Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 41

У п’яти освенцімських крематоріях було дев’ять газових камер і п’ятдесят печей. Пропускна здатність усіх газових камер на добу — близько десяти тисяч чоловік. Кожна піч за двадцять хвилин спалювала від трьох до десяти трупів, залежно від того, якими трупами завантажувалися печі — дорослих чи дітей. Таким чином, пропускна здатність усіх освенцімських крематоріїв за годину становила від 450 до 1500 чоловік, а за добу від 10 800 до 36 000 чоловік. Якщо вирахувати час, потрібний на прибирання і дезинфекцію приміщень, на чистку топок, їх технічний огляд та поточний ремонт, а також час, який доводилося витрачати на усунення неполадок і аварій, середня пропускна потужність усіх освенцімських крематоріїв практично дорівнювала двадцяти тисячам в’язнів на добу. Страшно навіть подумати: 20 тисяч чоловік міг спалювати Освенцім за добу!

Часто крематорії не встигали переробляти всю «сировину», що надходила. Тоді розкладали велетенські кострища із дров і нафти, на яких одразу спалювали цілі ешелони людей.

Із труб крематоріїв день і ніч валував густий чорний дим, виривалися язики полум’я завдовжки в кілька метрів. Удень у ясну погоду стовпи диму видно було за півтора десятка кілометрів. Дивно, що авіація союзників жодного разу не бомбила цей велетенський табір!

Хоч у самій Німеччині протиповітряна оборона була досить ефективна, повітряні армади союзників легко знаходили і накривали потрібні їм цілі. Уже перед самим кінцем війни американська авіація масованими ударами по Дрездену перетворила це місто на суцільні руїни. В останні дні війни авіація західних держав розбомбила заводи «Шкода» в Плзені і чесько-моравські заводи в Празі, хоча в цьому вже не було жодної потреби.

Розвідки західних союзників у роки війни успішно працювали в самій Німеччині і на окупованих територіях. Завдяки могутньому рухові Опору, в якому брали участь мільйони людей, західні розвідки легко добували потрібні їм дані. Без особливих зусиль вони виявляли будь-яку військову частину, завод, будь-який засекречений об’єкт і навіть такі цілі, як ракетні бази в Свінемюнде і Пенемюнде, а от освенцімський комбінат вони ніяк не могли виявити, хоча стовпи диму і язики полум’я над п’ятьма освенцімськими крематоріями та великі військові заводи на околицях міста легко було помітити з повітря. Та й як можна було не побачити двадцять дев’ять величезних таборів, над якими десятки разів пролітали цілі армади американських літаючих фортець. Сліпий — і той побачив би! Скільки б сотень тисяч людських життів можна було врятувати, якби своєчасно знищили крематорії і під’їзні колії до таборів! Кожне завивання сирени, яке сповіщало про повітряну тривогу, вселяло в серця в’язнів надію, що Освенцім розтрощать з повітря. Та все даремно. На табори не впала жодна бомба!

Річ у тому, що десятки тисяч освенцімських в’язнів працювали на підприємствах промислових компаній і концернів «І. Г. Фарбеніндустрі», «Крупп», «Альгемейне електрітетс гезельшафт», «Сіменс», які мали картельні зв’язки з американськими концернами. Німецькі концерни одержували від експлуатації дешевої рабської праці в’язнів величезні прибутки, частина яких навіть у роки війни різними каналами текла в кишені американських та англійських товстосумів. Промислові концерни утримували есесівські гарнізони і виплачували адміністрації табору від чотирьох до шести марок у день за кожного працюючого в’язня, утримання якого обходилося адміністрації усього в тридцять пфенігів на день.

Про все це стало відомо уже після війни, а тоді ми, освенцімські в’язні, тільки розводили руками, дивувалися й обурювалися, не розуміючи, чому на Освенцім не падають бомби.

Велетенські масштаби освенцімського комбінату смерті і його «виробнича потужність» свідчили про те, що, в разі перемоги фашистської Німеччини, в освенцімських крематоріях згоріли б цілі народи і передусім слов’яни та євреї. Освенцім був дітищем нацистської верхівки. Безпосереднім ініціатором і натхненником плану створення Освенцімського табору знищення був Гіммлер. Він любив цей табір і не раз казав, що мріє створити на місці Освенціму велетенське місто рабів. У ньому мало постійно перебувати 3—4 мільйони в’язнів, тривалість житія яких не перевищувала б шести місяців. Шеф гестапо мріяв дати цьому місту назву Гіммлерштадт.

