»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 79

— А ви в руках гестапо, — додав Рудін.

— Хай, — видихнув Андросов. — Але я своє головне діло зробив.

Вони довго мовчали. Рудін куточком ока стежив за Андросовим, який нервово курив, і вперше подумав, що людина він путяща і що він справді глибоко пережив свою зраду і, мабуть, щиро хоче тепер пожертвувати життям, щоб повернути собі честь хоча б посмертно…

— Те, про що ви дізналися, Михайле Миколайовичу, дуже цінно, — тихо заговорив Рудін, вперше називаючи його на ім'я. — У вашому плані два принципові промахи. По-перше, його не можна виконувати одному. По-друге, ваша смерть нікому не потрібна. Давайте-но разом обміркуємо цю справу… Коли може поїхати ад'ютант?

— Він сказав, завтра, найпізніше — післязавтра.

Рудін подумав і сказав:

— Без допомоги підпільників тут не обійтися. І треба діяти негайно. Давайте точну адресу того будинку.

— Каланчевська, вісімдесят один. Він забитий.

— Перша частина плану лишається незмінною. Ви з ним туди поїдете й зайдете в будинок. Решту зроблять інші. І в «Сатурн» ви вже не повернетесь… — Побачивши, що Андросов страшенно здивований, Рудін посміхнувся: — Ви ж самі сказали: «Головне своє діло я зробив». А з ділами другорядними ми справимося без вас. Отак, Михайле Миколайовичу, і давайте не сперечатися. У нас дуже мало часу. Повертайтесь додому, а вранці зайдіть до мене. До побачення.

Рудін підвівся й миттю зник у темряві. Андросов залишився сидіти на лавці…

Цієї ночі радіоланцюжок Бабакін — Марков — товариш Олексій працював з повним навантаженням. Передавались донесення Рудіна, відповіді Маркова, товариша Олексія. І, нарешті, перед самим світанням Бабакін прийняв для Рудіна радіограму, в якій був уточнений план дій, починаючи з моменту, коли Андросов з ад'ютантом Мюллера з'явиться в покинутому будиночку на околиці міста. Цей план був у руках Рудіна о сьомій годині ранку.

Після цього минуло ще три дні, а ад'ютант все не їхав, хоч щодня нагадував Андросову про подарунок, а той говорив, що подарунок ще не готовий, що знайомий поїхав по нього в Мінськ і повинен повернутися не сьогодні-завтра…

Увечері капітан Ноель зайшов до Андросова і сказав, що він їде завтра надвечір, бо йому треба встигнути на нічний літак, що відправляється на Берлін з Мінська.

— Все в порядку, — сказав Андросов, — На цей час подарунок буде нас чекати.

О восьмій годині вечора було по-літньому видно. Легковий темно-синій мерседес уже стояв біля під'їзду «Сатурна». Пройшовши повз нього, Рудін роздивився шофера, зовсім молодого солдатика. Справитися з ним було неважко. Значно складніше завдання — вгамувати капітана Ноеля. Це був сильний чоловік спортивної будови. Але може бути й інше ускладнення: що як з Ноелем поїде хто-небудь ще? Правда, передбачено і це, але будь-яке ускладнення операції відбирає частину шансів на успіх.

На початку дев'ятої капітан Ноель подзвонив Андросову і сказав, щоб той виходив до машини. Саме в цей час Рудін зайшов до підполковника Мюллера з скаргою на те, що він не може виконати до ранку його завдання, коли той не дозволить передати Андросову складання підсумкової довідки про полонених, які пройшли через «Сатурн».

— Добре, — погодився Мюллер. — Передайте зведення Андросову, скажіть, що зі мною погоджено.

— Дякую.

Рудін пішов у свою кімнату. Тепер йому лишалось тільки чекати в тривозі дальших подій. Сам він у них не бере участі і нічого не знатиме про них до остаточного результату, про який невідомо коли дізнається від Бабакіна. У вікно Рудін побачив, як капітан Ноель з портфелем в руках і Андросов сіли в машину, як вона хвацько розвернулась біля під'їзду і помчала до шлагбаума.

— Щасти всім!.. — тихо промовив Рудін і сів до столу.

В покинутому будиночку на околиці міста все було готове до прибуття Ноеля і Андросова. Будиночку надали жилого вигляду: відчинили віконниці, на вікнах повісили завіски. Тут операцією керував член підпільного обкому Завгородній. Крім нього, в будиночку було ще три підпільники. Серед них — жінка. Її жартома називали: «Наша мирна вивіска».

