»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 72

Велосипедист наближався. Савушкін уже бачив точно, що це Решетов, бачив автомат, що теліпався в нього на грудях. «Як же тепер бути? Хлопчина ж десь поблизу…»

Савушкін підвівся, вибіг на дорогу й пішов назустріч велосипедисту. Було видно, що Решетов його помітив. Він перестав крутити педалі й повільно їхав, оглядаючись на всі боки.

Вони зійшлися біля містка. Решетов зіскочив з велосипеда.

— Що сталося?

— Нічого страшного… — Савушкін розповів про хлопчину.

Решетов усміхнувся в жовті, прокурені вуса:

— Не косоокий він трохи?

— Косоокий.

— Значить, Альошка Мухін — партизанський розвідник. Цей босяк мені коштує нервів. Він уже не раз пропонував командирові загону ліквідувати мене. Той забороняє, а чому — пояснити не може. — Решетов подивився на ліс— От чорт клятий, він же десь тут ховається. Що ж робити? — Він подумав і сказав: — Доведеться зробити так: я тебе затримав і веду до села Зиково, он туди, а дорогою поговоримо. Ходімо.

Савушкін сходив по донесення і передав його Решетову. Розмовляти їм, власне, ні про що було, вони могли вже і розійтись, але Савушкін бачив, що Решетов чимсь пригнічений.

— Пройдімося все-таки, — сказав Решетов. — На випадок, якщо Альошка за нами стежить.

І вони пішли прямо через поле, віддаляючись од лісу. Савушкін ішов на крок попереду, як належало йти людині, яку веде поліцай.

— Ти мою довоєнну історію з лісником знаєш? — спитав Решетов.

— Знаю.

— А тепер так закрутилася в мене з ним вірьовочка, що не знаю, як її і розкрутити. Звела нас доля знову. Він, значить, поліцай і підо мною ходить. Я думав, раз він при Радянській владі був такий законник, що за суху берізку запроторив мене в тюрму, значить, душа в нього радянська. А виявився наволоччю з наволочі. Рветься як вовк, людей наших губить. Що не день, приходить до мене з доносом. Адже він, гад, багато знає про всіх у цій окрузі. Старається, розумієш, і при цьому все нагадує мені про берізку і своє старання пояснює так, ніби він хоче мені догодити й заслужити моє прощення. Загалом по всіх статтях треба його ліквідувати до бісової бабусі, а як це зробити, не збагну.

— Пристрелити віч-на-віч, і справі кінець, — сказав Савушкін.

— Командир загону теж такої думки, але я проти. Виходить, ніби я помщуся йому, що він радянські закони оберігав.

Савушкін здивовано глянув на Решетова й сказав:

— То хай його стратять партизани.

— Вони давно вже полюють на нього, так він від них, як сонце від місяця ховається. Ну ніяк вони його защучити не можуть. В тому-то й справа. Я думав, що ти його приголубиш, гада, а я тобі його, куди треба, приведу,

— Мені не можна, — сказав Савушкін. — Мені навідріз заборонено встрявати в такі справи, а то я б залюбки.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Гаразд, давай розходитися… — раптом сказав Решетов, спинившись. Він важко зітхнув. — Доведеться мені ліквідувати його самому. Проти душі піти. Іншого способу, видно, не знайду. Ти свідок, що помсти за березу я не хотів, не думав навіть. Гаразд, так і зроблю. Ну, бувай!

Уже стемніло, коли Савушкін на мотоциклі повертався назад. Всю дорогу він не міг позбутися думки про свого зв'язкового. Золота, чесна людина! І як свято такі люди бережуть свою чистоту в тому пеклі, де їм доводиться тепер жити!..

Розділ 36

Хоч тепер добру половину зв'язку Марков здійснював не по радіо, роботи у Галі Громової не зменшилось. Навпаки. Сама не виходячи в ефір, вона повинна була по десять-дванадцять годин на добу слухати інші рації, приймати й записувати радіограми, адресовані Маркову. А коли треба було за розкладом, сама виходила в ефір. Для цього вона з передавачем ішла щоразу на нове резервне місце, а найближче з них було за сім кілометрів під бази. Бували дні, іноді й підряд, коли спати їй доводилось уривцем і не більше двох-трьох годин. Марков бачив, як вона схудла, як загострилися риси її обличчя, розумів, що треба дати їй перепочинок, і навіть подумував чи не викликати другого радиста. Але коли б він сказав про це Галі, вона б страшенно образилась і розцінила б це як звинувачення її в тому, що вона не справляється з обов'язками. І Марков до часу мовчав, намагаючись тільки по можливості полегшити їй роботу.

