Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович - Страница 2

Русявий юнак швидко запитав:

— Від інших він своє знайомство приховував?

— Очевидно. Мене він, наприклад, просив нікому про це не казати. Ви ж знаєте, у нас до таких знайомств ставляться несхвально.

— А що розповідав вам Кованьков ще про цю німецьку дівчину?

— Якось він сказав: «От як буває. З тією, московською, дівчиною я був знайомий три роки, а насправді її не знав. А от Рената — зовсім інше…»

— В мене запитань більше немає. — Білявий юнак вийняв блокнот і щось записав.

Потім говорили інші. Всі вони відзивалися про Кованькова добре.

Друкарка відділу, Галинка, розповідаючи, так розхвилювалась, що на очах у неї виступили сльози.

— Альоша був чудовий, ну просто чудовий хлопець… Просто злочин думати про нього погано… Ми… — Вона не доказала, дістала з сумочки хусточку і притулила її до очей.

— Чи не можна без цього… без сирості, так би мовити… — тихо промовив майор Звягінцев.

3

Офіцери вийшли з кабінету. Майор Звягінцев і білявий юнак залишилися вдвох. Кілька хвилин вони мовчали.

— Ну, що ви скажете, товаришу Ричагов? — спитав, нарешті, майор.

— Справа окладна… — задумливо відповів юнак, підводячись з дивана. — Запишіть про всякий випадок мій телефон. Додатковий 33–07.

— Дала вам щось ця розмова? — спитав майор.

— Звичайно. Відомо принаймні, що за людина цей ваш Кованьков.

Юнак вийшов перевальцем, як ходять борці.

Незабаром Ричагов уже доповідав про те, що відбулося в кабінеті майора Звягінцева, своєму начальникові — полковникові Сьоміну. Полковник, товстий чоловік з хворобливо набряклим обличчям, слухав уважно, зрідка сердито кивав великою, до блиску вибритою головою. Коли Ричагов закінчив, полковник довго думав, потираючи долонею голову, потім сказав:

— Цікавий випадок, товаришу Ричагов. Згадайте попередні втечі. Шелиганов — морально розкладений тип. Бунчук — просто злодій, який, обікравши полкову касу, втік туди, де немає нашої міліції. Крупніков — ворог радянського ладу, що довго і вміло маскувався. А зараз, судячи з усього, ми маємо справу з хорошим хлопцем. Напевно, знову викрадення. Щоб розгорнути диверсійну діяльність у Східній зоні, для них дуже важливо захопити нашого добре обізнаного офіцера…

— Насторожує те, що до цього причетна жінка, — сказав Ричагов, — як і у випадку з Шелигановим…

— Я пам’ятаю, пам’ятаю… — Полковник Сьомін помовчав. — Але чому їх радіо так швидко оповістило світ про цього лейтенанта? Адже потрібен час, щоб перевірити, обробити втікача. Пам’ятаєте, навіть на пройдисвіта і запроданця Шелиганова їм довелося потратити тиждень, щоб примусити його робити те, що їм треба. А тут хороший хлопець, і ось так швидко його обробили… Одне з двох: або товариші Кованькова тюхтії і не знають його, або… викрадення.

— Але в разі викрадення вони, як правило, про це не повідомляють.

— 1 все-таки, мені здається, що цей лейтенант не втік. Так чи інакше, треба спішно провести дальше розслідування цього випадку і розробити план наших відповідних дій. Пам’ятайте, Кованькова можуть вивезти в глиб Західної Німеччини, і тоді все буде значно складніше. Я надіюсь на вас. Ричагов. Чуєте?

— Постараюся, товаришу полковник. Дозвольте йти?

Решту дня Павло Ричагов просидів за картотекою, вивчаючи справи про явні і мнимі втечі радянських військовослужбовців у Західну зону Німеччини. Тоді коли мова йшла про явну втечу, все було зрозуміло. Негідник, морально розкладена людина, вважаючи службу в армії за тягар, розумів, а іноді й інстинктивно приходив до висновку, що там, на Заході, йому буде краще. І справді, перші три — чотири місяці йому там подобалось, його портрети друкували в газетах, він виступав по радіо, його атакували кореспонденти. До того ж його добре годували ’й поїли. Але потім звичайно все кінчалось однаково — перебіжчика викидали на задвірки життя, як викидають на смітник вичавлений лимон. А іноді й знищували….

