»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 28

Ліля кивнула, не зводячи із Шрагіна напруженого, вивчаючого погляду.

— Значить, ми її врятуємо? Я можу їй це сказати? — спитала вона.

— Про мене їй ні слова, — суворо сказав Шрагін і повторив: — Ні слова. А завтра ввечері я вже знатиму, як ми зробимо. А зараз… я, Ліля, страшенно втомився, мені треба поспати.

— На добраніч, — ледве чутно промовила Ліля й пішла.

Шрагін ще довго дивився на двері, що зачинилися і схвильовано думав про те, що відбулося. Справді сьогодні щасливий день. І раптом він згадав слова генерала Штромма, що росіян можна зробити слухняними за допомогою роботи і пристойної платні. «Ідіоти! Всієї вашої казни не вистачило б, щоб купити одного вчителя музики, який врятував Раю…»

Вчинок Лілі радував Шрагіна, хоч він і знав, що зробила вона його майже випадково і не усвідомлювала, до чого він може призвести. Так чи інакше, але дівчину, яка сидить тепер на горищі, треба врятувати…

Розділ 17

Марія Степанівна Любченко тільки-но повернулася з лікарні й хотіла лягати спати, коли в двері її квартири сильно постукали.

Любченко зразу вирішила — нещастя, і страх позбавив її сил. Вона не могла ступити ні кроку і стояла біля ліжка, тримаючись за його спинку. Стукіт повторився, Любченко не рухалась з місця. У двері почали грюкати, щось з тріском зламалось, і в квартиру вдерлися гестапівці. Їх було троє; двоє зовсім молоді, а третій — це був Бульдог — здався їй страшною потворою величезного зросту.

— Любченко Марія? — спитав він, ткнувши їй в лице пістолетом.

— Так… Любченко, — пробурмотіла вона. Сили зовсім її залишили, і вона впала на ліжко.

— Взяти! — наказав Бульдог.

Молоденькі гестапівці підхопили Любченко під руки й потягли до дверей. Вона не могла навіть переставляти ноги, її пхнули в машину на заднє сидіння. Молоді гестапівці сіли по обидва боки, тримаючи її за руки. Раптом Любченко застогнала і опустила голову на груди. Гестапівець узяв її за підборіддя й відкинув голову на спинку сидіння.

— Вона, часом, не здохла від страху? — тихо мовив він.

Бульдог сів поруч з шофером. Машина зірвалася з місця і помчала темними вулицями…

— Одну тварюку доставили, — доповів Бульдог Релінку. — Їду по другу. Тільки леді трохи не в формі, я викликав до неї лікаря.

— Обшук зробили? — спитав Релінк.

— Я не людина-блискавка, — усміхнувся Бульдог. — Мені наказано доставити обидві тварюки ще цієї ночі, і наказ, як бачите, виконується. Привезу другу тварюку і займусь обшуком.

— Мені потрібний хоч один доказ для першого допиту, — суворо сказав Релінк.

Бульдог розсміявся:

— Та, киньте ви, їй-богу, зараз побачите не людину, а рідку манну кашу. Вона вам сама все охоче викладе.

Лікар приводив Любченко до пам’яті. Він зробив їй укол і з суто професіональною байдужістю стежив за безвідмовною дією ліків. Любченко розплющила очі, здивовано поглянула навкруги і затремтіла. Лікар дав їй води. Цокаючи зубами об склянку, Любченко кілька разів ковтнула.

— Що вам від мене потрібно? — спитала вона по-німецькому.

— Нічого. Я лікар.

— Лікар? — здивувалася Любченко. — Де я?

— Там, куди вас доставили, — усміхнувся лікар.

— Що зі мною було?

— Думаю, спазма серцевого м’яза, це не страшно…

У Любченко зажевріла надія, що її привезли не в гестапо. Але в цю мить в кімнату ввійшли два молоденьких гестапівці, мовчки підхопили її під руки і повели. Тепер ноги трохи слухались, вона вже була здатна думати. Любченко зрозуміла: ніякої надії нема, вона в гестапо. «Я ж знала, що все цим закінчиться, знала…» Враз пригадала свою розмову в міськкомі партії. Глуха злість штовхнула її в спину, і вона пішла швидше, немов поспішала довести комусь, що мала рацію, коли не погоджувалась і боялася залишатися в місті.

