Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 63

Опікшись раз, есесівці надалі не робили подібних експериментів. Більше того, жодного із радянських військовополонених вони не ставили потім на будь-яку промінентну посаду.

Відчайдушна втеча групи радянських військовополонених мала величезний розголос у таборі. Вона підбадьорила в’язнів, зміцнила в них волю і рішучість боротися з катами. Після цього втечі з Освенціму почастішали.

З метою залякати в’язнів, відбити в них охоту до втечі і переконати їх, що це справа абсолютно неможлива, адміністрація табору не раз вдавалася до хитромудрих викрутів: якщо втікача не вдавалося спіймати, есесівці хапали першого-ліпшого в’язня і спотворювали його так, що навіть ті, хто добре знав убитого, не впізнавали його. Після цього труп клали біля воріт, де проходили арбайтскоманди, або ж вішали на очах у всіх, оголошуючи при цьому, що повішений і є тим гефтлінгом, який зробив спробу втекти. Містифікацію одразу ж встановлювали підпільники, які працювали в центральних канцеляріях, зокрема у відділі обліку. Про цей дешевий фокус із підтасовкою в’язня невдовзі дізнавалися всі в таборі, та есесівці і далі вдавалися до нього, демонструючи трупи нібито «спійманих утікачів».

Попервах радянські військовополонені трималися в таборі осібно, були дуже обережні. Це пояснювалося тим, що серед них були вищі офіцери і крупні політпрацівники, прізвища яких зберігалися в таємниці.

Першими зблизилися з радянськими людьми і встановили з ними контакт чеські підпільники. Спершу вони навіть подумати не могли, що один із полонених, літній чоловік, який підмітав у таборі бруківку, був генералом Червоної Армії і керував таємною організацією військовополонених.

Як відомо, деякий час в Освенцімі був і легендарний генерал Карбишев — взірець нездоланності і мужності.

Після війни були знайдені документи, які не тільки викривають людожерські плани нацистів щодо радянських військовополонених, але й показують, як їх боялася гітлерівська злочинна верхівка. І недаремно боялася. Для цього у фашистів були всі підстави. Як видно із численних свідчень колишніх в’язнів Освенціму й інших німецьких концтаборів, радянські військовополонені були в таборах наймужнішими, найпослідовнішими борцями проти фашизму. Вони завоювали цю репутацію своєю згуртованістю й героїзмом, своєю відданістю Батьківщині. В найважчі для нашої країни 1941 і

1942 роки вони не припиняли боротьби з фашизмом. Ось чому гітлерівці так нещадно розправлялися з ними, ось чому їх знищували «позачергово», або, як любили говорити фашистські суєслови, «піддавали особливій обробці». Масові страти військовополонених влаштовувалися за наказом Головного управління імперської безпеки. У першу чергу знищували командирів, політпрацівників, комуністів і комсомольців. Їх виявляли спеціально заслані в табори агенти з числа колишніх білогвардійців.

Провадячи операції по масовому знищенню радянських військовополонених, есесівці керувалися спеціальними секретними інструкціями, складеними відповідно до директивних вказівок Гітлера про те, що до радянських солдатів і офіцерів слід ставитись не як до звичайних полонених, а як до особливо небезпечних ворогів Третього рейху.

Освенцімське антифашистське підпілля зароджувалося з перших днів створення табору, тобто починаючи з 1940 року. Воно мужніло й набирало сили в надзвичайно складних умовах. Підпільні групи були в кожному блоці, в кожній арбайтскоманді, але вони були вузьконаціональні і надто роз’єднані, бо з самого початку створювалися як земляцтва. У цьому полягала слабкість початкового періоду руху Опору — періоду становлення. Через постійну циркуляцію в’язнів і величезну смертність багато груп, не встигнувши виникнути, розпадалися, припиняли своє існування. Певна річ, що такі групи не могли ставити перед собою великих завдань. Справедливо розподілити баланду, допомогти хворому або виснаженому в’язневі, захистити його від сваволі зелених, добути і поширити правдиву інформацію про становище на фронтах, дістати продукти — такі обмежені завдання ставили вони перед собою. Німецькі політичні в’язні мали свої групи, чи, правильніше сказати, земляцтва, поляки — свої, чехи — свої, французи — свої і так далі.

За таких умов проводити політичну роботу серед в’язнів було дуже важко. Адже Освенцім був своєрідним

Вавілоном, в якому мучилися представники всіх європейських національностей.

Старі в’язні, котрі вже встигли «акліматизуватися», з великим недовір’ям ставилися до новаків, значна частина яких, зіткнувшись із страхітливими умовами життя, занепадала духом, перетворювалася на «мусульман», а дехто навіть ставав на шлях зради.

Активними організаторами руху Опору в таборах були політичні в’язні, передусім комуністи і представники соціалістичних та робітничих партій європейських країн. Їм доводилося вести боротьбу на два фронти — проти адміністрації і проти зелених, які тоді верховодили в німецьких концтаборах.

До 1943 року в Освенцімі не було об’єктивних умов для створення високоорганізованого підпілля. Тут довгий час панувала атмосфера відчаю, безнадії. Будь-яка думка про опір убивалася страхом перед можливою зрадою. Голод, масовий терор з боку адміністрації і зелених створювали настрої цілковитої безвиході. Здавалося, просвітку не буде ніякого. Фашисти торжествували перемогу над масою зацькованих, отупілих в’язнів, частина яких дійшла до тваринного стану і тільки й думала про те, як би щось з’їсти. Гітлерівці впивалися воєнними успіхами. Їхні закуті в броню дивізії стояли на Ла-Манші і Волзі, на крайній Півночі і на Кріті. Геббельсівська пропаганда день і ніч трубила про те, що Червона Армія розбита і дні Радянського Союзу лічені, що його опір — то конвульсія смертельно пораненого.

І раптом серед ясного неба вдарив грім, який потряс увесь світ. Під Сталінградом Червона Армія оточила і знищила трьохсоттисячну армію Паулюса, та ще й дала нищівний бій танковим і мотомеханізованим дивізіям Манштейна, які рвалися на виручку Паулюсу. В Німеччині на три дні було оголошено траур. Настав час гіркого похмілля. Німці одягли чорні нарукавні пов’язки, вивісили траурні прапори. По всій країні бемкали похоронні дзвони, берлінське радіо передавало траурні мелодії Вагнера вперемішку з істеричними промовами біснуватого фюрера, який погрожував Радянському Союзу тотальною війною.

Німці починають думати, вони починають сумніватися, хоча Геббельс, не кліпнувши оком, запевняє, що катастрофа на Волзі «ще більше згуртувала німецький народ, зміцнила його непохитну віру у фюрера, в перемогу». З його пропагандистських кульбітів виходило, що ця катастрофа була потрібна німецькому народу, як повітря, бо «воля до перемоги кується в горнилі війни». Гітлерівці кидають гасло «Аллес фюр зіг!», тобто все для перемоги. У пожежному порядку проводяться тотальні мобілізації, на заміну розгромленим формуються нові армії. Посилюється гестапівський терор. Гіммлер докладає всіх зусиль, щоб перешкодити поширенню в таборах правди про катастрофу на Волзі. З цією метою освенцімські есесівці проходять спеціальний інструктаж. Їм забороняють вести будь-які розмови з в’язнями. Та відгомін Сталінградської битви докочується до мільйонів в’язнів і так званих іноземних робітників, вивезених у Німеччину з усієї Європи.

Перемога Червоної Армії на Волзі вдихнула в рух Опору нові животворні сили, активізувала вона і боротьбу освенцімського підпілля. Саме па початок 1943 року припадає спроба об’єднати усі підпільні групи в єдину інтернаціональну організацію, керовану єдиним центром. Ця спроба увінчалася успіхом. Центром організації, її мозком стали головна канцелярія і майстерні, зокрема шнайдерай, де працювали в той час Антонович і Ганс Максфельд. Тут есесівцям було важче встановити свій контроль над в’язнями, ніж у блоках чи в звичайних робочих командах, де кожен був на очах. І робота закипіла. Скрізь створювалися групи Опору, підпільники встановили зв’язок з філіалами Освенціму, організували кілька вдалих втеч. Утікачі виконали завдання підпільного центру — розшукали партизанів і передали їм копії секретних документів, викрадених із центральних канцелярій, а також викривальні фотографії освенцімської дійсності. Світ узнав правду про Освенцім.