Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 69

Зрідка мене відвідував Антонович, справжнє прізвище якого — Логачов Павло Антонович, член КПРС з 1932 року, кадровий офіцер Червоної Армії. Напередодні війни старший лейтенант Логачов служив у штабі Київського Особливого військового округу у відділі постачання, а коли почалася війна — у тому ж відділі штабу Південно-Західного фронту. У вересні 1941 року армії Південно-Західного фронту, які тримали оборону на лівому березі Дніпра, потрапили в оточення. У цій трагічній ситуації одну з груп, що пробивалася до своїх, очолив Логачов. Оточенці цілий місяць наздоганяли фронт, а він відкочувався все далі й далі. На схід пробиралися вночі глухими селами і лісами Чернігівщини. Обдерлися, голодували. Мали не одну сутичку з дрібними підрозділами німецької армії. Коли до лінії фронту лишалося кілометрів тридцять, вони якось удосвіта несподівано наткнулися на ворожий танковий заслон, який наче спеціально чатував на них. Готові до бою танки в упор розстрілювали червоноармійці, озброєних самими гвинтівками. Місцевість була відкрита, сховатися ніде; в живих залишилось тільки п’ять чоловік. Серед полонених був і поранений Логачов. На першому ж допиті він знепритомнів. Німці не захотіли воловодитися з ним і відправили до табору військовополонених. Почалися поневіряння. Логачов двічі тікав. Перший раз — коли везли в Німеччину, а вдруге—-уже з самої Німеччини. Після другої втечі його по-звірячому били і місяць тримали в карцері, а потім відправили на шпалозавод. Там Логачов створив підпільну антифашистську групу, яка ставила перед собою завдання вчиняти диверсії і допомагати в’язням тікати з табору. Поломки механізмів та інструментів на заводі стали майже щоденними. То падав тиск у барабанах просочки шпал, то псувався потужний компресор, то раптом ламався дизель, то виходила з ладу лісопильна рама. Патріоти ні перед чим не зупинялися, аби тільки зірвати випуск шпал, так потрібних гітлерівцям для відбудови залізниць.

Підпільники діяли настільки вміло і хитро, що німецьким майстрам тільки й залишалося, що скаржитися на ветхість устаткування. Вони навіть подумати не могли, що серед військовополонених є досвідчений інженер-електрик, який керує диверсіями. Не раз товариші пропонували Павлу Антоновичу тікати, але він вважав, що принесе більше користі, організовуючи втечі інших.

У розпалі була весна — найсприятливіша для втеч пора року. Гітлерівці вдавалися до надзвичайних заходів боротьби з утікачами. Та поки що Логачов і його група успішно діяли. Вони роздобули карту залізниць і компаси. Уночі, під час завантаження пульманів готовими шпалами, підпільники ховали у пульмані двох або трьох полонених. Вони вже знали, що ешелон піде у напрямі Мінська.Їхній завод взагалі працював головним чином на Мінський напрям, де партизани успішно «ремонтували» цілі дільниці залізничних колій. Щоб збити охорону табору з пантелику, тієї ж ночі в колючому дроті, яким був обнесений табір, підпільники прорізали дірки. Гестапівці довго не могли зрозуміти, яким чином тікають полонені, і кінець кінцем вимістили свою лють на їхніх товаришах. Їх по-звірячому били, потім десятьох відправили в тюрму, а звідти в Освенцім. Серед них був і Павло Антонович Логачов.

Підпільники Освенціму врятували Логачова від газової камери і влаштували його на роботу в центральні майстерні, де в той час були зосереджені основні сили руху Опору. Офіційно Логачова зарахували у шнайдерай кравцем, а пізніше перевели в невелику команду при шнайдераї, яка забезпечувала блоки центрального табору білизною і смугастою формою[54]. Павлу Антоновичу видали велику бухгалтерську книгу для обліку білизни і форми. Цієї книги він майже не випускав із рук. Вона правила йому за магічну перепустку у будь-який блок, у будь-яку команду центрального табору. Жодному есесівцю ніколи не спало на думку обшукати або в чомусь запідозрити Павла Антоновича. Він був представником впливової фірми постачання, до послуг якої нерідко вдавалися й самі есесівці, якщо хотіли пошити собі костюм або щось із одягу.

