»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 124

На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.

— Хто такий?

— Свій, — відповів Рудін. — Здрастуйте, товариші!

— Здоров, якщо не жартуєш, — відказав бородатий.

— Німці в селі є?

— А нащо вони тобі?

— Мені вони якраз і ні до чого, — усміхнувся Рудін.

— Нема їх. Нема, слава богу, — буркотливо мовив бородатий. — А ти ж хто будеш?

— Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.

— Вважайте, що пробилися, — сказав бородатий. І так він це сказав — і просто і ледь урочисто, — що Рудін одразу відчув до нього довір'я.

Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.

— З якого табору ви тікаєте? — спитав бородатий.

— З-під Мінська, — відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. — Табір 1206. Може, чули?

— Де нам тут чути? — зітхнув бородатий. — Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?

— Під час облави нас схопили місяців три тому.

— А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?

— Я нічого не робив, — безтурботно відповів Рудін. — Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.

— Ну що ж, хліб — діло важливе для людей за будь-якої влади. — Бородатий солідно помовчав і спитав: — А куди ж ви тепер путь держите?

— Як куди? До своїх. Я в армію хочу вступити. А він — до сім'ї. У нього дружина і син у Барабінську живуть, мабуть, вважають його загиблим.

Жінка, уважно слухаючи розмову, зітхнула.

— Скільки погибелі пережили — подумати страшно…

Невідомо, чи довго б іще вони отак хитрували в розмові, намагаючись якнайбільше дізнатися один про одного, але раптом за вікном почувся кінський тупіт, що обірвався біля самої хати. На подвір'ї пролунав гучний чоловічий голос: «Стринож поводом до передньої ноги. Отак…»

— Хто це? — прошепотів Рудін.

— Теж свої,— спокійно відповів бородатий і обернувся до дружини: — Є в тебе ще картопля?

Жінка пішла до печі. В цей час до хати зайшли троє чоловіків, усі як один високі, у кожного на шиї автомат. Один з них, у фетровому капелюсі, насунутім на вуха, освітив стіл ліхтариком.

— Неначе ти, Федоре, гостей приймаєш? — він підійшов до столу і по черзі безцеремонно освітив ліхтариком Рудіна, потім Щукіна. — Хто такі?

— Кажуть, втікачі з табору під Мінськом, — сказав бородатий. — Та тільки не все у них сходиться. Кажуть, ніби втекли з-під Мінська, а табір називають 1206, який зовсім не там.

— Документи є? — промінь ліхтарика сліпив Рудіна.

— А ви хто такі, щоб питати? — Рудін підставив руку під промінь ліхтарика.

— Ти, дорогий, світла не бійся. А хто ми, можна відповісти, час схованок для нас минув. Ми партизани.

— Сказати все можна, — посміхнувся Рудін.

Чоловік у капелюсі зареготав.

— Це правда. Партизанити набагато важче. Документи які у вас є? — спитав він, переставши сміятися.

— В таборах паспортів не дають, — похмуро мовив Щукін.

— Зброя є?

— Нема, — відповів Рудін. — її також у таборах не дають… — Він все ж вирішив з обережності пістолет залишити при собі.

— Так… — Чоловік скинув капелюх і шпурнув його на лаву. — А чому плутаєте з табором? Табір 1206 — де, а Мінськ — де?

— З таким номером могло бути і два табори, — відповів Рудін.

— Це у німців? — насмішкувато спитав чоловік. — Що, що, а порядок у номерах у них є. Ну, без брехні, хто такі, звідки й куди йдете?

— Ідемо назустріч своїм військам, — спокійно відповів Рудін.

— Знову дивно, — втрутився в розмову господар хати. — Хочуть зустріти Радянську Армію, а чогось відмахали такий гак на північ від шосе.

— Вони її оточують, — сказав чоловік і зареготав. Звичайно, коли б ця ситуація трапилася, скажімо, в сорок другому році, усе в цій хаті відбувалося б по-іншому, початок розмови був би зовсім не такий, і обом сторонам було б, як кажуть, не до сміху. Але зараз господарі хати і захожі знали головне — що фашистів у них за спиною нема. Це змушувало Рудіна вірити, що люди, які допитують його, справді партизани. А ті, в свою чергу, поводилися з ним і з Щукіним без особливого побоювання — ми всі тут свої і вже якось розберемося, що до чого і хто до кого.