Молоденькі гестапівці посадили її на стілець перед столом Релінка і відійшли до дверей. Релінк кілька хвилин мовчки дивився на Любченко, наче руками обмацував її дрябле, з обвислими щоками обличчя, крихкотілу безформну постать і нарешті зупинив погляд на її руках, що безсило лежали на колінах.

— Ви, здається, розмовляєте по-німецькому? — добродушно спитав Релінк.

— Так, але не зовсім добре, — тихо відповіла Любченко.

— Ваша професія?

— Лікар. Вузька спеціальність — туберкульоз.

— Ах, вузька? Чудово. А ще яка у вас є спеціальність, ширша?

— Більше ніякої.

— А за якою спеціальністю вас залишили в місті ваші партійні фюрери?

Релінк дивився на Любченко весело, без будь-якої злості. Це її обеззброювало, вона ждала, вмираючи від страху, зовсім іншого.

— Я залишилась в місті за тією ж спеціальністю, тобто як лікар біля хворих, яких не можна було вивезти, — відповіла вона.

— О! Розумію, розумію, професійний обов’язок, — наче повірив Релінк. — Ну, а що ви повинні були робити як комуністка?

— Те ж саме, лікувати хворих, — Любченко поступово заспокоїлась, їй здавалося, що гестапівець її відповідями задоволений.

— Це правда, тільки правда? — проникливо спитав Релінк.

— Так, тільки правда, — відповіла Любченко і подумала про себе, що вона дійсно каже цілковиту правду, адже про доручення ховати в лікарні людей підпілля гестапівці просто не можуть знати.

Релінк і справді не мав ніяких відомостей про характер таємних доручень, даних цій жінці, і одержати їх він міг зараз тільки від неї самої. Він вийшов з-за стола, зупинився впритул перед Любченко і зверху вниз пильно дивився на неї. І вона, підвівши свої набряклі повіки, знизу вгору дивилася на нього.

— Значить, тільки правда? — тихо спитав Релінк.

— Так, правда.

Релінк миттю спочатку лівою, а потім правою долонею вдарив Любченко по обличчю. Голова її метнулась в один бік, в другий. Любченко хотіла відсахнутись назад, але стілець перекинувся, і вона разом з ним упала на підлогу.

Релінк подав знак молоденьким гестапівцям, вони підняли Любченко і посадили на стілець. її обличчя, що стало темно-червоним, відбивало тільки жах, самий тільки жах, і Релінк, побачивши це, був уже впевнений в успіхові.

— Значить, тільки правда? — тихо спитав він, знову присунувшись до неї впритул.

Вона мовчала.

Релінк вернувся до стола, закурив і, почекавши трохи, сказав:

— Ви, очевидно, не знаєте, що у вас немає ніякої можливості уникнути неприємностей, що включають в себе і смерть. Ми дамо вам спокій тільки тоді, коли ви скажете нам цілковиту правду — що вам доручили робити в місті? А втім, нам відомо це, як і те, що ви ще нічого не встигли зробити, і це полегшує вашу долю. Але зараз необхідно, щоб ви все сказали самі. Кажіть, я жду рівно хвилину.

Любченко сиділа, втупившись мертвими очима в підлогу. Її мозок, що гудів після ударів, обпалювала одна і та сама думка: «Вони знали, що посилають мене на загибель».

— Дайте їй води, — розпорядився Релінк. Гестапівець подав їй склянку, але вона з жахом відсахнулась од нього.

— Вилийте на голову.

Гестапівець не поспішаючи, тонким струмочком вилив воду на голову Любченко. Вода потекла за кофту по спині, Любченко почала тремтіти.

— Хвилина минула, — голосно об’явив Релінк. — Відповідайте: хто й навіщо залишив вас у місті?

«Я ж знала, що ніякої користі принести не зможу, — гарячково думала Любченко. — І вони це теж знали. Вони знали, що посилають мене на загибель, і тепер всьому кінець. Ну що станеться особливого, якщо я скажу, хто мене залишив у місті й навіщо? Гестапівці знають все і без мене, врешті я ж нікого не викажу, крім себе».

— Мене залишив тут міськком партії, щоб я ховала в лікарні його людей, — сказала вона тихо.

— Іншими словами, ви добровільно погодилися вести діяльність, ворожу Німеччині? — уточнив Релінк.

— Мене умовили, примусили, — ледве чутно промовила Любченко.

— Це становища не міняє, — підхопив Релінк. — На плечах у вас я поки що бачу вашу власну голову, а це значить, що вам доведеться відповідати.

Релінк з’єднався з кимось телефоном і сказав: