Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 51

— Вище, вище! — командував унтершарфюрер ї, коли в’язень виліз на саму верхівку, наказав: — А тепер починай!

— Я — мавпа! Я — мавпа! — закричав переляканим голосом в’язень.

Есесівці й капо дружно зареготали, втішаючись із витівки свого начальника. Він сам реготав, аж за живота брався.

— Голосніше, голосніше, щоб усі чули! — покрикував унтершарфюрер.

— Я — мавпа! Я — мавпа! Я — мавпа!..— линуло з верхівки сосни на кілометр довкруж.

Есесівці реготали до сліз. Цієї розваги їм вистачило на якихось півгодини. І хоча сердега уже захриплим голосом, наче зіпсована пластинка, і далі повторював «я — мавпа», на нього більше не звертали уваги, Унтершарфюрер попрямував до в’язня, котрий, припинивши роботу, голосно розмовляв сам із собою — розуму відбіг, бідолаха. Таким есесівці приділяли особливу увагу. Перш ніж убити божевільного, вони досхочу розважалися. Божевілля в’язнів вважалося за наочний доказ неповноцінності нижчої раси. Якийсь час унтершарфюрер спостерігав за хворим, не чіпаючи його. Той бурмотів уривчасті, безглузді фрази і, тримаючись за лопату, пританцьовував.

— Іди сюди! — покликав есесівець.

У відповідь — ідіотський смішок.

— До мене! Шнель!

Божевільний, піднявши лопату над головою, кривляючись і змовницьки підморгуючи, пішов до начальника конвою.

— Кинь лопату! — наказав той, але в’язень залишив без уваги цей наказ і сунув на есесівця. Тому вже було не до жартів. Він вихопив із кобури пістолет, та капо випередив постріл: ударом лома він перебив нещасному руки. Той упав у болото й почав качатися, плачучи і сміючись одночасно.

— Дайте вірьовку! — розпорядився унтершарфюрер. Один з есесівців дістав із свого ранця довгу тонку мотузку. Божевільному зв’язали ноги й потягли до сосни, на якій усе ще сидів в’язень і вже не кричав, а хрипів: «Я—мавпа!»

Адольф перекинув один кінець мотузки через товсту гілку, після чого божевільного підтягли ногами вгору, а головою вниз. Потім капо розгойдав підвішеного, а сам відійшов убік. Тим часом начальник конвою забився з одним із есесівців на пляшку вина, що він трьома пострілами з відстані двадцять кроків прострелить череп в’язневі, який гойдався, наче маятник. Поцілити в рухому мішень було не так просто, тим більше, що божевільний звивався в корчах. Я давно вже помітив, що в есесівців завжди був підвищений інтерес до стрільби по рухомих цілях.

Унтершарфюрер відміряв двадцять кроків, став у картинну позу впівоберта до в’язня і почав цілитись, упиваючись своєю владою над беззахисною людиною. Негідник явно хизувався перед колегами. Про це свідчили і його поза, і жести, і вираз обличчя. Його ніщо не бентежило: ні можлива кара за вчинений злочин, ні муки сумління. Сам фюрер брав на себе відповідальність :іа злочини есесівських головорізів, він звільняв їх од такої «химери», як сумління. Що-що, а «Майн кампф» Гітлера і «Міф двадцятого віку» Альфреда Розенберга — ці дві біблії німецького фашизму есесівці знали назубок і не тільки знали, але й фанатично втілювали в життя ідеї своїх ідолів.

Унтершарфюрер виграв парі: трьома пострілами він розчерепив в’язневі голову.

Я старався що було сили, та, видно, працював не досить інтенсивно, бо один із штрафників, які носили наповнені відра, мимохідь кинув мені: «Ворушись, якщо хочеш жити!» Легко сказати «ворушись», коли нестерпно болить кожна клітина твого тіла, коли тебе залишають останні сили. Я відчував себе смертником, який випадково затримався на краю могили. А тут іще, на лихо, унтершарфюрер і капо прямували в наш бік. Важке передчуття буквально паралізувало мене. Рясний піт заливає обличчя, стікає по тілу. Я вже чую голоси катів і боюся навіть глянути в їхній бік. Ось вони стали неподалік мене, закурили. Усім єством відчуваю, що їхні погляди зупинилися на мені. Увагу унтершарфюрера привернув номер, нашитий на моїй куртці.

