Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 88

Ми відійшли до дверей барака і стали, приголомшені усім побаченим. Тим часом «канадці», зрідка перекидаючись словами, зосереджено трудилися. Впадало в очі, що серед них не було доходяг, усі були в тілі і працювали на совість.

Нарешті вдарив гонг. В’язні вмить покинули роботу і вишикувались перед бараком. Ми з Жорою стали на лівий фланг. Прийшов капо, перерахував нас і доповів одному з есесівців, що саме підійшов. Той ще раз особисто перерахував в’язнів, а мені й Жорі наказав відійти вбік.

До нас поспішало сотні півтори «канадців», які працювали в інших бараках. Вони стали в загальний стрій. Тепер уже другий есесівець перерахував усіх, після чого дали команду «розійдись!». Ми посідали, а капо й есесівці пішли під навіс, куди сходилися есесівці з інших бараків. Їх було небагато — чоловік двадцять. Вони посідали за столи й почали обідати. Вернер одяг білий халат і виконував обов’язки офіціанта. Після обіду одні вкладалися на спеціально поставлені в затінку розкладушки. Другі й далі сиділи за столами, переглядаючи ілюстровані журнали. Я звернув увагу на те, що есесівці тільки дозволили собі поскидати картузи і розстебнути кітелі, але ніхто й на мить не розлучався із зброєю.

Обслуживши есесівців, Вернер покликав десять в’язнів і наказав їм забрати кесселі з їжею, що залишалася. Почали обідати в’язні. Обідали статечно, неквапливо. Кожен їв, скільки хотів. Як цей обід був не схожий на той, що я бачив у штрафній команді! На перше нам дали смачний овочевий суп, потім макарони з м’ясом і каву з молоком. Білий і чорний хліб був нормальної випічки, із справжнього борошна.

Під час обіду нервове напруження в мене трохи спало, та. коли ми по обіді з десятьма «канадцями» понесли порожні кесселі до вахтштуби, на душі в мене знову стало тоскно. Переклавши золоті монети в рот, я в думках благав долю, щоб вона і цього разу була прихильна до нас і допомогла благополучно пройти ворота, В приміщенні вахтштуби голосно говорило радіо. Передавали огляд військового становища. Якийсь оглядач запевняв, що в боях під Курськом і Білгородом остаточно виснажені й знекровлені більшовицькі орди вже не скоро зможуть оговтатись і перейти в наступ. Далі оглядач теревенив про героїзм німецьких солдатів і під кінець сказав, що фюрер, з метою уникнути зайвих жертв, прийняв рішення подекуди вирівняти лінію фронту, і тому німецькі війська на окремих дільницях відійшли на заздалегідь підготовлені позиції.

Ми вже з досвіду знали, що, коли німцям на Східному фронті непереливки, Геббельс починав розповідати байки про запаморочливі подвиги окремих солдатів і офіцерів. Так було й цього разу. Радіо повідомляло про героїчний подвиг якогось фельдфебеля. Промовистим було і повідомлення про вирівнювання лінії фронту. «Для Росії битва під Курськом була передсмертною агонією,— запевняв тим часом коментатор.— Достигає плід остаточної перемоги. Незабаром він сам упаде в наш мішок, подібно до того, як дозріле яблуко падає з гілки від подиху вітру. Велетенська битва під Курськом закінчилася нечуваною поразкою Червоної Армії... Рештки цієї армії перебувають у стані агонії. Геній фюрера забезпечить остаточну перемогу над більшовизмом».

Вигук есесівця «відкрити кесселі!» повернув мене до дійсності. «Канадці», поставивши кесселі, повернулися на роботу. Ми з Жорою залишилися самі. Уважно оглянувши кесселі, вахтові наказали нам роздягнутися догола.

Знову не обійшлося без отого ненависного «шнель!». Як ми зненавиділи німецькі слова «хальт», «век», «цурюк», «темпо», «шнель» тощо. Здавалося, в цілому світі немає противніших слів. Це тому, що вони завжди супроводжувалися биттям, знущанням, приниженням.

Есесівці обмацали кожен рубчик нашої одежі, примусили нас присісти, а в рот чомусь не заглянули. Нарешті пролунала команда: «Одягтися! Вантажити кесселі]»

Сонце пекло немилосердно. Піт заливав мені очі, а від хвилювання повітря застряло в легенях — не продихнеш. Але я відчував себе щасливим. У Жориних очах також стрибали веселі іскорки.

