»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 24

— Значить, ви із Смоленська? — спитав Ціммер, видно добре пам'ятаючи те, що сказав йому про Кравцова Трохим Кузьмич.

— Якщо йдеться про моє довоєнне життя — тоді так, із Смоленська. Але як почалася війна, де я тільки не побував!

— А де саме? Назвіть, будь ласка.

— Ну, зразу як утік з тюремного поїзда, — в Дорогобужі, потім у місті Білому, потім у Демидові, а останнім часом у Веліжі. Це звідси вже недалеко.

— Ого! — засміявся Ціммер. — Війна розвиває подорожі.

— Подорожі в пошуках роботи — досить сумна справа, — підкреслено серйозно зауважив Кравцов.

— Так, так, мені Трохим Кузьмич розповідав, — співчутливо сказав гестапівець і, забувши, що на ньому цивільний костюм, зробив жест рукою до правої кишені на грудях, потім переніс руку лівіше і, вийнявши з бокової кишеньки піджака папірець, заглянув у нього. — Ви мали, не знаю, як легше сказати… ну, злочин перед радянським законом. Так принаймні казав мені Трохим Кузьмич.

— Ні, я ніякого злочину не зробив, — сказав Кравцов, вражено дивлячись на Трохима Кузьмича. — Мене засудили неправильно, мені приписали злочин, якого я не робив.

Кравцов помітив, що коли він це говорив, у очах Трохима Кузьмича майнула розгубленість.

— Хіба так можна? — здивовано звів брови гестапівець.

Кравцов поблажливо усміхнувся.

— Ще з незапам'ятних часів живе російська приказка: «Закон, як дишло — куди повернув, туди й вийшло».

— О! Російські приказки дивовижно смішні і точні,— сказав гестапівець. — Але що є дишло?

— Голоблі у возі чи в бричці, куди прив'язують коня.

— Бричка? — Ціммер не знав і цього слова.

— Ну, тарантас чи кабріолет.

— О! Зрозуміло! — розсміявся гестапівець. — Значить, дишло — вийшло?

— Мені це дишло коштувало року волі,— похмуро зауважив Кравцов.

— Сім'я у вас є?

— Нема. Була дружина, але коли мене посадили за грати, вона швидко втішилася з іншим.

— О, жінки, жінки!.. — зітхнув гестапівець. — Я, коли вивчав Росію раніше, ще по книгах, я дуже був схвильований історією дружин ворогів царя, які мали назву декабристи. Цар заслав їх до Сибіру, і їхні дружини добровільно поїхали теж. І я думав, що російські жінки — це щось особливе і небувале, а виявляється, ні. Жінки — скрізь жінки.

— Так, добра від них не жди, — охоче підтвердив Кравцов.

Гестапівець подумав, дивлячись на Кравцова, і запитав:

— Ви хочете мати роботу?

— Так, мандрувати мені набридло.

— І співробітничати з нами?

— Природно.

— Але щиро чи з необхідності?

— В моїй щирості можете не сумніватися, всяка робота буде виконана чесно і добре.

— Вас у цьому місті знають?

— Звідки? Я весь час працював, учився і потім жив у Москві. Тільки наприкінці тридцять дев'ятого року переїхав до Смоленська і незабаром попав у тюрму.

— Це добре, — неуважно промовив Ціммер.

— Кому добре, а мені не зовсім, — посміхнувся Кравцов.

— Я думаю добре, якщо вас тут не знають, — промовив гестапівець. — А в Москві ви працювали?

— Ти скажи про свою освіту, — порадив Трохим Кузьмич.

— Яке це має значення!

— Чому? Освіта — це дуже важливо, — підхопив Ціммер.

— Я маю юридичну освіту.

— Он як! — здивувався гестапівець. — Радянський торговець повинен бути юристом?

— Та ні,— роздратовано сказав Кравцов. — За освітою я повинен був працювати слідчим у прокуратурі, міг стати суддею або адвокатом, але було декілька «але». По-перше, я був безпартійний. По-друге, в інституті мені дали характеристику, що я політично невитриманий і допускав антимарксистські висловлювання про переваги буржуазного законодавства. — Кравцов усміхнувся. — Може, вам буде цікаво почути, що антимарксистські висловлювання стосувалися, між іншим, і праць німецького теоретика Зауера?

— О, Зауер! — пожвавився гестапівець. — Я одного разу на іспиті зрізався якраз по його працях. Ха-ха! Виходить, що ми з вами товариші по нещастю!

— Ну от, — вів далі Кравцов, — взагалі до юридичних справ двері мені були зачинені, і тому я пішов у торгівлю.

