Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 31

Старосту та його полигача я визначив з першого погляду. Залишалося підійти до них і відрапортувати. В цей час я помітив розстелену біля порога шовкову хустку. Цей дешевий трюк із хусточкою застосовували кримінальники в усіх тюрмах як своєрідний екзамен для новоприбулого. Здебільшого новак або переступав хустку, або піднімав її з підлоги і запитував: «Чия хусточка?» Отут уже староста-кримінальник розважав душу.

Щоб із самого початку показати себе бувалим в’язнем, я витер ноги об хустку і зафутболив її до параші, після чого підійшов до старости і бадьорим голосом (хоч ледве тримався на ногах після отої скаженої «фізкультури») сказав: «Мир моїй домівці!», пам’ятаючи, що серед кримінальних злочинців широко побутував афоризм: «Тюрма — моя рідна домівка, воля —тимчасове відрядження».

Вражений такою зухвалістю, староста якийсь час оскілками дивився на мене, мабуть, щось вирішуючи, потім скинув з ноги черевика і наказав:

— Цілуй ногу.

Його холуй огидно захихикав, звиваючись і присідаючи при цьому, а перехихикавши, мовив:

— Бубновий Туз! Ви геній! Отакий номер відмочити— сказитися можна.

З усіх нар напружено стежили за цим поєдинком, знаючи наперед, чим він закінчиться. Але я спокійно відказав:

— Бачте, пане старосто, мене було засуджено до страти і тільки вчора цей вирок скасували. Згідно законів кримінального світу,— а їх мені пояснював сам Віллі Шмідт! — ваша влада на мене не поширюється.

Мої слова справили на Бубнового Туза велике враження. Замість провчити мене за зухвалість, він спитав:

— А ти не туманиш? Назви прикмети Віллі Шмідта,

— Над правою бровою шрам, на грудях кольоровою тушшю витатуйована гола жінка в кігтях орла...

У ті часи ім’я Віллі Шмідта гриміло в кримінальному світі, про нього знали в усіх тюрмах і таборах Німеччини. Німець Віллі Шмідт, на прізвисько Невловимий Віллі, прославився тим, що створив і багато років очолював міжнародну гангстерську організацію, яка грабувала банки, зламувала сейфи, чинила вбивства тощо. Про відчайдушного гангстера ходили легенди. Розповідали, що Невловимий Віллі зумів пограбувати кілька банків у Франції, Угорщині, Болгарії, Польщі і навіть у нейтральній Швейцарії.

Німецька кримінальна поліція виявилася безпорадною і звернулася по допомогу до гестапо. Гестапівці вистежили й заарештували Невловимого Віллі 1 січня 1942 року на його дачі, десь в австрійських Альпах, саме тоді, коли він із своєю розбійницькою ватагою справляв Новий рік. У травні 1942 року бандитів судили, багатьох повісили. Віллі Шмідт уник шибениці. У нього знайшлися впливові захисники з грубими гаманцями. Гангстера захищали кращі адвокати, які зуміли переконати суддів, що Віллі Шмідт — великий патріот Німеччини, бо грабував лише іноземні банки, крім того, частину награбованого, керуючись патріотичними почуттями, віддавав у фонд «оборони фатерлянду». Верховний імперський суд замінив йому смертну кару довічним тюремним ув’язненням.

У травні 1942 року Невловимий Віллі був у Моабітській тюрмі. Жив він розкішно, одержував передачі від своїх численних поклонниць, спав на чистій постелі і розважався грою на гітарі. Під смугастою тюремною робою він носив шовкову білизну. Щодня купався під душем. Тюремний перукар кожного ранку голив сановного в’язня та робив йому масаж. Наглядачі запобігали перед цим, як вони висловлювалися, «почесним» в’язнем.

Сталося так, що після першої втечі мене спіймали й посадили в 144 камеру Моабітської тюрми, де я був з 20 по 27 травня 1942 року. Старостував у камері Віллі Шмідт. Він був людиною неабиякого розуму і поводився пристойно. Своє перебування в тюрмі вважав за тимчасовий відпочинок од «мирської суєти». Це був красень середнього віку, мав приємний голос, непогано співав і грав на гітарі. Взагалі це була романтична натура. Іноді після пляшки рейнвейну він впадав у лірику й розповідав про свої незвичайні пригоди. В його оповідях було немало фантазії, а фантазія діє на в’язнів значно сильніше, ніж правдива розповідь. Одне слово, оповідав він цікаво, і його завжди охоче слухали.