Кажуть, ризик — благородна справа. Це справді так, якщо ризикувати в ім’я благородної мети. Мені не раз доводилося ризикувати в своєму житті. Я пройшов гестапівські тюрми і табори смерті, допити, які супроводжувалися звірячими тортурами, мене розстрілювали, я виповз із газової камери крематорію за кілька хвилин до газації, брав участь у роботі підпільних організацій, у повстанні в’язнів табору Лінц-ІІІ, переходив лінію фронту. Не раз моє життя висіло на волосині; як і кожен в’язень гітлерівських концтаборів, я сотні разів помирав. Скажу чесно: я не був боягузом, однак щораз, коли вирішувалося питання мого життя і смерті, я завжди відчував моторошний страх. Через те, коли я читаю іноді в книгах, як люди легко і навіть весело ідуть на смерть, мене судомить від гніву.

Я завжди обурювався з того, що в деяких замітках і нарисах, які друкувалися в нашій пресі після війни, мене змальовували людиною «незвичайної відваги і героїзму», «безстрашним підпільником» тощо. Це, м'яко кажучи, перебільшення. Без своїх товаришів по підпіллю я був би ніщо. Те, що робив у таборах я, робили тисячі, і чогось особливо героїчного я в цьому не бачу.

Виконуючи завдання підпільного центру, я щодня потерпав за своє життя, як потерпали і мої товариші...

Інша річ, що один день, пережитий в’язнем в Освенцімі, це вже героїзм. Через те будь-який в’язень Освенціму, крім, звичайно, фашистських холуїв і мерзенних зондеркомандівців, вартий найбільшої поваги. От тільки шкода, що в нас ще немає жодної книги про героїв Освенциму...

Та продовжимо нашу розповідь. Здавши на кухні кесселі, ми поверталися в блок. По дорозі вирішили сховати монети в кишені, бо перший-ліпший есесівець, який зустрінеться нам, може спитати, чого ми швендяємо по табору. Як ти йому відповіси, коли повен рот золота. Так і зробили і, як виявилося, зробили вчасно. Не пройшли і тридцяти метрів, як причепився есесівець. Підозріливо оглянувши мене й Жору, він поманив нас пальцем. Невже обшукуватиме?

— З якого блока? — спитав прискіпливо.

— Із 2-А, пане шарфюрер,— відрапортував Жора.

— Чого шляєтесь по табору?

— За наказом блокельтестера ми носили на кухню порожні кесселі.

Жора зумисне промовчав, що ми були в «Канаді». Інакше есесівець міг би нас обшукати — тоді прощай життя.

— Ідіть за мною,— наказав шарфюрер.

У мене знову похололо всередині.

— Яволь! — молодцювато відповів Жора і, видаючи себе за старшого, штовхнув мене в спину: — Форвертс!

Від страху я ледве переставляв ноги, та мучитися довелося недовго: виявляється, неподалік, біля старої акації, есесівець побачив на землі пожовкле листя. Хтось змів його в купу і забув однести в ящик для сміття.

Прибрати! — наказав шарфюрер.

Ми попадали на коліна, старанно зібрали в свої шапки все, до останнього листочка, й однесли в ящик для сміття.

— Рихтік![65] — сказав шарфюрер і повернувся до нас спиною.

І ось перед нами, наче рятівна пристань після бурі, стоїть потворна кам’яна будівля, наш карантинний блок. Я дивився на нього з ніжністю і благоговінням.

Ми проскочили в шлафзалу, гарячково роздумуючи над тим, куди сховати частину монет. Дванадцять монет ткнули під перший же матрац, а десять розділили пополам і сховали в кишені, після чого пішли до Ауфмейєра. Тут наткнулися на капо, який супроводжував нас до кухні.

— Ви вже були в блокфюрера? — спитав Зігфрід.

— Ні, ми щойно повернулися.

— Дивіться ж, не скажіть йому, що я не супроводжував вас до вахтштуби «Канада». Ми весь час були разом, і я не одходив од вас ні на крок. Ясно?

З цього ми зрозуміли, що Ауфмейєр приставив Зігфріда до нас як наглядача, котрий мав пильнувати, щоб ми не привласнили частину золота. Поки ми були в «Канаді», Зігфрід промишляв десь у центральному таборі і запізнився. Не зустрівши нас біля кухні, він тепер боявся прочухану від Ауфмейєра.

Ми запевнили капо, що не продамо його, і з цього мали тільки користь. За кілька хвилин ми вже звітували перед Ауфмейєром про результати операції. На його запитання, які в нас успіхи, я і Жора мовчки вийняли з кишень і поклали перед ним десять двадцятифранкових золотих монет.