»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 98

— А я от навчився спати на замовлення, — сміючись, сказав Марков. — До війни мучився безсонням, таблетки на ніч ковтав. А тут навчився спати. Є півгодини між сеансами зв'язку — сплю. І будити не треба. Рівно через тридцять хвилин сон сам припиняється.

— Мої не підводять вас? — опитав товариш Олексій.

— Що ви! Розвідники що треба. Спасибі.

— Я вперше так близько зіткнувся з вашою роботою; думав раніше, що спеціальність у вас особлива, а виявилось, що ваша робота — це теж боротьба, смілива, навіть зухвала, розумна, хитра, і, якщо у людини ці якості є, розвідник з неї напевно вийде. А війна показала, що у нас людей з такими якостями скільки завгодно.

— Взагалі — так, — погодився Марков і, усміхнувшись, додав: — А решта вже досвід і деякі спеціальні знання.

— Деякі? — Товариш Олексій, хитро примружившись, дивився на Маркова. — Ну гаразд, залишимо цю тему, а то ви ще пройдетеся з приводу того, що всі можуть вести і партійну роботу також.

— Я саме до цього і приготувався, — розсміявся Марков.

— Хочу інформувати вас про свої справи, — сказав товариш Олексій серйозно. — Я щойно повернувся з Москви. Літав на нараду. Там був і ваш начальник Старков. Потім я з ним окремо розмовляв. Справа в тому, що нинішні весна і літо для нас вирішальні. Буде великий наступ армії, і велика наша робота їй на допомогу. Треба гадати, і ваша також.

Товариш Олексій підсунув до себе карту, яка лежала на другій половині стола, надів окуляри і почав розповідати, показуючи на карті. Чимало з того, що він говорив, Марков уже знав, але все-таки загальної картини майбутніх весняно-літніх подій він собі не уявляв. Тенор він побачив її в усьому складному сплетінні завдань армії, партизанів, підпілля і, звісно ж, розвідки.

— До підходу армії в цей район, — говорив товариш Олексій, — ми, з свого боку, підведемо сюди два партизанські з'єднання, щоб не дати гітлерівцям спокійно зайняти позиції на підготовленому ними «Сірому поясі» або, точніше сказати, на тому, що від цього пояса залишиться після роботи нашої авіації та артилерії.— Товариш Олексій підвів обличчя від карти і подивився на Маркова поверх окулярів. — Адже це ваша робота — розвідка «Сірого пояса».

— І наша, — сказав Марков, натиснувши на «і».

— Я на нараді образився на вас. Хоч би натякнули про це.

— Нам краще, коли про нас говорять менше, — усміхнувся Марков.

— Ну й народ! — розсміявся товариш Олексій. — Я висловив свою образу на вас Старкову, так він відповів ще гостріше. «Я, — каже, — не знав, що там діяли наші люди. І ви, — каже, — не знаєте». Бачив? До речі, як справи у вашого чоловіка, який проник до власовців? Мої люди кажуть, що там сволота на сволоті сидить і сволотою поганяє. Ми перестали шукати там опори і вирішили просто влаштувати цій банді партизанську баню.

— Коли?

— Ось трохи мороз відпустить, ми цю їхню філію у селищі шкіряного заводу закриємо на переоблік. Нам їхня друкарня потрібна. Визволимо місто, а газету ні на чому друкувати.

— Моя людина там працює, але поки що нічого істотного її робота не дала, — сказав Марков.

— Чи не допоможе він нам, коли ми здійснюватимемо операцію?

— Звичайно, допоможе.

Марков вирішив, що, як тільки повернеться до своїх, через Кравцова передасть Добриніну, щоб той кинув забарну метушню з начальником госпіталю і чекав партизанського наскоку. На допомогу йому треба буде підкинути двох хлопців із групи Будницького. Втрьох вони зможуть добре допомогти партизанам. Збережуть, зокрема, друкарню. Після прийнятого рішення у Маркова на душі стало легше.

Обговоривши всі невідкладні і майбутні справи, Марков і товариш Олексій уже хотіли прощатись. Саме тоді в кімнату увійшов худенький хлопчина. Він хотів сказати щось секретареві обкому, але зупинився і виразно поглянув на Маркова.

— Говори, говори, — сказав йому товариш Олексій.

— Я прийняв радіоповідомлення із Веліжа: учора вночі гестапо взяло Кравченка, Набутського і Соловйову.

— Ах ти, хай йому чорт! Ex! — вигукнув товариш Олексій. — Ex… — ще раз повторив він тихо. Потім вирвав з блокнота аркуш і швидко щось написав на ньому.

— Зараз же передай це Шумському і Горєву та поклич мене, коли на зв'язку буде Сокольонок.

Радист вийшов. Товариш Олексій підвівся і почав ходити по кімнаті вздовж стола.