Темно-синій мерседес спинився, ледь проїхавши будинок.

— Ви підете зі мною? — спитав Ноеля Андросов, відчинивши дверці машини.

— А хто ж розплачуватиметься за подарунок? — розсміявся той. — Часом не ви?

Взявши з собою портфель, Ноель виліз із машини і пішов слідом за Андросовим.

Вони зайшли в зарослий кропивою й бур'яном двір будиночка.

Андросов постукав у вікно, і в ту ж мить у ньому з'явилося жіноче обличчя.

Жінка відчинила двері і, догідливо вклоняючись, мовчки вказала на інші двері, які вели в кімнату. Першим увійшов туди Андросов, за ним капітан Ноель. Навряд щоб капітан Ноель встиг що-небудь зметикувати — важкий удар по голові звалив його на порозі. Його миттю зв'язали і заткнули рот кляпом.

Через дві-три хвилини Андросов вийшов на вулицю й крикнув шоферові, що капітан просить його перенести чемодан з будинку в машину.

З шофером повелися лагідніше, його не приголомшували ударом, просто сповили, як немовля.

Через кілька хвилин будиночок знову був безлюдним і явно нежилим.

У цей час темно-синій мерседес, за кермом якого сидів підпільник у кітелі німецького капрала, вирвавшись за місто, мчав польовою дорогою на північний захід. У машині, крім Завгороднього і Андросова, були два скручені вірьовками тіла.

Ця частина операції пройшла чисто — голки не підточиш. Наступний епізод операції забезпечували вже партизани і бійці Будницького. Вони чекали машину на лісовій дорозі. Тут замість підпільника за кермо мерседеса сів один з бійців Будницького. Вміст портфеля і чемодана капітана Ноеля пересипали в мішок, а портфель і чемодан кинули назад у машину. На заднє сидіння машини, де на підлозі лежали капітан Ноель і його шофер, сіли два партизани. В багажник машини, поряд з каністрами з бензином, було покладено солідний заряд вибухівки. Андросов лишився в партизанів. Машина розвернулася назад, потім польовими дорогами вискочила на Мінське шосе і, проїхавши по ньому кілометрів з двадцять, спинилась. Незабаром на шосе пролунав сильний вибух. Скинуту в кювет понівечену машину охопило полум'я. Партизани пішли в ліс. Біля шосе лишився тільки водій машини, боєць Будницького, який повинен був простежити все до кінця.

Першим побачив палаючу машину німецький мотоцикліст, який їхав до Мінська. Він, певно, не збирався спинятися, та в сутінках потрапив у яму, що утворилася на шосе від вибуху, і мало не врізався в розжарені уламки. Страх перед партизанами виявився дужчим за цікавість: гітлерівець скочив на мотоцикл і помчав далі. Хвилин через п'ятнадцять біля машини, що догоряла, зупинився автофургон з червоним хрестом. Але і він затримався тут не більше як на одну-дві хвилини і теж помчав у Мінськ.

І лише на світанку до місця катастрофи прибула танкетка з солдатами і легкова автомашина з трьома офіцерами…

Близько десятої години вечора Рудін зайшов до Мюллера, здав виконану роботу і, вже повернувшись, щоб іти, сказав:

— Між іншим, Андросов до цього часу не взяв у мене матеріалів по полонених. Ви дали йому яке-небудь інше завдання?

— Ні. А де він, до речі? Я йому дзвонив годину тому, його на місці не було.

Рудін знизав плечима.

— Знайдіть-но мені його зараз же.

— Слуаюсь!

Близько години Рудін сумлінно розшукував Андросова: дзвонив по телефонах, ходив у їдальню, але всі його пошуки були марними. Тільки черговий офіцер зв'язку сказав йому, що бачив, як Андросов сідав у автомашину разом з капітаном Ноелем. Про це Рудін і повідомив по телефону Мюллера.

— Абсолютна відсутність дисципліни, от що це таке! — закричав у трубку Мюллер. — Як тільки він з'явиться, негайно до мене!

Але Андросов не з'явився.

Вранці Зомбаха повідомили з Мінська, що на шосе партизани висадили в повітря й спалили легкову автомашину, яка, видно з усього, належала його відомству. У машині виявлено два трупи, обгорілі так, що в них нікого не можна впізнати.

Зомбах негайно пішов до Мюллера.