Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 83

Блокфюрер дав мені дві фляги, наповнені спиртом. Поки я розглядав їх, він дивився на мої руки. Його увагу привернули свіжі рубці від численний ран, які тільки недавно загоїлися.

— Що то? — спитав Ауфмейєр.

— Пам’ять із гестапівської тюрми, пане блокфюрер.

Ауфмейєр засміявся:

— Результат розмови по щирості з гестапівцями? То розмова не з приємних. У гестапо мертва хватка...— поспівчував мені блокфюрер, на мить задумався, мабуть, згадавши щось своє, а потім спитав: — Ну, що ти придумав? Як проноситимеш ці фляги?

Я крутив у руках пласкі металеві фляги місткістю приблизно з літр кожна. Як видно, їх виготовляли на замовлення для потреб контрабанди. Робота явно кустарна, хоч і ювелірна. Кожна фляга завтовшки сантиметрів чотири, витягнута в довжину і з одного боку ввігнута, а з другого випукла. Згори біля горла і знизу під денцем було припаяно по два вушка для шнурків — це щоб її можна було прив’язати до стегна чи до ноги.

Я сказав Ауфмейєрові, що найкраще буде ховати флягу під одягом на животі так, щоб ремінь штанів проходив по середині фляг і щільно притискав їх до живота. При цьому враховувався шаблон, якого дотримувалися німці під час обшуку. Як правило, обшук проводився знизу вгору, починаючи од взуття і кінчаючи шапкою. Есесівець, котрий обшукував, присідав навпочіпки і обмацував ноги, стегна. В момент, коли він випростувався, щоб обшукувати вище, треба різко втягти живіт і пласкі обтічні фляги непомітно опустяться по ногах у холоші штанів. Арештантські штани широкі, бахматі і легко маскують таку операцію.

Ауфмейєру не терпілося негайно перевірити запропонований мною спосіб. Ми кілька разів проробили маніпуляцію з флягами. Наслідки були блискучі, і блокфюрер радів, наче дитя.

— Молодець! Та ти справжній професор і можеш дати фору будь-якому зеленому. Чудово! — не переставав він захоплюватися простотою й надійністю запропонованого мною способу ховати фляги.

— А як ти думаєш проносити золото, коли повертатимешся назад? — запитав Ауфмейєр.

— Можна в кесселі,— відповів я.— Кессель має подвійні стінки, між якими для ізоляції поставлена коркова прокладка. Частину прокладки можна буде вийняти і в тайник, що утвориться, сховати золото. З таким кесселем можна пройти через будь-який контроль.

— Варіант чудовий, але є простіший — золото нестимеш у роті,— сказав Ауфмейєр.

— А як накажуть роззявити рота?

— Це виключено. Тим більше, що я з деким домовився. А взагалі, все може бути. Од випадковостей ніхто не застрахований. Головне — ні в якому разі не признаватися, кому несеш золото. Треба казати, що несу для себе з метою виміняти хліба. Про все інше я потурбуюся сам. Не підведеш?

— Можете не сумніватися, пане блокфюрер.

— Гаразд, я тобі вірю. Завтра повезеш обід у команду «Канада». Але тобі потрібний надійний помічник.

— Є в мене такий хлопець, мій друг і двоюрідний брат.

— Номер?

— 131501. Звати — Георг. Він старший над командою прибиральників.

— А-а, це той співак? — пожвавішав Ауфмейєр.

— Так. Він походить із німецької сім’ї, бо його мати німкеня. От тільки в нього пропали документи, які підтверджують, що він арієць. Хлопець залізний.

— Чудово, поклич його сюди.

Жора нервово ходив по майданчику біля блока і зустрів мене запитаннями:

— Чого так довго? Що трапилось?

Я коротенько виклав йому суть справи і під кінець спитав, чи правильно я вчинив, погодившись на пропозицію блокфюрера.

— Правильно! — не роздумуючи, сказав Жора.— Нам золото теж знадобиться. Треба рятувати своїх хлопців. Для цього потрібні продукти й медикаменти. З голої пучки не розживешся. Купити можна тільки за золото.

Удвох ми зайшли до Ауфмейєра. Хвилин за п’ятнадцять усе було домовлено, ми відрепетирували маніпуляцію з флягами й монетами. Упевнившись, що все гаразд, Ауфмейєр звелів нам іти, пообіцявши, що віднині ми кожного дня одержуватимемо буханець хліба, півкіло-грама ковбаси і пачку маргарину, а табірного зупе — скільки захочемо.