На Варшавському судовому процесі над головним комендантом освенцімських таборів Рудольфом Гессом сам звинувачуваний зізнався, що освенцімський концерн за його географічним положенням, кліматичними умовами та мережею залізниць був дуже зручний для знищення передусім радянських військовополонених та єврейського населення, а потім і слов’янських народів[32].

Досить поглянути на географічну карту, щоб зрозуміти: Освенцім невипадково був вибраний як місце для створення комбінату винищення цілих народів. Євреї в масі своїй жили в південній Польщі, на території України, у Чехословаччині, Румунії та Угорщині. Крім того, Освенцім був на кордоні розселення багатьох слов’янських народів — чехів, словаків, поляків, українців. Недалеко була й Білорусія.

Про божевільні гітлерівські плани винищення євреїв у світовій літературі і пресі писалося вже багато. Втіленням у життя цих планів безпосередньо займалося берлінське Головне управління імперської безпеки, один із відділів якого очолював відомий нацистський злочинець Адольф Ейхман — найближчий співробітник Кальтенбруннера і Гейдріха. Ейхман мав спеціальні повноваження і відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Він об’їздив і облітав усю Європу, втілюючи в життя людожерські накреслення Гітлера. В залежності від країни і місцевих умов Ейхман і його підручні діяли по-різному. В одному випадку вони, спираючись на грубу силу, заганяли євреїв у спеціальні резервації, так звані гетто, передусім у таких містах, як Варшава, Будапешт, Лодзь, Терезино, Хелм та ін. Звідси ешелонами їх вивозили в Освенцім під виглядом «переселення».

В інших країнах створювалися так звані «вербувальні бюро». За допомогою брехливих обіцянок і підлих махінацій Ейхман та його помічники «вербували» євреїв для «переселення на схід». У Голландії і Греції, наприклад, вони вручали «завербованим» ордери на нові землі й маєтки. За це «переселенці» віддавали нацистам усе своє майно. До рук катів потрапляли величезні коштовності— золото, брильянти і мільйонні суми грошей у доларах, фунтах, франках, ліврах, песо, леях, злотих тощо. Все це переправлялося в надійні швейцарські банки.

В критичний момент Ейхман чкурнув із тонучого фашистського корабля. До 1950 року катюга переховувався в глухому закуті північно-західної Німеччини — в Мюнсбурзькій пущі, чекаючи слушної для втечі нагоди. Йому допомагали керівні діячі ФРН та ватіканські організації. Нарешті, прихопивши з собою величезні багатства, Ейхман втік до Південної Америки. В 1959 році його вистежили агенти ізраїльської розвідки й привезли в Ізраїль. Почалося слідство, яке тривало два роки. Тим часом Ейхман сидів у броньованій камері тюрми й писав мемуари. 11 квітня 1961 року в Єрусалимі почався судовий процес, який тривав цілий рік.

Що й казати, Адольф Ейхман знав дуже багато і, як повідомляла гамбурзька газета «Ді андере цайтунг», мав намір викрити на суді 387 своїх співучасників, багато хто з яких займав керівні посади у ФРН. Знаючи це, уряд ФРН заздалегідь подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. В липні 1960 року спеціальний представник уряду ФРН стрівся в Брюсселі з тодішнім прем’єр-міністром Ізраїлю Бен Гуріоном і висловив йому занепокоєння свого уряду в зв’язку з наступним судом над Ейхманом.

Західнонімецькі капіталісти й ізраїльські товстосуми швидко знайшли спільну мову. Бен Гуріон пообіцяв з усіма матеріалами попередньо знайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найбільших нацистів ФРН. Для цього навіть довелося змінити існуючий закон.

Слідство і суд над Ейхманом, у процесі яких було розкрито всі деталі людожерського плану винищення єв-євреїв, не перешкодили ізраїльським багатіям тісно спів-робітничати із західнонімецькими капіталістами, які свого часу добре погріли руки на ліквідації шести мільйонів євреїв, а багато хто і сам був причетний до цієї операції. Ізраїльським буржуа кінець кінцем плювати на те, хто заганяв їхніх братів по крові в газові камери, хто спалював їх у крематоріях. Їм плювати на шість мільйонів євреїв, знищених німецькими фашистами, які перебували на утриманні в німецьких монополій. Така природа капіталу. Ось чому суд над Ейхманом не потьмарив зворушливої дружби і взаєморозуміння між ізраїльськими і західнонімецькими капіталістами.