— Я ще в перший місяць підпілля якось подумав, — сказав він, зупинившись коло Маркова, — до всього доведеться звикнути, навіть до втрати своїх людей. Ні! Як би не так! Скільки ми втратили золотих людей, самовідданих комуністів, справжніх героїв! Як подумаєш, душа болить! Ото б закричати… — Довго в кімнаті панувала тиша, в якій чути було лише важкі його кроки. Обличчя в нього за цей час мов постаріло. Він якось винувато подивився на Маркова і тихо сказав: — Не можу я до цього звикнути, не можу. — Він знову довго мовчав, потім сказав з прикрістю: — Сил у мене у Веліжі малувато, а то б я тих людей виручив. Та нічого, може, ще щось у нас вийде. Ви ж не зволікайте, будь ласка, з вашими диверсіями в місті. А тепер давайте попрощаємось, а то вже запівніч…

Марков повернувся до свого підземного сховища. Коля, який зустрів його, як належить комендантові, виструнчився і доповів, що на базі все гаразд. Покосившись у куток, де спала Галя Громова (головою до рації), Коля тихо додав:

— Радист на вахті.

— Ти, я бачу, не тільки комендант, а ще й адвокат. Гаразд, хай спить. Але через десять хвилин розбудити.

— Ну що ви? Побачите, за п'ять хвилин до сеансу вона сама підхопиться, як по будильнику.

Марков сів за стіл. Треба було написати повідомлення Старкову про зустріч з товаришем Олексієм. Було вже близько другої години ночі.

— Прохід перекрито, сигналізацію ввімкнено, — доповів Коля, повернувшись із штольні.

Після другої години ночі прихід на базу дозволявся лише у виняткових випадках. Ішла нормальна робоча ніч…

Галя поклала на стіл Маркова щойно прийняту радіограму з Москви:

«Є підстави вважати, що «Сатурн» почав закидати до нас агентуру за новою системою, коли заслані агенти-одинаки позбавлені засобів зв'язку і мають лише зброю та вибухівку. Вони повинні виконати одне завдання диверсійного або терористичного характеру і повернутися назад. Агенти, про яких ви нас попередили і яких ми взяли, про агентів нового типу нічого не знають. Проте в одному випадку такий агент виявився вихованцем школи «Сатурн». Необхідно, щоб Рудін негайно з'ясував це питання. Чому так затримується операція щодо Щукіна? Привіт. Старков».

Марков не встиг подумати над радіограмою, як пролунав різкий сигнал, даючи знати, що в штольню до перекриття хтось підійшов. Сторонньою ця людина бути не могла. Адже біля входу в штольню вартував пост оборони, і в разі небезпеки він мусив не тільки перегородити шлях, а й повідомити про небезпеку. В штольню попрямував боєць охорони і за кілька хвилин повернувся разом з Кравцовим, з обличчя якого Марков побачив: щось трапилось…

— Пропав Добринін, — повідомив Кравцов, забувши навіть привітатися.

— Як це пропав? — спокійно спитав Марков, показуючи Кравцову на стілець. — Сідайте. Ну, ну?

— Позавчора він мав зустрітися зі мною, але не прийшов, — розповідав Кравцов. — Сьогодні я вирішив сам з'їздити до нього у селище. Дома його не було, а в кімнаті все перекинуто догори дном. На стіні кров. Я пішов у госпіталь — ніхто нічого не знає. Заглянув до начальника госпіталю Курасова. Він побачив мене, — дивлюсь, усміхається. Я ж його, якщо пам'ятаєте, вербував для гестапо, але він тоді навідріз відмовився. Він зразу запитує мене: «Либонь, приїхали шукати вашого агента лейтенанта Сорокіна?» Я йому кажу, що мені справді потрібен лейтенант Сорокін, але що моїм агентом він не був. «Киньте темнити, — заявляє Курасов, — він сам признався, що є вашим агентом, і скажу вам прямо: з такими агентами ви далеко не поїдете, до самісінької стінки можете доперти». Я зажадав, щоб він не говорив загадками. Тоді він каже: «У нас є своє гестапо — генерал Пулька та його відділ при Власові. Треба гадати, — каже, — вони офіціально повідомлять вам усе про вашого агента. Не заздрю вам. А я вам нічого не скажу, не уповноважений…» Так нічого більше я й не дізнався. Повернувся до себе в гестапо і зразу ж доповів Клейнеру про зникнення нашого агента у селищі і розповів про свою розмову з Курасовим. Клейнер поставився до цього абсолютно спокійно, сказав: «У ваших співвітчизників весь час відбуваються всілякі чвари». Я висловив побоювання, що вони можуть приписати моєму агентові бозна-що і я матиму вигляд заплішеного дурня. Але Клейнер попросив мене не хвилюватись. «Я, — каже, — добре знаю вас». Ця моя розмова з ним відбувалася сьогодні пізно ввечері. Я хотів негайно розповісти про це вам, але досі не міг вибратись…