— Ну, гаразд, — переставши сміятися, сказав чоловік, дивлячись на Рудіна веселими очима, — от ви з півночі оточите, значить, Радянську Армію і що ж ви їй скажете, якщо нам не довіряєте?

Рудін, не відповідаючи, дивився прямо в вічі чоловікові, поки в них не згасли веселі іскринки.

— Якщо говорити всерйоз, — сказав Рудін, — ми не можемо відкрити, хто ми такі. Не маємо права. А попросимо вас лише про одне: доставте нас якнайскоріше в найближчу нашу військову частину. Кожний прогаяний день може дорого обійтися. За ці свої слова я відповідаю.

Чоловік мовчки і серйозно поглянув на Рудіна, потім сказав:

— Я командир партизанського загону «За революцію» Тихій Ходорков. А він, — кивок на господаря хати, — мій зам, Федір Мохов.

Тихій Ходорков! Звідкись Рудін знав це прізвище. Він напружив свою пам'ять, і вона його, як завжди, не підвела: Тихін Ходорков був уславлений підривник у тому партизанському загоні, куди його закидав «Сатурн» у першу воєнну зиму.

— Я вас знаю, — сказав Рудін. — Ви були підривником у загоні Боковикова. В кінці листопада сорок першого року я майже два тижні пробув у вашому загоні. Одного разу ви при мені доповідали командиру про висадження в повітря залізничного мосту за допомогою дитячих санчат з вибухівкою.

— Дивись-но, Федю, що пам'ятає,— озирнувся на господаря хати Ходорков. Він задумався. — Ну, що з вами робити?..

— Чи не можна якось зв'язатися з товаришем Олексієм? — спитав Рудін.

— Спробуй злови його зараз… — неуважно відповів Ходорков, уже не дивуючись з того, що Рудін знає секретаря підпільного обкому партії.— Ось що, ви напишіть повідомлення, кому треба, а я швиденько пошлю хлопця в штаб партизанської бригади, це недалеко, а там уже давно є радіозв'язок з армією…

Розділ 58

В зв'язку з наближенням фронту Будницький дістав наказ вивести свій загін з міста і підключитися до партизанської бригади, яка діяла на одній з магістралей, де відступали німецькі війська.

Вночі Будницький прийшов у підземелля лікарняного моргу. Коли він скинув кепку, Марков побачив, що у нього чуб ніби борошном посипаний.

— Зайшов попрощатися, — тихо сказав Будницький, мнучи в руках кепку.

Вони довго мовчали. Будницький сів, налігши грудьми на стіл, і так уважно розглядав свої покладені на стіл важкі робочі руки, ніби нічого цікавішого ніколи не бачив.

— Усіх своїх відправили? — спитав, нарешті, Марков, хоча все було ясно.

Будницький звів на Маркова важкий погляд.

— Крім загиблих.

— А сам?

— Та ось зараз… — відповів він і раптом без всякого зв'язку з попереднім, очевидно відповідаючи своїм думкам, збуджено сказав: — Страшне заняття — війна! Важко навіть сказати, товаришу підполковник, яке страшне!

— Налякала вас? — сумовито посміхнувся Марков.

— Налякала, товаришу підполковник, — відповів Будницький, серйозно дивлячись на Маркова своїми ясними, печальними очима. — Тільки ви не думайте — не смертю вона мене налякала. Загинути в бою — славна смерть. Я це і бійцям весь час казав і собі, як закон, ставив. Війна страшна своєю сліпотою. Скільки в ній гине людей наосліп, і навіть не розуміють, за що! Я не кажу про Клаву мою — вона все розуміла. Я прямо очима бачу, як вона загинула. В уповільнювачі на кінчику стержня загусла краплина мастила, а вона цього не знає. Бачить тільки, що стерженьок не прокручує механізм. А часу в обріз. І вона висадила в повітря навпрямки, разом з собою. Але вона знала, на що йшла і за що. В бою померла. І я знаю, любив я людину вірну…