— Але панове партійні юристи, як видно, знайшли вас і там?

— Виходить, так! І повинен сказати, вони обкрутили мене спритно. В інституті, коли я вчився, великий успіх мала моя іспитова робота на тему «Техніка допиту при цілковитому запереченні провини звинуваченим». Її надрукували на склографі і роздавали студентам. Професор Кисельов згадав мою працю в своїй книзі. Словом, я цю техніку допиту справді знаю. Але так, як вони допитували мене, це межувало з чаклунством. Вони так хитро ставили питання, що хоч би я сказав «так», хоч «ні», все одно виходило, що провину визнаю. Зауер ваш, коли б опинився на моєму місці, сів би за грати ще й як.

— О! Можливо! — гигикнув гестапівець і уривчасто промовив: — Комуністи — небезпечні вороги.

— Треба знати їхні слабкі місця, тоді боротьба з ними буде легша, — недбало кинув Кравцов.

— Головна їх слабкість — неймовірна самовпевненість і нахабство, — різко промовив Ціммер.

— Правильно! — догідливо вигукнув Трохим Кузьмич.

— Але не тільки це, — глибокодумно зауважив Кравцов.

— А що іще? — поцікавився гестапівець.

— Комуністи, як і всі люди, різні. Але одночасно є дещо, що робить їх однаковими і легковразливими. Треба тільки знати, яка партійна біографія стоїть за кожною окремою людиною.

Кравцов бачив, що розмова йде так, як слід; гестапівець по ходу розмови все більше зацікавлюється ним. Кравцов вирішив викинути ще один із заготовлених козирів і завів мову про те, що, за його спостереженнями, при введенні нового порядку на радянській території допускаються тактичні помилки, які викликають зайву озлобленість населення.

Гестапівець слухав його так уважно, що навіть не перебивав запитаннями. Трохим Кузьмич дивився на Кравцова з подивом, якщо не з захопленням. І цей козир подіяв як і слід було. Трохи згодом Кравцов викинув ще один — про не використану німцями можливість привернути до себе симпатії молоді, підлітків і навіть дітвори.

— Старе покоління ви не переробите, — з авторитетною впевненістю сказав Кравцов. — А молоде — це глина. Треба тільки вміти надати їй потрібної форми. З підлітка однаково легко зробити і партизана, і таємного агента гестапо. Він прагне гри зі зброєю, з таємницями та іншими штуками, і поступово його можна втягти в конфлікт із старшим поколінням…

Гестапівець розуміюче кивав головою й думав: «Безсумнівно, цей чоловік — знахідка; все, що він пропонує щодо підлітків, не більше як два тижні тому на нараді її гестапо казав сам Клейнер. Прямо дивно!»

А тим часом нічого дивного в цьому не було. Просто комісар держбезпеки Старков вчасно повідомив Маркова, що, за даними з Берліна, гестапо розробляє спеціальний план використання у своїх цілях радянських дітей. І тепер з поведінки гестапівця Кравцов бачив, що відомості Старкова точні.

— Де б ви хотіли працювати? — запитав Ціммер.

— Де завгодно, — скромно відповів Кравцов. — Аби тільки бути ситим і…—він усміхнувся, — не мандрувати.

— Добре, я подумаю. Прошу вас, ось на цьому аркуші паперу коротко напишіть дані про себе. Основні.

Кравцов заходився писати, а гестапівець відкликав убік Трохима Кузьмича.

— Ви за нього ручаєтесь? — тихо спитав він.

— Бачите, — непевно відповів Трохим Кузьмич, — за його батька я б поручився, а тут уже ви самі дивіться. Але я думаю, він згодиться.

— Де він живе?

— Я влаштував його в одного божевільного садівника.

— Гаразд. Прошу вас бути з ним тут післязавтра о першій годині дня.

Вийшовши на вулицю, Кравцов і Трохим Кузьмич довго йшли мовчки. Потім Трохим Кузьмич сказав:

— Молодець ви, слово честі!

Кравцов усміхнувся.

— Викручуємось, Трохиме Кузьмичу, як можемо.

— Він вашу наживку ковтнув по саме грузило.

— А не перебрав я?

— Думаю, що ні. Я весь час стежив за ним. Порядок.

Через день у призначений час вони знову прийшли на явочну квартиру гестапо. Крім уже знайомого їм гестапівця, на них чекав там сам начальник гестапо оберштурмбанфюрер Клейнер. Очевидно, Ціммер дуже зацікавив його своєю «знахідкою».