— Поглянь, Адольфе,—звернувся він до капо,— у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в’язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока,— відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену...

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним.

Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.

— Гей, ти!

Я інстинктивно відсахнувся, забувши, що передусім треба поштиво зняти з голови мютцен. Есесівець сам зірвав його з мене і, відійшовши ближче до постенкетте[39] звелів мені підійти до нього. Залишаю лопату, виграбуюся з канави і з завмираючим серцем підходжу до унтершарфюрера. Наблизившись на відстань п’яти кроків, виструнчуюсь, чекаючи вирішення своєї долі. Катюга розумів мій стан і тому не поспішав. Він тримав у зубах тоненьку галузку й презирливо дивився на мене своїми холодними водянистими очима, наче на якусь комашку. У цьому погляді я прочитав свій вирок. Стою, помертвівши од страху, і відчуваю, як у мене під ложечкою повільно тане крига. Чомусь подумав, що незабаром обідня перерва, роздаватимуть баланду, а мене вже не буде. А я ж мріяв дожити до обіду, а потім і до вечора. Чому ж так сталося, що його вибір упав саме на мене?..

Унтершарфюреру набридло бавитися, він зібгав мій мютцен і кинув за лінію постенкетте.

— А тепер піди принеси свій мютцен!

«Все одно він мене пристрелить, то хай стріляє тут»,— подумав я. Страх, який охопив мене в першу мить, раптом змінився на відчайдушну і злу рішучість.

— Іти за постенкетте я не маю права. Правила поведінки в’язня у таборі — закон для мене. Я хочу працювати! -— твердо сказав я по-німецькому.

Есесівця вразило, що я розмовляю німецькою мовою. Він навіть припустити не міг, що така мізерна комашка може володіти його рідною мовою.

— Ах, он воно що! — сказав він глузливо.—Тільки-но Попав у табір, а вже знаєш порядок.

— У таборах я давно, але ніколи не порушував встановленого порядку. Я хочу працювати!

— А чого ж ти, такий дисциплінований, потрапив у штрафну команду?

— Через непорозуміння.

— По шапку підеш?

— Ні. Я не маю права переходити лінію постенкетте.

— Альзо![40] — Унтершарфюрер вийняв з кобури пістолет і поставив його на бойовий взвод. В його очах засвітилися хижі іскорки.— Востаннє питаю: підеш по шапку?

— Не піду, бо не маю права! Ваше право вбити мене, моє право — померти, не порушивши встановленого законом порядку.

— Повернися до мене спиною! — наказав він.

Позад себе я почув кроки, але не наважився повернути голову. Наступної миті унтершарфюрер вистрелив. Я ще встиг відчути, як куля пробила мій череп. Після цього піді мною розверзлася земля і настав цілковитий морок. Коли я опритомнів, почув несамовитий регіт і побачив біля себе кількох есесівців. Один із них тримав у руках довгу палицю. Це він, підкравшись ззаду, вперіщив мене нею по голові, а унтершарфюрер у цей час вистрелив у мене над головою.

Трохи оговтавшись, я пригадав, що серед інших диких розваг есесівців цей трюк був найпоширеніший. Я сам не раз бачив, як ці мерзотники задля розваги імітували розстріл в’язня, а потім реготали, наче наважені.

— Ти вже в гіммелькоманді, голубе, а ми прийшли до тебе в гості,— сказав один із них, і всі знову зареготали.

Мені, певна річ, було не до сміху. Я був у напівнепритомному стані й кепсько розумів, що зі мною діється.

Навтішавшись, вони повернули мені шапку (її приніс капо) і наказали продовжувати роботу. Капо підвів мене до канави і вліпив такого ляща, що я беркицьнув у болотяну рідину і деякий час борсався в ній, поки нарешті виліз, увесь виквацюваний у грязюку.

Мій вигляд ще більше розвеселив душогубів. Вони реготали, аж присідали, а один, згинаючись пополам од сміху, сказав: