»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 76

Обміркувавши деталі переходу, вони заговорили про інше.

— Дуже мене непокоїть гестапівська обробка міської молоді,— сказав товариш Олексій. — Ми вдячні вашим товаришам за передачу нам адрес бойових і надійних хлопців. Вони вже діють за нашими вказівками. Але загроза утворення з хлопців карального загону не усунута. За нашими даними, майже сотня хлопців попала в це діло.

— Кравцову наказано зробити все, щоб зірвати цю витівку гестапо, — сказав Марков.

— Викопати такий наказ нелегко… — Товариш Олексій помовчав і спитав: — Ви знаєте, що поблизу міста розташувався штаб і підсобні господарства генерал-зрадника Власова?

— Знаю.

— Часом вашої людини там нема?

— Є. Тільки недавно направили.

— Він такий рудуватий хлопець? — спитав товариш Олексій.

— Так, — відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.

— Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.

— Добре. Дякую, — неуважно промовив Марков і спитав: — А може, відкликати його звідти, щоб він не заважав вашим?

— Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. — Товариш Олексій подивився на годинника. — Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.

Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.

— Привіт товаришеві Олексію! — перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.

— А-а! Начальник аеродрому. — Товариш Олексій подав йому руку. — Здоров! Як справи?

— Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.

— Охорону виставили?

— Миша не пролізе.

— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. — Поранені де?

— Он там, у кущах.

Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.

— Як настрій, товариші?

— Поганий, — почулася відповідь з-під куща, — Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий — гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.

— Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,— пожартував товариш Олексій.

Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.

Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:

— Ура!

— Москва!

— Досить! — благав льотчик.

Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.

— Як там Москва? — спитав Марков.

— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.

— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.

— Хто це вам сказав?

— Німці патякали.

— Їх тільки послухати! — розсміявся льотчик. — Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?

— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.

— Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.

— Через фронт летіли благополучно?

— Нормально.

— Не обстрілювали?

— Нормально.

— До нашого брата партизана часто літаєте?

— Нормально, майже щоночі. Вас же всюди розвелось, — засміявся знову льотчик.

Все у нього було нормально: і становище на фронті, і стан торгівлі в Москві, і настрій в армії, і робота московських театрів. І хоч тим, хто запитував, так хотілося почути побільше різних живих подробиць, все ж це слівце «нормально» вміщало в собі щось таке, що було найголовнішою і найвичерпнішою відповіддю на всі їхні запитання.

Коли вони прощались, Марков спитав:

— Коли будете в Москві?

— Через три години сорок хвилин. Загалом нормально, — відповів льотчик і, козирнувши, побіг до літака.

Незабаром гул моторів уже розтанув на сході.

— Нормально, — промовив товариш Олексій, і вони з Марковим голосно розсміялись.

Розділ 37

Для Кравцова настали вирішальні дні.

Гестапівці, звичайно, відчували, що їхня робота з молоддю почала, як кажуть, входити в пісок. На збір приходило дедалі менше хлопців. Останній збір у клубі «бажаючих» їхати в Німеччину не відбувся: прийшло тільки чотири чоловіки, і вони, побачивши, що більше нікого нема, миттю зникли. Зусилля підпільників і хлопців, яких підібрали Кравцов і Добринін, марно не пропали.

Клейнер наказав зробити перевірний обхід по десяти адресах, щоб з'ясувати, чому хлопці не з'являються на збори. По дев'яти адресах хлопців взагалі не виявилось: хто «поїхав до дядька на село», хто «подався по картоплю в сусідній район». Словом, хто куди. І лише один виявився дома, але «лежав у тифу».

Клейнер викликав до себе гауптштурмфюрера Берга, який відповідав за роботу з молоддю, і Кравцова.

— Ви думаєте, так усе це і є? Дядько, картопля, тиф? — спитав Клейнер холодно і недбало, але Кравцов бачив, що оберштурмбанфюрер страшенно розлючений.

Майор Берг знизав плечима.

— Цілком можливо.

— А те, що у вас під носом працювали комуністи, це можливо? — загорлав Клейнер.

Берг мовчав.

— Пане Конопльов, ваша думка? — знову холодно і недбало спитав Клейнер.

Кравцов підвівся.

— Ваше побоювання, пане оберштурмбанфюрер, мені здається, не позбавлене підстави.

— О, цікаво! Чому ви так вважаєте?

— Тому, що іншого пояснення я просто не міг знайти.

— Логічно. Дуже логічно, — обличчя Клейнера кривилось у посмішці.— Я вітаю вас, панове. Комуністи вдячні вам за вашу бездарність і сліпоту. Доведеться серйозно розібратись у вашій діяльності. Прошу кожного з вас написати докладний рапорт про свою роботу. Попереджаю: непокараним це неподобство не залишиться. Все, Берг, можете йти, а панові Конопльову — лишитися…

— Як я на вас надіявся, як надіявся!.. — сказав з скорботним виразом обличчя Клейнер, коли вони з Кравцовим лишилися вдвох. — Хто-хто, а ви повинні були одразу відчути руку комуністів. Ви ж знаєте їхні методи й виверти. Це підозріло, пане Конопльов, кажу це вам прямо.

— Пане оберштурмбанфюрер, — обережно заперечив Кравцов, — я ж думав, що за рік тут і запаху комуністів не лишилося.

— Не буде! — Клейнер ударив кулаком по столу. — Цього запаху скоро не буде! Я вам це гарантую! Але поки що це… з молоддю — їхня робота! Їхня!

— Я думав інше, — спокійно сказав Кравцов. — З самого початку ми погналися за кількістю. Це було помилкою. Адже досить було, щоб до нашого контингенту потрапило два десятки хлопців, розпропагованих комуністами, а може і тепер з ними зв'язаних, і вся справа пішла нанівець.

— Гаразд. Ми цих червоних цуценят виловимо під час облави. Вони ще поплачуть у мене! — Клейнер нервово закурив. — Як із створенням карального загону? Сподіваюсь, тут усе в порядку?

— Я звик відповідати за доручену мені справу, — спокійно відповів Кравцов.

— Глядіть, Конопльов! Ви самі за цю справу взялися. Пам'ятайте про це.

— Я пам'ятаю, пане оберштурмбанфюрер. Користуючись нагодою, я хотів би одержати вашу санкцію на мій план проведення першого збору загону. Я хочу запросити на цей збір штурмбанфюрера Грюнвейса. Адже загін піде в його розпорядження. То хай хлопці зразу познайомляться з своїм начальником.