Посада, яку обіймав Логачов, дозволяла йому розгорнути роботу по створенню в блоках підпільних груп Опору. Він виконував також завдання підпільного центру по врятуванню життя окремих в’язнів. Це була важка й небезпечна робота. А скільки винахідливості вимагало від підпільників перекидання потрібного в’язня в інший блок чи в іншу арбайтскоманду! А як важко було створювати групи Опору у філіалах табору!

У центральних освенцімських канцеляріях працювало кількасот в'язнів-писарів, через руки яких проходили всі облікові картки живих і мертвих і, певна річ, новоприбулих. У цих канцеляріях було багато всіляких відділів — реєстрації, обліку, планування, економічного відділу, постачання і т. д. аж до архітектурного і будівельного. Там трудилися сотні писарів, обліковців, інженерів-економістів, плановиків, фінансистів, постачальників, архітекторів тощо.

Роль есесівських фахівців і консультантів по численних і складних галузях промислового виробництва і велетенського табірного господарства, яким був освенцімський комбінат смерті, зводилася лише до вироблення директивних інструкцій та загального нагляду за їх виконанням. Усю практичну роботу виконували в’язні. Складність і обсяг цієї роботи не дозволяли есесівцям належним чином контролювати тих, хто її виконував. До того ж для роботи в центральних канцеляріях і їхніх численних відділах залучалися працівники високої кваліфікації — інженери, вчені, економісти. У цьому вавілонському царстві, яким був Освенцім, досвідчених кадрів не бракувало. А які це були кадри! Найвищої кваліфікації! До всього вони, як правило, володіли кількома європейськими мовами. Хіба ж можна було порівняти з ними тупоголових, малограмотних есесівців?! В’язні — переважно люди культурні, високоосвічені, розумні — не могли та й не хотіли залишатися байдужими до всього, що вони бачили в Освенцімі. Більшість із них активно включилася в підпільну роботу. Ось чому центральні канцелярії стали мозком руху Опору.

Чи не правда, парадоксально: майже на очах у есесівського начальства, під крилом самого коменданта Освенціму — неперевершеного ката Рудольфа Гесса — функціонував добре законспірований керівний центр антифашистського підпілля.

Уже саме це вимагало од підпільників великої мужності і витримки. Воістину це були титани духу, Люди з великої літери. Повсякчас наражаючись на смертельну небезпеку, в неймовірно тяжких умовах вони піднімали в’язнів на боротьбу з фашизмом.

Був у центральному таборі в’язень на прізвисько Старий (освенцімський номер 63891). Так його назвали підпільники за зовнішній вигляд. У свої сорок два роки він показував на старого діда — такий був виснажений і замордований, бідолаха. Я, бувало, не раз дивувався: звідки в цьому утлому тілі такий неприборканий дух! Уже після війни, вивчаючи документи і матеріали освенцімського підпілля, я встановив, що справжнє прізвище Старого — Кузьменко Гнат Остапович. Він народився 1901 року в сім’ї селянина-батрака села Пологи-Воргуни, Переяслав-Хмельницького району, Київської області. З дванадцяти років батрачив у маєтку поміщика Горчакова та в місцевих куркулів, а вже в шістнадцять років потрапив до тюрми за участь у бунтах. Звідти втік.

Коли в 1918 році кайзерівські війська окупували Україну, Кузьменко організував партизанський загін, який згодом влився в партизанське формування Гайдамаки В. І., де вісімнадцятирічний Гнат командував ротою. Пізніше формування Гайдамаки ввійшло до складу Богунської бригади регулярної Червоної Армії. Тут, у першому кавалерійському полку, юний Гнат Кузьменко пройшов славний бойовий шлях по фронтах громадянської війни, був кілька разів поранений. Після громадянської війни брав участь у боротьбі з бандитизмом.

В 1929 році за станом здоров’я Кузьменко залишає службу в кінному дивізіоні окружної міліції. Його направляють у Київ на роботу на шкірзавод, де він в 1930 році вступив до лав партії.

Велика Вітчизняна війна застала Кузьменка в селі Іванків, Бориспільського району на посаді голови колгоспу. У боях під Борисполем його контузило. Потрапив у полон. І почалося — табори військовополонених, концтабори, тюрми. З Німеччини він кілька разів тікав. Під час останньої втечі пройшов усю Німеччину, дійшов до Вісли. Тут його спіймали і після звірячих тортур привезли в Освенцім.