Певна річ, я не мав та й не міг мати нічого спільного з великим гангстером, але знайомство з ним пригодилося зараз, воно врятувало мене від важкої десниці Бубнового Туза та його полигача. Крім того, Моабітську тюрму всі крупні німецькі кримінальні злочинці вважали за свою альма матер і з повагою ставилися до тих, хто в ній побував.

— А що в тебе з пальцями? — спитав Бубновий Туз.

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

— Кишеньковий злодій? — спитав він.

— Іди ти під три чорти.

— Гаразд, але як староста я повинен тебе обшукати.

— Це ваше право.

Мою розмову з Бубновим Тузом холуй слухав, роззявивши рота і безглуздо кліпаючи очима. Він ні бельмеса не тямив по-німецькому і дивувався, чому я не виконав наказ старости цілувати ногу і чому той зволікає з розправою наді мною.

— Обшукай його,— наказав Бубновий Туз холуєві по-польськи. Той враз стрепенувся, потяг мене на середину камери, очевидно, вважаючи, що після обшуку почнеться розправа.

Весело наспівуючи «Песня «Гоп со смыком» интересна», Стодвадцятьтрикуплети почав обшук. Він ретельно обмацав увесь мій одяг, при цьому боляче вщипнув мене за грішне тіло.

— Пардон, коряго, нічого не зробиш, служба,— сипав скоромовкою гидомирник і хихикав своїм ідіотським смішком.

— Ти що, паскудо?! — обурився я.

— Що, не подобається, суко? — враз позлішав Стодвадцятьтрикуплети.— Стій рівно, не крутись, як та бікса, коли тебе щупають, бо таке побачиш, що одразу всіх святих пригадаєш. Ми навіть німцям клізму ставимо. Захочу, каструю тебе, й не писнеш, комсомолець дохлий.

Він знову боляче ущипнув мене, а потім ударив по щоці своєю липкою пітною рукою.

— Пане старосто,— звернувся я по-німецьки до Бубнового Тупа. Ви наказали цьому кретинові обшукати мене, а він, не знаючи законів кримінального світу, щипає за грішне тіло, навіть ударив, чим ганьбить вашу честь.

— Іди сюди, — покликав холуя староста і, коли той підійшов, вліпив йому такого ляща, що Стодвадцятьтри-куплети відлетів у куток. Та прихвостень, наче нічого й не сталося, облизався і, пришелепувато хихикаючи, почав дякувати:

— Спасибі, пане старосто. Ох і рука ж у вас, дай вам бог здоров’я!

— Це щоб не забував, хто твій господар! Цілуй ногу!

Холуй упав на коліна і почав виціловувати старості ногу.

Цю огидну сцену спостерігали сто пар очей. В’язні боялися поворухнутися — так були тероризовані, бідолахи.

Невдовзі табірні проміненти[23]  принесли Бубновому Тузу обід з есесівської кухні аж із трьох страв. Староста почав неквапливо чавкати, а Стодвадцятьтрикуплети сидів на своєму ліжку і, наче голодний пес, улесливо й нетерпляче їв очима свого господаря. Наситившись, Бубновий Туз зібрав об’їдки й кістки, склав їх на папір і віддав холуєві, гидуючи дати йому свій посуд. Той, смачно плямкаючи, заходився смоктати кістки, по-котячи облизуючи брудні пальці. Всі інші в’язні тільки ковтали слину.

Годували в цьому таборі ще гірше, ніж у краківській тюрмі. Табір вважали нерентабельним, і в’язням давали лише по чотириста грамів баланди на день — холодної, каламутної рідини, без солі, крупів і овочів. Через це, як було доведено на Нюрнберзькому процесі, смертність у всіх гітлерівських пересильних таборах була надзвичайно висока.

Бубновий Туз милостиво дозволив мені лягти на нари, а сам уклався спати. Стодвадцятьтрикуплети чергував, охороняючи сон свого господаря. Він одганяв від сонного старости мух і суворо стежив, щоб ніхто не порушив тишу в камері.

Виспавшись, Бубновий Туз ще з півгодини ніжився на подушках, солодко потягуючись і позіхаючи. Та ось заскреготів замок на дверях камери, і він підвівся з постелі. До камери привели двох новеньких. Це були французькі військовополонені, одягнені в офіцерську форму. Обидва чистенькі, здорові, нове шерстяне обмундирування на них ще не встигло пом’ятися й забруднитись. Вони, як видно, не пройшли попередньої «обробки», після якої у в’язня не залишається ні своїх речей, ні одягу, ні навіть волосся на голові.