Ричагов вийняв з кишені фотографію лейтенанта Кованькова. На нього дивився веселий хлопчина з чорними густими бровами, під якими лукаво блищали трохи монгольські ясні очі. Лейтенант, знімаючись для особистої справи, напевно, намагався бути серйозним, але все ж характеру приховати не зміг. З веселими, лукавими очима до деякої міри не гармоніювала нижня частина обличчя лейтенанта, грубо і різко висічена, особливо рот, з двох боків ніби відкреслений вольовими зморшками. «Де ти зараз, хлопче?» — Ричагов зітхнув і підсунув до себе папку з справами про минулі втечі. Тут слова «втеча» не було. Воно замінялось іншими: «Певно, викрадений». В таких справах точно встановленим був тільки сам факт зникнення людини. Але дізнатися, що з нею сталося, не завжди вдавалося.

Переглядаючи оправи, Ричагов запам’ятав, що в кількох донесеннях нашої розвідки промайнуло прізвище майора Хауссона. Взагалі це прізвище Ричагов знав. Хауссон був одним з досвідчених працівників американської розвідки в Німеччині.

У Західному Берліні він з’явився відразу ж після закінчення війни. Наша контррозвідка звернула тоді увагу на майора, що називав себе уповноваженим Червоного Хреста. Нібито розшукуючи американських військовослужбовців, які перебували в німецькому тилу, майор нишпорив головним чином у районах розташування радянських військ.

Коли майорові натякнули, що він шукає своїх співвітчизників не там, де вони можуть бути, уповноважений Червоного Хреста одразу зник. Але фотографії майора знайшли собі місце в картотеці.

Незабаром було встановлено, що майор зовсім перестав цікавитися долею своїх співвітчизників і, сидячи в Західному Берліні, займався організацією шпигунства в радянських окупаційних військах. Одним з його постійних обов’язків стала також обробка перебіжчиків із Східної зони.

Ричагов вдивлявся у фотографію Хауссона. Сухорляве енергійне обличчя з такими глибокими очними ямами, що там, на їх дні, не можна було розгледіти очей. Ріденьке, ретельно пригладжене волосся. Майор знятий за столиком — очевидно, в кафе або ресторані. Ричагов перевернув фотографію і прочитав "Кафе «Оріон»". Напроти майора сидить невідома особа». Ричагов посміхнувся. На фотографи взагалі ніякої «особи» не було, тільки силует голови з великими вухами та одне перекошене плече, і все.

«Отже… Познайомимося ближче, пане майор. Де ви працювали раніше, до Німеччини?.. О! Виявляється, ви обнишпорили мало не весь світ…»

О десятій годині вечора Ричагов підвівся з-за столу, потягнувся, потер кулаками стомлені очі і зібрався додому.

Він ішов темними безлюдними вулицями. Берлін спав. На стінах будинків біліли плакати, що закликали німців будувати свою миролюбну, демократичну державу. Холодний вітер гнав по асфальту сухе листя… Раптом над Західною частиною Берліна шугнуло проміння прожекторів, з чорного неба на місто обрушився гул літаків. Ричагов посміхнувся: знайома картина — запрацював «повітряний міст»…

Ось і цей так званий «повітряний міст» теж був частиною політичної війни Заходу проти Сходу, Щоб дезорганізувати економіку Східної зони, західні окупаційні держави запровадили в себе власну валюту. В Берліні почали одночасно ходити два види грошей. Це викликало страшенну плутанину в цінах, вигідну спекулянтам. А коли радянські окупаційні власті, щоб припинити цю економічну диверсію, ввели деякі обмеження на дорогах, які зв’язують Східну і Західну зони, одразу ж було зчинено провокаційний галас про «червону блокаду» Берліна. Нібито для врятування жителів Західного сектора від голоду американці організували постачання їм продуктів і вугілля на літаках. «Повітряний міст» — так назвали вони цю свою авантюру. Саме авантюру, бо берлінці, наче нічого й не було, і далі харчувалися за рахунок радянської зони. А трохи пізніше стало відомо й інше: «міст» діяв в обидва боки — цими ж літаками з Німеччини вивозилися її національні цінності…

Ричагов кілька хвилин спостерігав карнавальну свистопляску прожекторів. Вона призначалася для жителів Берліна: дивіться, добродії німці, як ми дбаємо про вас!..