»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 130

— Громадянине! Торкатися руками заборонено! — гучно пролунало в порожньому залі.

Гернгросс відсмикнув руку й озирнувся. На нього суворо дивилась худенька жінка в форменому халатику галереї. І раптом він побачив, що її очі розширюються, вона хоче закричати… і не може… Гернгросс мимоволі ступив крок назад. Він зрозумів тільки одне: ця жінка його знає. Він швидкими кроками пройшов повз неї, а опинившись у сусідньому залі, ще швидше попрямував до виходу. У дворі, розштовхуючи людей, він навально прорвався до воріт.

Щастя! З таксі вилізли й пішли до галереї дві дами. Гернгросс вскочив у вільну машину.

— Хутчіш вперед!

Водій, не дуже кваплячись, включив швидкість, і машина помчала провулком.

У цей час до міліціонера, який чергував біля під'їзду галереї, підбігла жінка в форменому халатику. Показуючи на таксі, що віддалялося, вона, важко дихаючи, вимовляла окремі слова:

— Гестапо!.. Кат!.. Заарештуйте!.. Гестапо!..

— Спершу, громадяночко, заспокойтеся, — статечно порадив їй міліціонер, але про всякий випадок все ж поглянув услід таксі і запам'ятав його номер: чи то 30–32, чи то 30–37. Машина була вже далеко… — Ну, заспокоїлися, громадяночко?

— Боже ж мій! Беріть машину, наздоганяйте! Він же втече!

— Громадяночко, скажіть ясно, що трапилося? Крадіжка?

— Та ні ж! Отой, що поїхав… Це ж кат гестапо… Бив мене… Мучив… Коли війна була… Я його впізнала… Він злякався і навтіки…

— От тепер усе ясно. Як ваше прізвище?

— Олейникова. Лідія Вікторівна Олейникова. Я тут працюю.

— Я бачу. Почекайте. Я зараз.

Міліціонер пішов до свого постового телефону, викликав чергового по місту і повідомив про пригоду:

— Так… 30–32 чи 30–37. Світло-сіра. Прізвище заявника — Олейникова. Лідія Вікторівна. Працівниця Третьяковки… Добре…

Водій Артамонов, який повіз Гернгросса, зранку був не в настрої. Вранці він прийшов у гараж, і з'ясувалося, що змінник підсунув йому машину з відірваним глушителем — гримить, наче порожнє відро з гори. Треба було приварити кронштейн, а зварник почав вимагати на «чвертку». Довелося дати, а інакше тинявся б у гаражі до полудня. Але біда не приходить сама. Поїхав він на вокзальну площу до ленінградського поїзда. Пішов до виходу, щоб виловити пасажира вигідного, і якраз пощастило — піймав такого, що в житті на таксі не їздив. І зразу ж нарвався на контролера. Тепер будуть тебе поливати на всіх загальних і інших зборах. А то й догану начеплять… А цей пасажир — де вони такі й беруться — гуде й гуде: «Хутчіш, хутчіш».

— На випадок чого мені штраф платити, а не вам, — звично огризнувся Артамонов.

— Я платить усі штрафи! — рішуче заявив Гернгросс. Артамонов вперше поглянув у дзеркальце на свого пасажира: здається, не наш?

Вони вже підіймалися схилом вулиці Горького.

— Куди ще? — спитав Артамонов уже ввічливіше.

— Вперед і швидко.

— Ясно…

А що ясно, невідомо. Буде потім кудкудакати: ах, мені треба було праворуч, ах, ліворуч!

— Будь ласка, відвезіть мене Білоруський вокзал.

— От тепер усе ясно. До поїзда?

— Станція метро, будь ласка.

— Ясно. Це ми вмить, — Артамонов і справді наддав газу.

Біля станції метро Гернгросс вискочив з машини, ткнув Артамонову п'ять карбованців і одразу ж змішався з людським потоком, що вливався в двері метро. Артамонов поглянув на лічильник — 47 копійок, потім знову на новеньку хрустку п'ятірку і вирішив: «Треба почекати — згадає, бісова душа, повернеться по здачу».

Але «бісова душа» не повернулася. «Відплатив мені зварника з походом», — посміхнувся Артамонов і, старанно склавши п'ятірку, сховав її в свій особистий гаманець…

Міліціонер і Лідія Вікторівна Олейникова зайшли до приміщення дирекції, і постовий заходився неквапливо складати протокол. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік народження? Місце народження?.. Він немовби й не бачив, що жінку, яка сиділа перед ним, трусило, наче в лихоманці, і не чув, як вона розгублено твердила: «Він утік… Він утік…»

Протокол ще не було закінчено, як у Третьяковку примчав кремезний хлопець у модній картатій сорочці на випуск. Він показав міліціонерові своє посвідчення і тихо спитав про щось.

Хлопець, вислухавши міліціонера, весело оглянув жінку.

— Ви Олейникова?

— Вп'яте кажу: Олейникова Лідія Вікторівна, — почала сердитись жінка. Справді: причепилися до неї замість того, щоб наздоганяти ката.

— Ви вже вибачте, Лідіє Вікторівно, — посміхнувся хлопець, — служба у нас така. Ви не хвилюйтеся, заходів вжито. Я з держбезпеки. Лейтенант Трегубов. Тепер ви мені все розкажіть, Лідіє Вікторівно. Що то за людина, яку ви впізнали? Де ви з нею познайомились? Як? І так далі. Тільки якомога детальніше…

Коли лейтенант Трегубов повернувся до КДБ і доповів про все начальникові відділу, той швидко дав по телефону кілька розпоряджень, коротко доповів комусь про подію і, нарешті, назвав останній номер.

— Це Бабакін говорить. Слухай-но, я пригадую, що в одному з твоїх донесень по «Сатурну», які проходили через мене, було щось про дівчину, яку Мюллер обробляв, щоб закинути в Москву. Пам'ятаєш? Тоді нікуди не виходь, зараз ми зайдемо до тебе з лейтенантом Трегубовим. Дуже цікава ситуація.

В кабінеті полковника Рудіна лейтенант Трегубов повторив свою розповідь.

— Ясно. Це вона, — сказав Рудін. — Виходить, вона тоді зломилась?

— Ні. Вона сказала, що вижила чудом, а потім, коли пішли німці, вже своїм ходом, як вона висловилась, перебралася в Москву, до сестри.

— Його шукають? — спитав Рудін.

— Шукаємо таксі,— відповів Бабакін.

— Генерала Маркова поінформовано?

— Так. Він на чотирнадцяту нуль-нуль призначив оперативку…

В цей час центральна диспетчерська таксі вже вшосте передавала по радіо одне й те ж оголошення:

— До уваги всіх водіїв! До уваги всіх водіїв! Якщо побачите машини за номерами 30–32 і 30–37, передайте їх водіям наказ директора парку: негайно з'явитися в свій парк. Повторюю…

Це оголошення могли чути лише водії радіофікованих машин, а їх було ще не так багато, до того ж ще й не кожний водій уважно до цього прохання поставиться. Старший лейтенант держбезпеки Глєбов це розумів і, нудьгуючи в таксомоторному парку, намагався побороти своє нетерпіння.

Першою прибула машина з номером 30–32. Водієм її виявилася жінка. І відразу ж Глєбов документально встановив, що в той час, коли трапилася подія, ця машина за викликом обслуговувала народного артиста республіки Смирнова-Сокольського.

Артамонов після Гернгросса возив ще з десяток пасажирів і вже після полудня одвіз веселу компанію в Химки. І там він влип: біля під'їзду річкового вокзалу стояла ціла валка вільних таксі. Повертатися в місто впорожні — невигідно, буде холостого пробігу кілометрів з сім. Але він помітив, що таксі все ж потроху розбирають, і вирішив ждати своєї черги й подрімати.

Його розбудив літній водій.

— Слухай-но, тебе в гараж начальство кличе. Негайно. По радіо зранку трублять. Мабуть, порушення якесь зробив?

— Ніяких порушень не було! — розізлився Артамонов, але згадав про контроль на вокзалі.— А може, ти помилився, не про мене йдеться?

— Точно. 30–37. Номер прямо в мозок удовбали — кличуть, кличуть…

А твій номер який?

А тобі навіщо?

— Легко сказати, такий холостяк треба зробити! На випадок чого підтвердиш, що я з Химок відчалював.

— Це можна. Номер мій — 40–14. Прізвище — Соловйов.

Артамонов записав і лютий, як біс, рвонув машину з стоянки… «Є ж на світі такі люди! Сам тицьнув п'ятірку і помчав, мов на пожежу. А потім схаменувся і ще й тарарам зчинив. Номерок мій запримітив. А втім, він не міг його побачити. Він ні спереду, ні ззаду машини не заходив. А на щитку після фарбування номера нема. Отож, міг він помилитися номером? Міг. А якщо він сидить у гаражі власною персоною? Тоді справа кепська — плакала моя п'ятірка. Але, може, взагалі щось інше — накапав контролер?»

У гаражі пасажира не виявилося. Замість нього з Артамоновим розмовляв симпатичний молодий товариш. Це був Глєбов.