кутку за маленьким скляним столиком, на якому були розкладені папери. — І ніколи не думай про людей погано… Не все в житті вирішують гроші. Не заважатиму тобі…

І вона заглибилася в папери.

Аліса з задоволенням удихнула запах дорогих речей. Їй здалося, що вона сунула носа до коробочки з пудрою — приємний солодкий аромат залоскотав ніздрі. Аліса навіть чхнула, зніяковіла. Зиркнула на хазяйку, але та сиділа незворушно.

Що ж, можна скористатися її настроєм і поміряти сукні — гроші за це не платити. До того ж, жінка має рацію: успіх треба моделювати, нехай навіть і таким чином. Аліса відчула впевненість: колись вона обов’язково придбає тут сукню! І не одну. Добре, що все так склалося. А ця жінка така чудова, справжня фея!

Аліса провела рукою по вішалках, відчуваючи, як різнобарвні сукні відгукуються до неї, немов клавіші, і обрала ту, що звучала, як ніжна «соль»: сіро-рожеву, на тонких бретельках, розшиту сірим та рожевим бісером…

— Я поміряю цю, — гукнула вона до Олени Олександрівни, але та, не відриваючись від паперів, лише кивнула головою.

«Добре, що не нависає, не нав’язується, — подумала Аліса, — тактовна жінка…»

У примірочній було величезне люстро, вмонтоване в стіну, — чисте, прозоре, трохи тоноване, як і скло вітрини. Це надавало глибини відображенню. Аліса швидко скинула джинси, футболку, трохи постояла так, роздивляючись сіро-рожеву хмарку, яку тримала в руках: як його вдягати? Подивилася на цінник… Ого!

І рішуче розстібнула ледь помітну блискавку на сукні. Одягла. Постояла з заплющеними очима. Відкрила їх…

Олена Олександрівна знала, що робила! Звичайно ж, Аліса тепер працюватиме, саме як віл, аби тільки купити цю річ! Аліса дивилася на себе в люстро й з жахом розуміла, що речі мають величезну владу, про яку вона ніколи навіть не здогадувалася. Вона звикла купувати собі щось практичне, щоб не бруднилося й носилося якнайдовше — так її навчили батьки. А тепер вона бачила, як легесенька — не більше ста грамів! — ганчірка змінила її. У дзеркалі відобразилася дивовижної краси жінка. Така б ніколи не стояла на перехресті, не знаючи, що робити! Сльози підступили до очей. Аліса рішуче зняла сукню. Але влазити в потерті, старі джинси їй не хотілося. Ось так би взяти й піти голою! Якщо не ця сукня — тоді нічого не треба! Після неї джинси й футболка здалися їй найбрутальнішою «віслюковою шкурою».

Треба опанувати емоції! Аліса швидко перевдяглася й вийшла з сукнею до зали.

— Ну як? — відірвалася від роботи господиня.

— Краще б я цього не робила… — зітхнула Аліса. — Але вам величезне спасибі! Людиною себе відчула.

— Нічого, — узялася заспокоювати її Олена Олександрівна. — Коли прийдеш її купувати — а я впевнена, що це трапиться дуже скоро! — зроблю тобі велику знижку… О’кей?

— Ви дійсно добра фея, дякую.

— А я тобі що казала! Давай-но я тебе ще кавою пригощу — я всіх своїх клієнток пригощаю — і давніх, і майбутніх. Оксаночко! — гукнула вона до молоденької продавчині, яку Аліса раніше навіть не помітила. — Зроби нам, будь ласка…

Вона не встигла договорити — у двері ввійшов покупець.

Аліса потім довго згадувала цю мить, намагалася відновити події в тій послідовності. Але щоразу уява зраджувала їй і малювала зовсім інші картинки…

А коли вона згодом переповідала цю історію подругам по гуртожитку, її слова лунали зовсім неправдоподібно.

І дівчина замовкала.

І сама собі не вірила…

Ось як це виглядало…

…Чоловік зайшов до крамниці й примружив очі, звикаючи до темряви. Адже темрява так само сліпить, як і світло, якщо зайти в неї з білого дня.

Він постояв якусь мить, звикаючи до тьмяного освітлення крамниці.

Потім озирнувся, хто тут є, і помітив у кутку столик, за яким сиділа хазяйка й перед яким стояла Аліса, тримаючи в руках сукню.

— Я би хотів придбати краватку, — звернувся він до дівчини, прийнявши її за продавчиню або менеджера.

Жінки перезирнулися, і в очах Олени Олександрівни Аліса помітила хуліганських бісиків, мовляв, ось тобі, дівчинко, ще одна пригода: ось тобі розіграш, розважся!