Ще раз подякувавши блокфюрерові, я і Жора вийшли. Як тільки ми опинилися в затишному куточку, одразу ж зазирнули в пакет і, вражені, ахнули: там був буханець справжнього білого хліба, без домішки тирси й просяної муки, півкілограма ковбаси і пачка маргарину— нечуване багатство в таборі смерті. Та радість нашу потьмарило усвідомлення того, що ми попалися в сіті Ауфмейєра. Чим тільки все це закінчиться...

За туалетною кімнатою була невелика комірчина, в якій зберігалися відра, щітки, швабри, каустична сода, ганчірки та інший господарський інвентар для прибирання. Усе це було зараз у віданні Жори як старшого над прибиральниками. Цю комірчину ми називали каптьоркою. У Жори був ключ од неї. Тут ми ховали й «організовані» за день продукти для дяді Вані і Гриші Шморгуна.

Замкнувшись у каптьорці, ми дістали схованого ножа і розділили хліб, ковбасу й маргарин на двадцять однакових порцій, після чого я збігав на майданчик, розшукав прибиральників. Вони по черзі заходили в каптьорку, і кожен одержував свою порцію. Певна річ, ніхто з них не знав, якою ціною ми добули ці продукти...

Увечері ми з Жорою відпросилися в штубового Зінгера годинку «погуляти». Він дозволив, але попередив: «Гуляйте, тільки не попадайтеся і не спізніться на аппель». Штубовий гадав, що ми йдемо «організовувати». Власне кажучи, так воно й було: ми йшли «організовувати», але не речі, як думав штубовий, а продукти. Зараз нас зібралася чимала сімейка — двадцять чоловік, їх треба було чимось годувати. Це був наш обов’язок, оскільки ми з Жорою перебували в привілейованому становищі порівняно з іншими товаришами.

До вечірнього аппеля лишалося години півтори. Вирішили заглянути в четвертий і шостий блоки. У них жили проміненти з числа німців, поляків і чехів. Вони займали в таборі командні посади й одержували з дому посилки.

У четвертому блоці ми зайшли прямо в штубу промінентів. Там стояло штук дванадцять двоярусних дерев’яних ліжок, застелених добротними шерстяними ковдрами. В приміщенні було чисто й охайно. Чоловік двадцять табірних аристократів саме вечеряли. Чого тільки не було в них на столі! І ковбаси, і сир, і варення, і домашнє печиво...

Я спитав, чи не хочуть шановні добродії послухати славетного співака Георга. Добродії недовірливо зміряли нас поглядами, презирливо скривили губи і спитали: «А якою ж мовою він співатиме?» — «А якою ви захочете!» — відповів я. Це справило враження. Жора проспівав три пісні: німецьку, чеську і польську. Успіх був разючий. Придурки довго не хотіли відпускати його, замовляючи нові й нові пісні. Мабуть, Жорин спів будив у їхніх очерствілих душах щось людяне, бо в декого навіть показалися сльози на очах. Проміненти не поскупилися: вони дали нам хліба, сала, банку консервів і печива.

— Бачиш, малюк, мистецтвом скрізь можна заробити шматок хліба, навіть серед дикунів,— філософськи мовив Жора, коли ми поверталися до свого блока.

Не встигли ми зайти в комірчину і замкнутися, як хтось нетерпляче постукав умовленим стуком. Ми відчинили. В комірчину, заточуючись, нетвердим кроком зайшов в’язень і в знемозі притулився спиною до стіни. Він був увесь у крові, обличчя страшенно розпухло, одного ока зовсім не видно. Ми насилу впізнали в ньому Гришу Шморгуна, який щойно повернувся з арбайтскоманди в табір...

— Пити...— кволо вимовив він.

У комірчині стояло дві миски холодної баланди, залишеної нами з обіду для дяді Вані і Грищі. Ми дали йому одну миску. Він випив її і безсило опустився на ящик. Шамкаючи беззубим ротом — йому, очевидно, вибили зуби,— Гриша сказав:

— Дядю Ваню вбили, гади... завтра й мені те буде...

Ця звістка приголомшила нас. Насилу повертаючи язика, Гриша розповів, що сьогодні капо Адольф шаленів, як ніколи. Він без кінця чіплявся до дяді Вані, всіляко знущався з нього. Годин за три до закінчення роботи дядя Ваня не стерпів і ударом лопати розчерепив негідникові голову. Есесівці розстріляли дядю Ваню, а з ним ще двадцять в’язнів. Всіх інших побили до крові. Вони б усіх розстріляли, та комусь же треба було нести трупи в табір.