Але ніхто не знав, що саме ця скажена робота допомагала Галі легко переносити душевний біль, який копичкою сидів у її серці. Для Маркова її біографія була короткою і ясною, як найпростіша довідка про те, що люпина народилась і дожила до дев'ятнадцяти років. Нікому й на думку не спадало, що ця сувора, мовчазна дівчина встигла пережити особисту драму. Але в анкетах нема графи «Переживання», і тому ніхто про настрій Галі не знав…

Ще у восьмому класі школи в неї почалась незграбна і смішна для інших дружба з білоголовим хлопчаком, якого звали Альошкою. Минуло небагато часу, і вже ніхто з однокласників не сміявся з їхньої дружби. Пильні педагоги почали тривожитись. Дівчатка заздрили Галі, шептались: «У них справжнє кохання». Чистота їхньої дружби, а потім і кохання були такі ясні всім, що ніхто не наважився підняти голос проти їхніх стосунків. Батьки Галі, якось інформовані по телефону невідомим доброзичливцем про роман їхньої дочки, спочатку стривожились, але, познайомившись з Альошкою і добре знаючи свою Галю, заспокоїлись. Альоша став бувати у них дома. Своїм батькам хлопець нічого не говорив, тому що батько у нього був нерідний і жили вони з матір'ю не дуже дружно. Він боявся, що його признання стане ще одним приводом для їхньої сварки. Галя це розуміла, але все ж її гнітило, що Альоша не міг бути в усьому чесним до кінця.

Коли закінчували дев'ятий клас, вони, вже не соромлячись, говорили друзям: «Ми завжди будемо разом». Власне, тільки це й було ясно для них самих. А як складеться їхнє дальше життя, вчитимуться вони далі чи працюватимуть, про це вони розмовляли рідко. «Не люблю даремно фантазувати», — безтурботно заявляла Галя, але, мабуть, сам тільки Альоша знав, що стояло за цим її небажанням мріяти про майбутнє.

Батько Галі був славетним льотчиком, у минулому учасником громадянської війни, де він і познайомився з матір'ю Галі — тоді санітаркою авіазагону. Вони дуже любили свою єдину дочку, але не пестили її. З самого раннього дитинства Галя дуже любила слухати не казки, а розповіді батька про громадянську війну, пізніше додались розповіді про сутички на Халхін-Голі. І щоразу батько, кінчаючи розповідь, говорив: «Знай, Галченя, на тому війни не закінчились, вистачить їх і на твій вік. Народитися б тобі хлопчаком…» Батько цмокав її, вона відмахувалась зовсім як хлопчак, і він дивився на неї, поки вона не засинала. Її улюбленими розвагами були хлопчачі ігри у війну, стріли, рушниці, шаблі. «Розбійник якийсь, а не дівчина», — говорили сусіди.

Нема нічого несподіваного в тому, що Галя, ще навчаючись у школі, вступила на воєнізовані курси і на час закінчення школи стала парашутисткою і радисткою. Дома все настирливіше і все тривожніше говорили про неминучу війну. А Альоша, її єдиний і найкращий у світі Альоша, цього не розумів. Коли вона розповіла йому про своє рішення вступити на воєнізовані курси, він висміяв її, умовляючи покинути хоча б парашутний спорт. Вона відповідала йому: «Ні, коли почнеться війна, я не хочу нітитися осторонь тільки тому, що я дівчина». Якось, коли Галі не було дома, Альоша прийшов до її батька, гадаючи, що той не знає про дивацтва дочки. Але він помилився: батько підтримав Галю. Галя довго дивувалась потім, чому Альоша більше з неї не сміявся.

Восьмого березня сорок першого року, коли вони вчились уже в десятому класі, в школі відбувся вечір. На афіші було написано: «Свято для наших дівчат». Організаторами вечора були тільки хлопці.

Дуже гарно говорив, відкриваючи вечір, Альоша. І хоч він виступав з папірцем, відчувалося, що говорить щиро і хвилюється. Він розповідав про свої уявні зустрічі з однокласницями через десять років. Розповідав, ким вони стали, який мали вигляд, як розмовляли. Все було і смішно і зворушливо: Альоша сказав майже про всіх. Про Галю — ні слова. Спочатку вона образилась, а потім подумала: «Зі мною у нього такої несподіваної зустрічі не могло бути, тому що ми з ним будемо весь час разом…»